– …Андрійко, не біжи! Не лізь туди, впадеш, скільки разів я тобі казала! Кинь це негайно, та що ж це за дитина така! Йди сюди! Іди до мене, я сказала! Ось сядь тут на лавочку та посидь. Скоро вже додому підемо, обідатимемо…

Сусідського хлопчика Андрійка п’ять років виховують переважно бабуся з дідусем. Хоча батьки хлопчик теж має. Але їх майже не видно: мама з татом розв’язують питання з житлом, бо, як пояснює балакуча бабуся, “це вже неможливо так, один в одного на головах, ні нам, ні їм життя немає”. Завдання – максимум: накопичити на перший внесок за квартиру до того часу, коли дитина піде до школи, купити квартиру та переїхати. Відповідно, чим більше зараз накопичать, тим менше потім потрібно буде платити за іпотеку.

Тому батьки беруть зайві зміни, хапають підробітки – вдома їх практично нема. Бабуся з дідусем старенькі, їм важко.

І якось так вийшло, що Андрій тепер уже й сам майже нікуди не лізе, не біжить і не тягнеться, просто сидить з бабусею на лавочці,  креслить носком черевика візерунки на землі й уважно слухає її розмови з сусідками: по чому нині картопля в магазинах, кому Валька з третього поверху знову здала квартиру, і що може боліти в правому боці трохи вище за середину ліворуч. Андрійко весь час мовчить, і що він собі думає під час цих розмов – покрито мороком.

– Він у тебе хоч говорити вміє? – недовірливо питають бабусю сусідки.

– А як же! – Ображається та. – Він у нас вірші напам’ять знає, читає вже, приклади вирішує…

Іноді Андрійко виходить на прогулянку з дідом і повільно намотує кола алеєю. Дід щось розповідає, але частіше ходять мовчки, повільно, коло за колом.

Пам’ятається, рік тому бабуся якось раптово втомилася від непосильної ноші виховання Андрійка, і відбулась спроба дати хлопчика в садок.

– Я навіть в лікарню не можу сходити! – балакуче пояснювала сусідкам бабуся. – А то ж з дитиною від дому не відійдеш! То обід треба варити, то гуляти, то спати класти… Нехай ходить хоч на півдня, всі так росли!

Проте витівка з тріском провалилася.

Опинившись у дитячому закладі без рідних, Андрійко пручався. Вихователі розгублено дзвонили й просили все-таки забрати дитину, бо такої ще не бачили. Багато дітей плачуть, але щоб ось так годинами, не відволікаючись, плакати на одній ноті – такого ще не було.

На третій день після саду Андрійко захворів.

– Тому що працювати не хочуть! – обурювалася бабуся. – Тільки щось сталось, заберіть дитину! Добре, у нас є можливість забрати й сидіти, а у кого немає, то що їм робити? Захворіла дитина. На третій день! Чотири роки нічим не хворів, а тут – на тобі! Ось за старих часів вихователя за це по голівці не погладили б!.. А тепер нікому нічого не треба, отож і діти й хворіють…

Андрія вилікували й більше в сад не повели. І тепер він знову то з бабусею на подвір’ї, то з дідусем в алеях.

Батьки Андрійка – яскраві, молоді, життєрадісні – раз у раз намагаються сина потискати, “розіграти”. Андрійка дивиться на них, як на інопланетян – з цікавістю та побоюванням. Втім, довго дивитись не доводиться: батьки приходять, коли Андрійко вже лежить у ліжку, а йдуть, коли він ще спить.

– Ну нічого! – Заспокоюють себе батьки. – Залишилося недовго. Скоро вже вирішуватимемо з квартирою, переїдемо, там все налагодиться.

Хоча, звичайно, всім розсудливим людям ясно, що якщо Андрій переїде з батьками, легко і просто не буде нікому.

– Куди ж я його відпущу! – зітхає бабуся. – Тут у нас все обжите, школа яка хороша у дворі. Вчителька чудова якраз набирає клас… а у них там голі стіни, новобудова, хто зустрічатиме зі школи буде, незрозуміло, ми з дідом на околицю не наїздимося! Ні. Вони, звичайно, налаштовуються Андрійка забрати, але самі зрозуміють, що це неможливо.

Ось цікаво, що це — просто така флегматична дитина або все-таки старе виховання?

Якби Андрієві виховувала мама чи батько, цікаво, результат був би іншим, як думаєте?