– Семен, мені здається, скоро я тебе трошки розлюблю, – сумно сказала Тоня. – Трішки? – спокійно спитав чоловік
– Семен, мені здається, скоро я тебе трошки розлюблю, – сумно сказала Тоня.
– Трішки? – спокійно спитав чоловік.
– Так.
– Зовсім-зовсім, трішечки?
– Що за іронічні питання?
– Маю ж я якось реагувати на твої загрози, – знизав плечима чоловік.
– Це не загрози. Це лише попередження.
– Значить, Тоню, мені поки що не треба боятися?
– Якраз треба.
– Добре. Я боятимуся.
– І все? – обурилася Тоня.
– Тоня, ти що, хочеш, щоб я від страху негайно зомлів?
– Я хочу, щоб у тебе прокинулося сумління.
– Ой, тільки не треба так часто чіпати моє сумління. Просто скажи, що ти від мене хочеш і все.
– Я хочу, щоб ти звернув на дружину пильну увагу. Я вже пів години кручусь перед тобою у цій сукні.
– Добре, я звернув. – І Семен тільки зараз помітив, що дружина справді крутиться перед ним у святковому вбранні.
– Тобі не здається, що мені давно настав час оновити свій гардероб? – спитала вона нервово.
– О, Господи, Тоня, – чоловік підняв руки вгору, – ти ж знаєш, коли я бачу перед собою твої великі очі, я більше нічого на тобі не помічаю.
– Семен, інших людей мої очі якраз не цікавить. Їм важливіше – що висить на моїх плечах та на моїй талії. Розумієш?
– Починаю розуміти. І скільки тобі потрібно, щоб ти передумала мене розлюбляти?
– Це нетактовне питання.
– Але я не маю стільки, скільки тобі треба.
– Як це ні? Ти вчора отримав платню.
– Так, але… вчора вийшло певне непорозуміння.
– Не лякай мене, Семен, – схопилася за серце дружина.
– Так збіглось, Тоня, що саме вчора я відкрив новий рахунок ще в одному банку.
– Відкрив на чиє ім’я?
– Спочатку я хотів відкрити на твоє. Але в банку у мене необережно запитали, скільки тобі років, я відразу образився за тебе, і відкрив рахунок на себе.
– Семен, не сміши мене. Цю страшну таємницю давно знають усі, але саме у банку ти знову її посоромився? Негайно біжи й переоформлюй цей рахунок!
– Це неможливо, Тоня.
– Чому?
– Там уже набігли відсотки.
– Пройшов лише один день. Це справжні копійки.
– Яка різниця? Ми з тобою не можемо розкидатися такими грошима праворуч і ліворуч.
– О, Боже, Семен, благаю, не перетворюйся на мою маму. Від її жадібності я одного разу залишилася без батька!
– Ну, що ти, Тоня? Твоя мама свята. Якби не вона, я б давно розбився на мотоциклі.
– Але ж у нас з тобою немає його.
– Тому що твоя мати заборонила нам його купувати. Пам’ятаєш ті солодкі дні, коли ми були молодими та марнотратними? Ми мріяли про свій власний мотоцикл. Пам’ятаєш?
– Семен, не йди у бік від мого гардероба. Мені терміново потрібна нова сукня з трояндочкою на грудях.
– Навіщо?
– Нас запросили на весілля. Донька Іванових нарешті знайшла собі другу половину.
– Невже? Бідні батьки.
– Чиї?
– І ті, й ті.
– Але чому вони бідні?
– Тепер їм доведеться розщедрюватися на весілля.
– Навпаки, Семен, Іванові щасливі. Вони давно мріяли влаштувати дівчинку в щедрі руки.
– Це, звісно, радісна подія. Але я не зрозумію, чому ми повинні брати участь у чужому святі?
– Ці люди нам не чужі. Завдяки їхній протекції тебе влаштували на хорошу посаду. Ти забув?
– Звісно, не забув. Але я так само не забув, скільки вони поклали в конвертик на наше з тобою весілля.
– Не можна бути таким злопам’ятним. З того часу минуло вже двадцять років.
– Саме. За ці двадцять років на те, що вони нам не подарували, набігли б грандіозні відсотки.
– О, ти нестерпний. Напевно, я тебе розлюблю не трішечки, а набагато більше.
– Добре. – Чоловік нервово зітхнув. – Скільки ми покладемо їм на подарунок?
– Спочатку треба купити мені сукню!
– Цікаво… Виходить, дивний парадокс, Тоня. Якщо ми не купимо тобі нову сукню, ми не підемо на весілля і двічі зекономимо?
– Не лякай мене своїми парадоксами, Сема. Ми все одно підемо на це свято. Адже Іванов отримав чергове підвищення по службі, і, отже, можна буде і тобі поміняють роботу зі значно більшим окладом.
– Так? – замислився Сема. – Тоня, ти ставиш мене у безвихідь. Може, ми візьмемо плаття на прокат у твоєї мами? У неї багато суконь із трояндочками на грудях.
– Простіше взяти чоловіка на прокат, ніж плаття у мами. Ти ж знаєш.
– О, Боже… Невже в цьому світі так складно? Ну, гаразд, Тоню, одягай туфлі, і ми підемо вибирати тобі красу. Тільки благаю тебе, коли вибиратимеш собі сукню, постійно думай про моє хворе серце.
– Хіба воно у тебе хворе?
– Зараз я відчув, що, здається, вже так…