Тамара Борисівна працювала все життя учителькою початкових класів. Добра за вдачею, проста, усміхнена жінка притягувала до себе дітлахів. Учні її любили. Багато дітлахів вона навчила писати та рахувати. Вже колишні учні, що вже стали батьками, приводили до неї своїх дітей у 1 клас і були раді, що саме Тамара Борисівна буде їхньою першою вчителькою.

Тамара Борисівна була щаслива у шлюбі. Улюблений чоловік і красуню дочка. Чого ще чекати від життя? Тільки жінка й припустити не могла, що на пенсії її життя  стане таким важким.

Дочка пішла стопами матері й теж стала працювати в школі. Проте заміж Іра вийшла пізно, і народжувати їй довелося також не відразу. Бог дав синочка лише через п’ять років шлюбу. Тамара Борисівна була щасливою, як і її дочка. Нарешті малюк з’явився у сім’ї!

Але радість затьмарилася – невдовзі після народження онука помер дідусь – чоловік Тамари Борисівни. Сім’я намагалася не плакати, мужньо переносити втрату, щоб малюк не відчував стану дорослих. Адже діти дуже чутливі.

На той час Тамара Борисівна вже була кілька років на пенсії. Вона була рада допомогти дочці з онуком. Жити стали всі разом у трикімнатній квартирі у центрі міста.

Тамара Борисівна віддавала усі сили на виховання онука. Але хлопчик був характером у батька, та й зовні був схожий на зятя. Зухвалий, забіякуватий, зарозумілий. Чимало сил і здоров’я доклала Тамара Борисівна на виховання онука, але зять і дочка наче не бачили в хлопчику вад. Вони сміялися на прикрощі бабусі й махали рукою – мовляв, з віком все пройде, порозумнішає…

Незабаром Іра знову завагітніла. Вирішено було народжувати. Вагітність протікала важко, Іра погано почувалася. Вся домашня робота лягла на плечі Тамари Борисівни. До кінця вагітності стало зрозуміло, що Іра хвора. Виявилася невиліковна хвороба.

Пологи скасувати вже не можна було. Дівчинка народилася здоровою. Усі полегшено зітхнули. Залишилося тільки Ірочці видужати. Її почали серйозно лікувати. Тамара Борисівна молилася за здоров’я доньки та виховувала двох дітей. Зять працював. Потрібні були гроші, щоби прогодувати сім’ю.

А Іру врятувати не змогли. Рік вона виборювала своє життя, але так і не вийшла з лікарні. Тамара Борисівна, вражена горем, не могла навіть розслабитись, щоб подумати про себе. Вона сильно схудла, очі впали, але всіма силами трималася як могла заради онуків. Хоча фізично їй було дуже важко впоратися з ними.

Тоді зять забрав дітей та поїхав до іншого міста до своїх батьків. Ті були молодші за Тамару Борисівну, і почали допомагати підіймати дітей.

Тамара Борисівна тепер не могла бачити онуків, залишившись сама зі своїми втратами. Бабуся часто зустрічала на вулицях своїх колишніх учнів. Ті співчували їй, обіймали й бажали сил та мужності все перенести.

Тамара Борисівна не озлобилася на долю. Вона дружила із сусідами, які теж її підтримували. З ними вона й спілкувалася свої останні роки. Їм вона й казала:

– Не прощає мене Господь, не бере до себе. Досить мені вже жити. Ніякої радості мені немає і від мене ніякої користі …

На що їй сусідки відповідали:

– Живи, Борисівно, і Бога не гнівай. Не дає Господь тягаря людині більше, ніж вона може витримати. Ось і ти витримаєш. Тримайся…

Тамара Борисівна мовчки дивилася у вікно, на сніжинки, що миготіли за склом, і згадувала своє колишнє життя, коли вона була молодою і працювала в школі, а її Ірочка навчалася в Інституті. Чоловік був завжди поруч, відданий та коханий. У будинку був достаток та спокій. І ось раз – і все змінилося. Чому? Цього не могла зрозуміти Тамара Борисівна.

Чому не вона, а дочка покинула цей світ та своїх дітей? Чому так несправедливо? Останні роки Тамара Борисівна бачила онуків не часто. Але, попри всі прикрощі та втрати, вона прожила довге життя. Онуки виросли та вивчилися. Зять, звичайно, одружився вдруге.

А Тамара Борисівна під час зустрічі зі своїми колишніми учнями та знайомими завжди посміхалася і питала про їхнє здоров’я, сім’ю, по-справжньому радіючи за людей. І хотіла всім здоров’я. І добра.

Дивовижна була жінка. Пішла тихо, після хвороби, доживши майже до дев’яносто років… І пам’ять про себе залишила світлу. Ось така доля…