– Оленка, як же я засмучена, що не побувала на вашому з Дімкою весіллі. Як не просила шефа відпустити мене,  а він ну ніяк. Терміни, бачите у нього підтискають і треба ж, ці терміни припали якраз на день вашого весілля. Ось такі міські шефи, ніколи не увійдуть у становище, їхня справа першочергово. Як я люблю наші сільські весілля. Це ж так весело! З міськими не порівняти. Знаєш, Оленка у місті навіть репетицію весілля влаштовують. Ну не весілля, а прямо якийсь спектакль, нудьга. Була я на двох таких весіллях, це нескінченні фотосесії та фільмування. Найманий тамада репетує, конкурси якісь влаштовує, які майже нікому не цікаві. Ось після двох таких, більше ні ногою на міські одруження, а на вашому весіллі я б погуляла.

Лариса, шкільна подруга Олени так нарікала, що пропустила таку важливу подію у житті подруги.

– Олено баян був?

– Ну ти й запитала. Коли це у нас у селі весілля було без баяна? Так пісні кричали, що наступного дня в деяких голоси пропали.

– А бійка була?- Лариса ніби хотіла прожити пропущене весілля подруги.

– І бійка була. Сама знаєш, як у нас у селі кажуть: погане весілля, якщо бійки не було.

Лариса задоволено усміхнулася.

– Ох, молодці ви з Дімкою, живіть тепер душа в душу. Хоч я й не була на вашому весіллі, а ти розповідаєш і мені прямо бальзам на душу. Візьми й від мене, мій скромний подарунок, до бюджету вашої молодої сім’ї, — і Лариса простягла подрузі конверт.

– Не треба, весілля вже місяць, як минуло. Навіщо?

– Візьми, бо ображуся. Ти ж моя найкраща подруга Оленка та й Дімку я поважаю. Вибач за цікавість, якщо не секрет, а що вам на весіллі подарували? – і Лариса почервоніла, поставивши своє, як їй здавалося нетактовне питання, але цікавість переважувала етику.

– Та ніякий не секрет. Дімові та мої батьки купили нам ось цей будинок.

– Дім то дивлюся, новий, — вставила Лариса, — пощастило вам, своєю сім’єю з самого початку живете, це дуже важливо, Оленка.

– Та ось, Маркові будували будинок для себе, а потім вирішили його продати, та в місто поїхати.

– Ну а що ще подарували?

– Інші, всі, крім моєї бабусі, гроші подарували, — посміхнулася Оленка.

– Ну, а бабуся що? – Не вгавав Лариса.

– Килим, та ще й таку промову сказала на весіллі, повеселила нас. “Сварки, адже гостем у сім’ї не проживеш, всяке буває, а мій килим вас миритиме. Ляжете спати під моїм килимом скривджені й завжди помиритесь, а рано встаньте і ніби й не було у вас сварки. Живіть у коханні, поважайте один одного і поступайтеся один одному!”

– Дуже гарно, — сказала Лариса, — тільки зараз не вішають килими на стіни, це минуле століття.

– Знаю. Тільки, щоб не образити бабусю, ми все ж таки його повісили. Зайди до спальні, подивися.

– Гарний звичайно, килим. Ось би на підлогу його кинути, гарно було б.

– Знаю, тільки бабуся образиться, якщо ми по ньому ходитимемо. Нехай поки що висить.

Сімейне життя Дмитра та Олени йшло своєю чергою. Як і сказала бабуся Олени, всяке буває, але кохання все стерпить, вибачить. Посваряться, бувало, молоді, та спати ляжуть і помиряться.

Минуло шість років сімейного життя. На той момент у них вже був п’ятирічний син Павлик, якого всі любили й балували.

І ось Дмитро та Оленка вирішили зробити ремонт у своєму будинку, все оновити на свій смак. Після ремонту будинок придбав сучасний стиль і Оленка запропонувала:

– Дім, давай бабусин килим постелимо на підлогу в кімнаті Павлика. Він вовняний, теплий, дитині буде добре на ньому грати. Бабусі вже немає, царство їй небесне, не образиться на нас.

– Як скажеш Оленка, я довіряю твоєму смаку.

На тому й вирішили.

Та тільки наступного дня, втомлені після роботи, та й від ремонту, знайшла коса на камінь і Оленка з Дмитром посварилися. Через дрібниці.

– Олено, приший мені ґудзик на сорочці, — попросив дружину Діма.

– Дім, приший сам, мені ще вечерю готувати, втомилася я.

– А я, не втомився? На роботі цілий день був.

– Я теж не з гулянки прийшла.

– Порівняла, будову з доглядом за дітьми.

-Та ти знаєш, що у мене їх у групі тридцять осіб і це чужі діти, за яких я відповідаю. Ти з одним Павликом залишишся на дві години й то ниєш…

Ну і починалось, варто тільки почати один одного в чомусь звинувачувати й дорікати.

Спати лягло подружжя зле один на одного і вперше за весь час не помирило їхнє спільне ложе.

На ранок встали похмурі й намагалися навіть поглядом не зустрічатися, так і пішли на роботу з поганим настроєм.

Увечері Діма прийшов з роботи не тверезим й скандал у сім’ї продовжувався.

– Це що ти святкуєш? – Не витримала Олена, — неприємно на тебе дивитися.

– А ти не дивись, мені теж гидко дивитися, як моя дружина через ґудзик влаштувала такий скандал і Дмитро вперше за їхнє спільне життя не ліг у подружнє ліжко, а ліг на дивані у вітальні.

На третій день подружжя оголосило бойкот і не розмовляло одне з одним. Стан в сім’ї погіршувався і ніхто з подружжя не йшов на примирення, вважаючи, що він має рацію.

У п’ятницю, в останній день робочого тижня, Оленка не хотіла йти до дому. Вона як подумає, що вони з Димкою два вихідні будуть пліч-о-пліч, ні, такого вона не витримає.

Зайшовши в будинок, Оленка почула якийсь неймовірний гуркіт. “Що ще тут відбувається? – подумала вона,- що він там ще творить. Дай Боже мені терпіння.” Вона зняла верхній одяг і поспішила на гуркіт, який лунав із їхньої спальні.

Дімка прибивав дерев’яну рейку над їхнім ліжком.

– Що ти твориш?! – Крикнула Олена.

-Рейку прибиваю, килим бабусі повішу. Плював я на цю вашу моду. Сказала бабуся, щоб килим висів над нашим ліжком, ось нехай і висить і нічого тут людям похилого віку суперечити,- Дімка, не дивлячись на Оленку, притягнув килим з дитячої кімнати й повісив його над ліжком.

-Треба було його почистити, перш ніж вішати, — посміхаючись сказала Оленка.

-А я його порохотягом почистив.

– Діма, ну ти й … Люблю я тебе, — і Олена присіла на ліжко.

Дімка присів поруч із дружиною, обійняв її, поцілував і посміхаючись сказав:

– Працює бабусин килим, Оленка, ніколи його звідси не зніму, навіть не проси.

– Не проситиму. Нехай висить.