– Соня, що трапилося? Ти бачила час? Що з лицем? – Катя ураганом пронеслася повз подругу у квартиру, скинула чобітки й, нарешті, видихнула. – Став чай ​​і розповідай.

Соня мовчки пройшла повз кухню ставити чайник.

Було о пів на першу ночі, коли вона набрала номер Каті, тому що просто не знала, кому ще можна довірити те, від чого перед очима стояла чорна пелена і розум повністю відключався, залишаючи тоненьку нотку, що звучала нудно і гидко, не давала думати, заснути, так хоч щось зробити.

З Катериною вони познайомилися у десятому класі, коли Соня перейшла до іншої школи. Нову однокласники дружно ігнорували, поки Катя, яка була негласним лідером з першого класу, не взяла її під опіку. Змогла розглянути в скромній Соні й розум, і совість, і просто хорошу людину. Два роки пролетіли швидко, а потім дівчата вступили до одного університету і продовжували спілкуватися усі ці роки. І навіть якщо зустрічатися з роками стали не так часто, обидві знали – якщо трапиться, досить просто набрати номер.

Так Соня мчала з відпустки, коли Катя потрапила до лікарні й поставивши на вуха всю медичну рідню простежила, щоб операція пройшла як слід і відновлювальний період було пройдено повною мірою, а не з Катерининим характером. Їй волю дай – після виходу з наркозу поскакала б далі у справах.

Так Катя летіла з іншого кінця країни, де була у відрядженні, покинувши все, коли Соня потрапила в аварію. І місяць майже жила у лікарні, змінюючи маму Соні, виходжуючи подругу.

Багато чого було. Минали роки. Росли діти, старіли батьки. Катя успішний юрист, зробила кар’єру, організувала свою контору та правила там володаркою морською. Соня, пропрацювавши в нотаріаті майже десять років, пішла з роботи й з головою поринула у турботи про дітей та чоловіка. І ось сьогодні черговий дзвінок, хоча бачилися буквально днями, відзначаючи десятиліття Соніного сина і начебто все було гаразд, жодних катаклізмів не передбачалося.

– Соня! Що? Ти мене вже лякаєш!

– Олег пішов.

– Куди?

– Катя, зовсім, пішов. Він мене кинув. У нього коханка.

– Тааак, припливли! Нічого не зрозуміло, але дуже цікава інформація. Сядь, я сама чай наллю. Давай по черзі, що як.

– Увечері приїхав, зібрав речі, сказав, що ми чужі люди, бачити мене більше не може, його знищує весь цей побут та звичка. І пішов. – Соня опустила голову і дала нарешті волю сльозам. – Катя, що робити далі?

– Чаєм не обійдемося … – Катя дістала кухоль Олега і щедрою рукою націдивши пів чашки й зварганивши бутерброд поставила її на тарілку перед Сонею. – Пий! І їж! Думатимемо! Ситуація дивна, але не безнадійна.

– Катю, що ти кажеш? Куди безнадійніше, я з ним двадцять років прожила, у нас ювілей за тиждень! А він… – Соня відразу випила чай і,  погано ковтнувши, гримнула чашку об підлогу.

– Процес пішов! Тарілки готувати?

– Катерино, припини! У мене життя під укіс, а тобі смішно.

– Життя взагалі штука погана, а насамкінець знаєш що? Взагалі жах! Так що досить стогнати, це не допоможе тобі ніяк. Ти страждаєш зараз за своїм єдиним і неповторним. Але знаєш що?

– Що?

– Ти пам’ятаєш тільки хороше, а було всяке. Чи не так? Та це лірика. Що робити думаєш?

– Кать, він сказав, що дітей відсудить.

Катя, адвокат із багаторічною практикою, зайшлася від сміху.

– Це чудова думка! А навіщо йому судиться з тобою? Віддай йому дітей, хай виховує!

– Ти з глузду з’їхала?! – У Соні висохли сльози, і вона здивовано дивилася на подругу. – Як віддати?

– За законом. З належними аліментами, які ти платитимеш у строк щомісяця. Ти подумай, такої страшної помсти світ не бачив!

– Яка, помста? Ти про що взагалі? На що він мені здався, помститися йому! Як я йому дітей довірю, якщо він там…

– З молодою дружиною? Так це ж чудово! Якщо там таке велике кохання, то побут їй не страшний абсолютно.

– Катю, я не можу. Що діти скажуть? Гаразд Ігор, а Віка? Їй тринадцять, вона збожеволіє.

– Погано ти знаєш свою мою дочку. – Катя була хрещеною Вікі. – Там кремінь, а не дівка. Не бери до уваги, я з нею поговорю і все поясню. Дай батькові проявити свої найкращі якості, які він весь час ховав, і насолодиться спілкуванням із такими бажаними та улюбленими дітьми. А якщо серйозно – діти його люблять? Так. Він дітей? Так. Діти в тебе розумні – факт. Все добре буде. Подивишся. Та і їм буде корисно не твої сльози бачити щодня, я знаю, що ридати будеш довго ще, а розумну маму і бажано без претензій з уроками та іншим. Скільки я таких розлучень провела, не порахуєш, а завжди одне й те саме. Батько весь гордий у захід сонця за новим щастям, щоб його, а мати тягне на собі залишки сімейної розкоші.

– Ну, я не знаю… Дивно це все.

– Пішли спати, ранок вечора мудріший.

Вранці Катя поговорила з хрещеницею, попросивши її пояснити братові розклад і помчала працювати готувати документи. Соня, заспокоївшись і взявши себе в руки, набрала номер колишньої начальниці та попросилася на зустріч.

За тиждень усе було залагоджено. Чи то Олег так здивувався дивними рішеннями Соні, чи взагалі не дуже зрозумів, що відбувається, але заперечувати, щоб діти жили з ним увесь тиждень, крім вихідних – не став. Його нова подруга легковажно вирішила, що заміський будинок, де вони мешкали, досить просторий і всім місця там вистачить.

Минуло пів року. Соня щасливо вийшла знову на роботу, справно платила аліменти та спілкування з дітьми стало суцільним святом. Ні, звичайно, вона не бачилася з ними тільки у вихідні, продовжувала допомагати з навчанням, благо зараз технології дозволяють. Але все ж таки більшу частину часу вони жили в будинку батька.

Зі своєю «новою любов’ю» стосунки він так і не оформив поки що. Та й та замислилась. Прекрасна казка, яка очікувалася, дещо змінилася. Замість очікуваного принца на білому мерседесі та просторим замком у наявності, раптом виявилося, що в комплекті до коханого йдуть двоє, аж ніяк не чарівних, янголятко з рожевими щічками. Ні, діти були культурні, виховані, не хамили, але так чітко вказали дистанцію і близько не підпускали нову жінку батька, що вона навіть не намагалася наблизитись і тримала нейтралітет. Та й бажання не було. Вони дозволяли дбати про них, кажучи: «Спасибі!», але й годі.

– Зоя, де моя сорочка, я ж просив, щоб ти готувала речі наперед. Сніданку також немає. Я ж казав, щоб усе стояло на столі о пів на восьму! Я запізнююсь! І дітей сьогодні везеш ти! У мене немає часу.

– У мене теж його нема, у мене зустріч!

– З ким, дозволь спитати?

– Неважливо! Тільки ти діловий, а я так, куховарка! Скільки можна?! Ти все повісив на мене! Дім, діти, приготування!

– Не бубни! Мені ніколи лаятися, я спізнюся!

– Ти вже казав!

Віка й Ігор, що стояли на сходовій клітці, що вела на другий поверх, переглянулися:

– Любовний човен розбився об побут… Знову. – глибокодумно промовила Віка.

– Ненадійна якась конструкція, все б’ється та б’ється. – резюмував Ігор.

– Як побудувати та назвати, так і попливе. Гаразд, щось мені підказує, що ми можемо вже включити малолітніх скигліїв і попроситься до мами. – Віка хитро глянула на брата і простягла долоню.

– Ой, як добре я це вмію! – Ігор грюкнув долонькою по руці сестри й досить посміхнувся. – Слухай, Вік, а сімейне життя, воно завжди таке? Інакше буває? Можуть люди жити разом спокійно, якщо люблять чи любили одне одного?

– Буває. Ще як буває. Люди самі роблять своє життя таким, яким захочуть. Пам’ятаєш бабуся казала, що від добра добро не шукають і що ми маємо – не зберігаємо, а втративши – плачемо. От і пам’ятай її слова, коли сам одружишся. Пішли, до школи запізнимося. Я зараз мамі зателефоную, щоб відвезла, бо про нас забули.

Соня не прийняла назад чоловіка, хоч і вислухала водоспад стогнань про прожите разом життя, дітей, спогади та інше. Діти повернулися до неї, але продовжували багато часу проводити з батьком. Тепер раз на тиждень, а то й частіше, він з’являється на порозі Соніної квартири з букетом і дивиться на неї своїми сумними очима.