Оксані майже тридцять. Вони з чоловіком приїхали до столиці з невеликого провінційного містечка, тут працювали, ставали на ноги, народили дитину, якій уже виповнилося чотири роки, виплачують іпотеку за невелику, але власну квартиру у Під Києвом. Обидва працюють, дитина ходить у сад, вечорами сидить із нянею – повертається Оксана з роботи пізно, бо, як майже всі сусіди, щодня їздить до міста.

Їздити важко, але Оксана із чоловіком вже звикли. Трохи прикро, що не виходить спілкуватися з дитиною, але вже нічого не поробиш. Намагаються надолужити у вихідні: гуляють, читають, ходять усі разом у кіно.

Також Оксана горить ідеєю перевезти маму ближче до себе. Купити їй тут квартиру і жити поряд.

Відверто кажучи, спочатку в цьому був власний інтерес: Оксана мріяла, що мама допоможе їй з дитиною, дозволить вийти раніше з декрету. Але мама вперлася і не хоче. Не те щоб вона вже не хотіла сидіти з дитиною: навпаки, завжди плаче телефоном, що онук росте далеко від бабусі, і виховує його чужа тітка, от жили б ближче і бла-бла-бла. Але про те, щоб взяти й переїхати до онука, бабуся, проте, й чути не хоче.

– Та навіщо мені це треба! – каже вона щоразу. – Відчепись. Я нікого не знаю. Що я там у вас робитиму?

– Ну, а що ти зараз у себе робиш? – Запитує Оксана.

– Ой, тут у мене справ по горло! – Каже мама-пенсіонерка. – По-перше, дача! Як я її кину? Закрутки! Подруги, по-друге! Собака, на кінець… у нас тут річка поряд, чисте повітря, а у вас? то епідемії, то ще щось… Навіщо мені це потрібно?

– Ну, собаку можна привезти й сюди, це не проблема, – переконує Оксана. – Подруги знайдуться в будь-якому місці, вийдеш гуляти із собакою та познайомишся. І з дачею можна щось придумати… Продамо твою квартиру, купимо тобі в сусідньому будинку, відремонтуємо, весь клопіт візьмемо на себе. Зате всі разом будемо!.. Онук буде на очах у тебе рости. Давай, мам, зважуйся!

– Ні й ще раз, ні! – роздратовано відмахується мама. – Не хочу я переїжджати! Відчепіться!.. Що за дурниці! Кому я там потрібна!

Зараз вже допомога з сином Оксані потрібна не особливо: їм пощастило, знайшли просто чудову няню, сусідку-пенсіонерку, яка за цілком прийнятні гроші не тільки сидить з дитиною вечорами, а ще, шкодуючи Оксану, і вечерю готує, і у квартирі трохи прибирається. Проте від ідеї перевезти маму ближче Оксана не відмовилася, час від часу порушує це питання – а мама щоразу рішуче відмовляється.

Перед очима в Оксани приклад колеги, яка пару років тому була в такому самому становищі – переїхала сама, закріпилася, і все мріяла перевезти батьків до себе ближче. Тоді батькам не було ще шістдесяти, проте вони в один голос заявили, що, мовляв, старі ми вже переїжджати, не хочемо і не поїдемо.

Проте один момент все змінив. Батько помер минулого року, мамі зараз добре за сімдесят, хворіє, звичайно, з дому вийти тяжко, та й із головою непорядок. А колега розривається: тут діти-підлітки, у яких теж не все гладко, адже росли з ключем на шиї, і це зараз аукається ого-го. Тут робота, сім’я, чоловік, а там – хвора мати, якій склянку води нема кому подати. Поїхати туди надовго не вдасться. Перевозити матір зараз уже на порядок складніше, повно прикладів, коли не приживаються такі старі люди на новому місці. Та й вона не хоче. там тепер, окрім дачі та подруг, тримає могила чоловіка – хто за нею дивитиметься?

– Не треба було батьків слухати! – засмучується зараз колега. – Треба було наполягти! Зараз би поряд жили, я сама за нею стежила б!.. Перевози своїх! Поки не пізно. Всі Розумні люди батьків перевозять ближче до себе, причому, сильно не відкладаючи цю справу.

Дивлячись на змучену колегу, Оксана знову виходить на розмову з матір’ю з того ж таки питання, і знову отримує відмову.

– Відчепись ти від матері! – кажуть Оксані інші знайомі. – Вона доросла дієздатна людина, нехай вирішує сама. Ну, не хочеться їй міняти місце проживання! Має право… А що буде потім, ніхто не знає…

Право, звичайно, має. Але… чому мати не думає про те, що буде за кілька років? подруги, собака, дача, ех…

Як бути Оксані? Близьким людям справді краще жити поряд? Чи Оксана надмірно настирлива? Зрештою, життя непередбачуване, і все може повернутися зовсім несподівано.

Хоча, звичайно, ймовірність того, що все буде, як у більшості, набагато більша: самотня бабуся, що вмирає, і дочка яку мучить почуттям провини й безвиході…

Що думаєте?

Ваші батьки живуть поряд із вами? Планують переїжджати ближче? Чи потрібно розв’язувати проблеми в міру надходження?