Аліна щодня ходила цим переходом, але ніколи раніше не бачила цього скрипаля. Вона, як завжди, зупинилася, щоб купити каву, і заслухалася прекрасну, що рве душу на частини, мелодію. Зирнула на годинник – є ще трохи часу, можна пропустити одну електричку та послухати. Її привабила не лише сама ця мелодія, а й музикант. Він здавався їй невиразно знайомим, ніби вона десь уже бачила і цей строгий профіль, і легкий розмах брів, і ці темні кучері.

Потім на парах вона довго не могла зосередитись, все не виходив у неї з голови цей хлопець. Аліна пропустила не одну електричку, а аж три, і спізнилася на семінар, за що отримала штрафний бал, але це того коштувало. Вона ніколи в житті не чула такої незрівнянної музики й не бачила такого прекрасного юнака. Тільки зараз вона зрозуміла, що так і не поклала у футляр скрипки навіть монетки, і пекучий сором охопив її

«Ну, нічого, – подумала Аліна. – Завтра я не забуду.”

А ще Аліна не могла збагнути – де вона бачила його раніше? Скільки не згадувала нічого не могла відшукати.

Наступного дня вона спеціально вийшла раніше, аби встигнути послухати скрипаля та не запізнитися на пари. Він грав усе там-таки, біля кіоску з кавою. Аліна купила звичний стаканчик і цього разу не забула покласти кілька купюр у футляр. Так, улов у нього був невеликий, в основному копійки. Цікаво, чому він заробляє гроші в такий спосіб? Адже при подібній грі йому мають аплодувати у найкращих концертних залах…

І ось все ж таки його обличчя здавалося Аліні знайомим. Ніяк вона не могла позбутися цього відчуття. Цей серйозний прямий погляд, одна піднята брова… І чому серце так голосно стукає в неї в грудях? Вона не вірила в кохання з першого погляду, але не могла відвести очей від цього юнака. На пари вона знову спізнилася.

Наступного дня була неділя, і вона цього дня не вчилася. Зазвичай у вихідний Аліна спала мало не до полудня, але сьогодні прокинулася о сьомій ранку, як і у звичайний будній день. Це було безглуздо, але їй хотілося встати, зібратися та піти на станцію метро – раптом у музиканта немає вихідних? Вона практично це зробила, і мама зустріла її здивованим поглядом:

– І куди це ти так рано? Невже поїдеш зі мною до бабусі?

Тільки тут Аліна згадала, що у бабусі був день народження, мама навіть вручила їй трубку, щоб онука змогла сказати кілька слів. І, звичайно ж, мама вчора говорила, що сьогодні поїде вітати її, але Аліна зовсім про це забула.

Вона хотіла сказати мамі, що ні, але як тоді пояснити свої збори? Незручно було зізнаватись у тому, що йде слухати скрипаля у переході метро… І Аліна здалася:

– Так, бабуся мене кликала, я давно в неї не була, незручно буде, якщо я не поїду.

Їй було приємне і мамине радісне обличчя, і бабусині сльози щастя. Недаремно вона з’їздила. Але весь день її не полишали думки про скрипача. Увечері, коли вони повернулися, Аліна сказала, що їй потрібно в магазин за зошитами та ручками, та й побігла на станцію метро.

Скрипаля там не було. Аліна засмутилася і хотіла вже повернутися додому, але не пішла. Вона раптом подумала — чи не поїхати їй на набережну? Поки вона вчилася в школі, щосуботи гуляла там, за будь-якої погоди й будь-якої пори року, але тепер рідко там бувала.

Холодний лютневий вітер пронизував її наскрізь. До весни тиждень, а теплом поки що й не пахне. Вона накинула капюшон на голову, тугіше затягла шарф. На місто опустилися сутінки, і давно вже спалахнули ліхтарі. По мосту проїхав поїзд, і мірне перестукування коліс нагадало їй один випадок.

Їй було тоді п’ятнадцять років. Вони з мамою їхали з міста, і це була перша її подорож на поїзді. А разом із ними їхали… Ну як вона раніше не згадала!

Поруч їхали мама та син. Обидва смагляві, з темними кучерями та серйозними очима. Мами швидко розмовляли, а вона й Олег — так його звали — спочатку вдавали, що не помічали один одного. Але потім, коли він побачив її альбом із малюнками, поставив якесь запитання, вона відповіла, розповіла йому про своє місто, показала начерки, серед яких набережної було найбільше.

– Я щосуботи там гуляю. Іноді малюю прямо там, сидячи на лавці, а іноді й удома, за пам’яттю, — пояснила вона.

Коли вони з мамою виходили на своїй станції, їм з Олегом вже дуже не хотілося розлучатися, але як сказати про це у п’ятнадцять років? Якийсь час вона ще згадувала його, а потім його образ витіснився з пам’яті новими історіями та новими людьми.

Вранці в понеділок Аліна бігла в метро з щоками, що горять. Що він робить у цьому місті? Адже він мешкає майже тисячу кілометрів звідси.

Метро її зустріло тишею. Ні, звичайно, там було шумно, як завжди буває вранці – чулися оголошення, пасажири, що поспішали у своїх справах, перемовлялися між собою, хтось купував каву, а хтось ранкову газету. Але жодної музики.

Вона зупинилася біля кіоску, де завжди купувала каву, і розгублено озирнулась. Нікого. І що робити?

– Скажіть, — звернулася вона до дівчини з кіоску, — а скрипаль, який грав тут минулого тижня – ви не знаєте, де він?

Дівчина ковзнула по ній зацікавленим поглядом і відповіла:

– Жаль, що поїхав, так? У нього така історія романтична.

– Яка історія?

– Ой, у нас усі її знають. Уявляєте — він зійшов у цьому місті з натхнення. Їхав додому, але щоразу проїжджаючи через наше місто, згадував дівчину, з якою познайомився у поїзді. Як знайти її у величезному місті? Та ніяк! Але він такий романтик — все одно зійшов, без копійки грошей у кишені, і щовечора шукав її на набережній. Він збирав на квиток до дому, ми йому вчора вранці додали, він востаннє зіграв і він поїхав. Ось так ось. Приїхав на якийсь конкурс, але не виграв. І куди судді дивилися? Грає ж чудово.

Аліна подумала, що якщо скаже дівчині, що вона — та сама дівчина, та їй просто не повірить.

– А він не залишив свою адресу чи номер телефону? – з надією спитала Аліна.

– Ні, а навіщо? – Здивувалася вона.

Так, справді – навіщо?

Аліна кивнула, купила звичний стаканчик кави та поплила на платформу. Вона знала, що більше його ніколи не побачить. Їй було сумно, і вона майже чула ту сумну музику, яка рвала душу на частини…