Поховавши дружину, влаштувався працювати на лайнері. У круїзі зустрівся зі щасливою парою та здивувався побачивши їхню доньку

Роман сидів біля могили, він укотре тер табличку і розмовляв зі своєю покійною Світланою, але у відповідь йому відповідала тільки тиша. Він приходив сюди щодня, залишаючи свою дочку у сусідки. Ніхто і тим більше Роман не міг і подумати, що так вийде:

Вони жили у невеликому містечку. Їхнє кохання було настільки сильним, що багато хто вже надто заздрив. Романові дуже пощастило зі своєю дружиною, адже свекруха в неї закохалася не гірше за нього самого, вона була дуже господарською і найголовніше не боялася роботи, тому дуже часто під час дачного сезону, вони приїжджали до їхнього села допомагати.

І під час чергового візиту до батьків Роми його дружина принесла радісну новину:

– Ромо, сядь, будь ласка

— Що? Що трапилося?

— Ну, сядь, сядь.

— Ти мене сильно лякаєш

— Просто я була у лікаря і ти станеш батьком.

Такої новини він не чекав, він схопився за голову і замовк.

— Ромо, Ромо, що з тобою? Ти що, не радий?

— Не радий? Та ти збожеволіла, я просто в захваті, просто голова трохи розболілася.

— Тоді тобі краще лягти, бо в нас буде двійня.

Молодий чоловік залився сльозами, став на коліна і почав цілувати, поки ще плаский живіт.

Протягом усього терміну, він читав багато книг і сайтів, радився з усіма лікарями й дуже вже опікувався своєю дружиною, він годував її тільки правильною їжею, не давав робити жодної домашньої роботи й кожні 5 хвилин діставав її питаннями щодо її здоров’я.

Вагітна дівчина радилася зі свекрухою, адже така гіперопіка перетворювалася на справжнє тиранство, але свекруха, сміючись, відповідала:

— Коли я була вагітна Ромкою, мій чоловік також піклувався про мене на кожному кроці, схоже у спадок передалося. Ти головне терпи, лишилося всього 2 місяці

Ці 2 місяці йшли, як вічність і вже під кінець терміну Світлана запитала:

— А коли ми купимо речі для наших дітей?

— Я потім сам усе куплю, коли ти будеш у пологовому будинку

— Ну, ти ж не те вибереш.

— Я вже стільки прочитав, що знаю, які пелюшки купувати.

— А як же краса речей?

Роман розсміявся, поцілував дружину, давав вказівки, що їй можна їсти, а що не можна і пішов на роботу.

Як тільки двигун машини завівся і він поїхав, дівчина встала з ліжка, насилу одяглася і вийшла з дому, адже вона хотіла вибрати хоча б конвертики для своїх дочок.

За пів години вона була в магазині. “А Рома мав рацію, дуже важко ходити з двійнятами в животі”, – думала про себе дівчина, але все ж до магазину вона дійшла.

Продавці, побачивши її живіт, поставили одразу стілець і почався досить довгий вибір конвертів.

Коли дівчина зробила свій вибір, вона вийшла з магазину, погода була чудова, тому вона вирішила пройтися пішки. Дівчина насолоджувалася повітрям, доки не підійшла на пішохідний перехід.

Вона почала переходити дорогу на зелене світло, але воно швидко змінилося і всі машини терпляче чекали, поки вагітна жінка дошкандибає до іншого боку, крім одного водія. Він настільки сильно поспішав, що не помітив жінку. Останнє, що чула жінка – це вереск коліс.

Роман усе дізнався від свого колеги, коли збирався додому. Він уже не пам’ятав, як добрався до палати, але одразу почав шукати свою дружину, не зважаючи на лікарів. Угамувався він тільки тоді, коли його вивела охорона.

Він сидів на ґанку будівлі до самого ранку, поки не вийшов лікар. Вигляд у нього був не дуже і Роман відчув щось недобре.

— Ви чоловік Світлани?

— Так, так, я! Що з нею?

— На жаль, її ми не змогли врятувати, удар був надто складний і вона цього не винесла. У живих залишилася лише одна ваша донька.

Він мало не збожеволів, коли почув ці слова. Намагався накинутися на лікаря, але батьки його зупинили й затягли в машину. Сам похорон він не пам’ятав, пам’ятав тільки те, що майже зірвав його, але укол, який йому зробив лікар, швидко спрацював, і він заснув.

Прокинувся він тільки наступного ранку від дитячого плачу. Похитуючись, Роман пішов до іншої кімнати й побачив свою маленьку дочку. Через кілька днів він нарешті посміхнувся, а малеча одразу перестала плакати, коли побачила свого батька.

Доньку назвали Уляною. Мама допомагала у всьому, але все ж таки довго залишатися тут не могла і була змушена поїхати, але батько не розгубився і дуже добре дбав про свою єдину дитину.

Уляні вже був рік, як раптом після дня народження, стався напад. Батько, бігав від трубки телефону до доньки, що задихається. Добре, що лікарі встигли, але Роман знав, що це все не просто так і вже наступного дня ліг із нею до лікарні.

Коли минуло вже достатньо часу, лікар готовий був дати діагноз:

— На жаль, у вашої доньки була деформація при ударі, через що їй складно дихати й регулярно траплятимуться такі напади і якщо лікарі не встигнуть, все може закінчитися невтішно.

— І що ж робити?

— У вас два варіанти: робити прямо зараз дорогу операцію, або ж протягом 2 років підтримувати її ліками та вибивати квоту на неї

— Я можу подумати?

— Так, але відповідь ви повинні дати надвечір.

Коли він прийшов у палату, всі його думки були переплутані, він не знав, що йому робити, адже навіть при продажі всього майна, Роман не мав би грошей на операцію і висновок був очевидний.

Уляну виписали з лікарні й батько був щасливий, що дочка знову вдома, але питання з грошима було серйозним та єдиним виходом, де можна було знайти гроші на ліки – робота на лайнері.

— Мамо, ти зможеш взяти Уляну собі?

— Звичайно, зможу, про що ти взагалі говориш? Ти певен, що це гарна ідея?

— Робити більше нічого, препарати досить дорогі і на колишній роботі такої суми я ніколи не зароблю.

Рано теплим ранком, Романа вже проводжали на його перший рейс. Уляна сильно плакала і не хотіла розлучатися з батьком, але вдіяти було нічого не можна.

Минали тижні, робота на лайнері була йому цікава і час пролітав непомітно, він працював на досить дорогому круїзі, де відпочивали лише багаті сім’ї. Він звертав увагу на пари, що гуляли разом з дітьми й сильно сумував за Світланою.

Коли лайнер прибув до порту на заправку, Роман йшов повз одну з сімей, як впізнав в їхній дівчинці свою Уляну!

— Це моя дочка!

— Що ви таке кажете?

— Як моя дочка потрапила до вас?

— Чоловіче, годі марити, це наша дочка.

Усі крики почув і капітан корабля. Далі справа продовжилась в його каюті, де Роман показав фотографії своєї доньки, які були на одне обличчя. Поліція вже виїхала на корабель, як раптом до нього все дійшло: це не була Уляна, це була її нібито загибла сестра, а в її батьку він впізнав того самого лікаря, який і оперував його дружину і тільки тоді чоловік зізнався:

— Твою дружину було не врятувати, куди тобі дві доньки? Ти б не впорався з ними, а ми не могли мати дітей десять років, уявляєш? А так і в тебе є дитина і в нас.

Вже за два тижні батько повернувся додому з Аліною, спочатку йому було важко справлятися з двома непосидами, але він не сумував і його мама завжди була поруч. Згодом він звик і вже не відчував проблем з ними. Саме тоді він нарешті знайшов справжнє щастя.