Мамі було за сімдесят, вона останнім часом якось погано стала почуватися, то одне в неї заболить, тільки підлікується — інше. Цієї зими вона тільки й робила, що ходила по лікарях, та в аптеку. Наприкінці весни мамі стало набагато легше, і вона сказала Світлані:

– Ти знаєш, я вирішила цього літа відвідати своїх рідних. Спочатку до брата Миколи в Харків, а звідти літаком до Ірини в Одесу. Там якраз і сезон купання буде, ти на морі позагоряєш та поплаваєш, а я з сестрою поспілкуюсь. Як ти дивишся на те, щоб вирушити в подорож, як тільки почнеться твоя відпустка. Ти ж ніби з 25 червня йдеш? Присвятиш його мамі, може ми з тобою і подорожуємо востаннє.

– Ну навіщо були потрібні твої останні слова, га? Намагаєшся надавити на жалість, щоб я погодилася. Мамо, я і без них тобі не відмовила б, ти ж знаєш, як я тебе люблю і зроблю все, щоб тобі було добре. Тому — так, їдемо до круїзу і з превеликим задоволенням.

– А твій Сашко не буде проти?

– А мого Сашки вже немає на горизонті вже цілий тиждень, а ти хіба не помітила, що майоріти перед очима перестав і носа пхати, куди треба й особливо куди не треба. Він так набрид своїм занудством, і я як уявила, що мені його все життя терпіти, погано стало. Ось тому ми й розлучилися з ним остаточно та безповоротно.

– Жаліти не будеш?

– Точно ні. Я останні дні, навпаки, насолоджуюся повною свободою.

– Тобі видніше.

Вони замовили з мамою квитки на всю подорож наперед і відразу і 25 червня виїхали поїздом до дядька Колі, брата мами. Світлана з мамою насолоджувалися поїздкою, та ще на додачу їм і сусіди.

По приїзді їх зустрів дядько, він так міцно обійняв сестру, що та мало не задихнулася:

– Сестричка, я чекав і знав, що ви приїдете, які ви зі Світланою молодці. Обіцяю, що свою відпустку ви на все життя запам’ятаєте, я такі вам місця покажу, стільки розповім.

Все, як і обіцяв дядько Коля, виконав. Всі дні перебування пройшли на ура, мама більше вдома була, а ось Світлана об’їздила й оглянула багато чудових місць, побувала на риболовлі. Все було чудово.

Настав час вирушати тепер до Одеси. Дядько відвіз їх до аеропорту, попрощалися тепло, мама плакала, обіймаючи брата і примовляла, що вони, мабуть, Вже й не зустрінуться на цьому світі більше. Дядько Коля засміявся:

– Як це не зустрінемось, ще як зустрінемося, ми до племінниці на весілля приїдемо. Запросиш нас, Світлано.

– Запрошу. Тільки коли, невідомо.

– Та через пів року і погуляємо. Будеш бачити.

Світлана сміялася від душі, а він примружився і каже:

– Смійся, смійся, потім мої слова згадаєш, скоро зустрінеш свою половинку на березі моря. Дивись не помилися, твій із родимою плямкою, добрим чоловіком буде.

Світлана нічого не відповіла, сміх душив її від такого передбачення. Одеса їх зустріла чудовою погодою, настрій і без того добрий, став ще кращим. Тітка Іра зустрічала їх разом зі своїм чоловіком Євгеном. Сестри обнялися, трохи заплакали й вже за хвилину всі весело йшли до машини. Тітка сказала Світлані, що на море йти недалеко, їхній будинок знаходився за десять хвилин від нього і це тішило.

Наступного дня майже з самої ранку Світлана почала збиратися на морі. Її погодилась проводити молодша дочка тітки Ірини, Оленка. Вона навчалася у коледжі у сусідньому місті й зараз відпочивала на канікулах у батьків. Тож напарниця у Світлани була чудова.

Вони прийшли на море, Світлана з розбігу, скидаючи на ходу легкий сарафан та шльопанці, пірнула в море, кричачи від радості та задоволення. Вода після ночі ще не нагрілася, але, побувши трохи на глибині, тіло звикло до цієї температури.

Півдня Світлана насолоджувалася купанням, періодично то пірнаючи у воду, то гріючись на сонечку, потім вони з сестрою, зголоднівши, побігли на обід. Наїлись і Світлану скосила втома, вона лягла полежати й заснула. Але сестра їй не дала довго спати, розгальмувала і покликала знову на море скупатися, а потім сходити до літнього кінотеатру, там була прем’єра якогось фільму.

На березі, коли сестри вийшла з води, до них підійшли двоє хлопців і запитали, чи вони не знають місто, їм потрібна була вулиця, яка була по сусідству з вулицею де жила Олена. Дівчина пояснила, як пройти та дівчата зібралися йти. Один з хлопців весь час дивився на Світлану, а потім спитав:

– Вибачте, вас випадково не Світланою звати?

Дівчина була спочатку вражена, звідки він знає її ім’я, потім подумала, що почув, як її Оленка кликала. Але хлопець розвіяв усі її думки.

– Ви ж живете у Львові й маєте подругу Віру, з якою ви разом працюєте?

Світлана вражена кивнула і з підозрою подивилася на нього.

– Я її старший брат Віталій і бачив вас на фотографіях у сестри, ви мені тоді сподобалися, і я запитав, хто ви і як вас звати. І зараз, коли ми підійшли ближче, я зрозумів, що не помилився, на мою велику радість, хоча всяке буває.

Світлана полегшено зітхнула і згадала, що Віра якось справді говорила про свого старшого брата. Тут вона помітила в нього родиму пляму біля правого вуха і згадала слова дядька Колі про те, що вона зустріне свою половинку.

– А давайте пройдемося по набережній.

– Так ми в кіно зібралися, прем’єра сьогодні – сказала Оленка.

– Дозвольте з вами?

Дозвіл було отримано, і вони вчотирьох вирушили дивитися фільм. Потім гуляли набережною і перед розставанням Віталій запропонував завтра поїхати до парку, всі погодилися. Увечері Світлана хотіла зателефонувати Вірі, але потім передумала, нехай буде як буде.

Прогулянка в парку вдалася на славу, а ближче до вечора Віталій сказав:

– У нас сьогодні закінчилося відрядження і ми вночі відлітаємо. Світлано, дозвольте зустріти вас, коли ви повернетеся додому і, якщо можна, ваш номер телефону?

Віталій отримав і згоду Світлани, і номер телефону, на цій ноті вони розлучилися. А через тиждень він радісно зустрів їх з мамою в рідному місті, в аеропорту. Світлана ще в Одесі зрозуміла, що цей хлопець їй дуже по серцю, і те, з якою радістю воно забилося, коли вона побачила його з букетом, підтвердило її почуття до нього.

Через пів року дядько Коля із дружиною отримали запрошення на весілля та негайно вилетіли.