Він сидів біля пам’ятника Світлани, затиснувши в руці троянди, які приніс для своєї коханої. Шипи троянд упивалися в його долоні, а він не відчував болю. Біль він відчував тут, у грудях. Стільки років минуло від того дня, коли вона його покинула, та пішла у небуття, а біль не вщухала

Він сидів біля пам’ятника Світлани, затиснувши в руці троянди, які приніс для своєї коханої. Шипи троянд упивалися в його долоні, а він не відчував болю. Біль він відчував тут, у грудях. Стільки років минуло від того дня, коли вона його покинула, та пішла у небуття, а біль не вщухала. Вона трансформувалася на різні стадії, але ніколи не зникала. Іноді вона ставала майже невідчутною, але він повертав її й наказував: “Не йди. Не зраджуй мою Світланку.” Пам’ять і біль втрати це все, що в нього залишилося, а йому нічого і не треба. Аби ось тут, у грудях шкреблося і щохвилини нагадувало йому про його кохану. Він приходив щотижня, поговорити, погладити холодний надгробний граніт, під яким спочиває його єдина і коли прийде час, його теж покладуть під цей граніт, поруч з дружиною. Така його воля.

Роман мчав містом на своєму новому мотоциклі. Весна, друзі, такі ж молоді та безтурботні, як він сам, ось що в нього було, а найголовніше це молодість. Ніхто не цінує її, коли сам молодий, її цінність визначається роками, але потім її не повернути, хоч би скільки ми намагалися, наші потуги марні.
Але сьогодні Роман молодий і дівчата навколо багато, одна красивіша за іншу, аж очі розбігаються і не можуть зупинитися на одній, єдиній. Про себе він думав, що єдина не у всіх буває і він з-поміж них. Адже, коли єдина, то інших взагалі не помічаєш, а він помічав.

Теплий весняний вітер тріпав довге волосся Романа. Таке волосся у хлопців у ті часи було в моді.
У задньому вікні тролейбуса дівчина помахала йому рукою і посміхнулася. Хлопець посигналив їй і тепер, він примостився за тролейбусом і повільно їхав за ним, зупиняючись на зупинках. Дівчина сміялася і Роман відповідав їй тим же, але дівчина вийшла з тролейбуса і він поспішив до неї на своєму сталевому коні.

-Вас підвезти, пані, мій сталевий кінь до ваших послуг,- сміявся Роман.

-Спасибі, пане, але не варто гнати свого вірного залізного друга заради двох кроків, — сміялася дівчина.

-Мене звати Роман. А вас як?

-Світлана, — і дівчина від чогось почервоніла.

Так він познайомився зі своєю Світланою. Роман не розумів ту магію, яка трапилася між ним та дівчиною з тролейбуса, та він і не збирався в цьому розбиратися. Для нього вона стала єдиною і на інших дівчат він уже не звертав уваги. Ні, не так, для нього інші не існували, ось, мабуть, правильне визначення.

І звичайно ж, вони одружилися і були щасливі. У них народилася дочка, точнісінько, як Світлана. Великі блакитні очі, пухнасте біляве волосся і посмішка пустотливого ангела.

Дочку теж назвали Світланою. Світло і радісно було у їхній сім’ї, тим більше, що дві Світлани висвітлювали життєвий шлях Романа.

До тридцяти років, навіть у своїх білявих локонах, Світлана помітила перші сивини. Не відомо на кого вона ображено надула губки й сказала:

-Рома, ну ось, я вже починаю старіти. Вже сивина з’явилася. А ти мене любитимеш, коли я буду старою?

Він обійняв її й засміявся:

-Старенька, ти моя. Я завжди буду тебе любити. Не забувай, що і я буду старим і можливо десь неохайним, з тростиною в руках. Ти мене любитимеш такого?

-Невже ти таким будеш? – Сміялася Світлана, — ох, Рома, тільки з тобою хочу постаріти. Навіть якщо ти станеш занудним старим і шкодуватимеш, я погладжу тебе по твоїм довгим, сивому волоссі й скажу: “Заспокойся мій Ромчик. Що ти хочеш, манної чи вівсяної кашки?”

Чоловік реготав і жартував:

-Ніяких кашок, м’яса хочу, м’яса.

У тридцять шість років, Світлана захворіла. Це зрозуміли, коли вона стала погано чути, різко впав зір, а головні безперервні болі забирали у неї сон і апетит. Чорні кола лягли під очима і вона стала стрімко худнути.

У її голові утворилася пухлина, що призвела до цих наслідків. Злоякісну пухлину видалили, але вона вже пустила свої згубні клітини в ті ділянки мозку, де медицина безпорадна.

Світлана розуміла, що хвороба їй відміряла крихітний проміжок часу. Його вистачить лише для того, щоб попрощатися зі своїми коханими: з чоловіком, дочкою та з батьками.

Свідомість часто плуталося. Вона то була в реальному світі, то йшла за якусь межу, де розуму здорової людини немає місця. Коли вона приходила до тями, тихо, з придихом, говорила Роману:

-Ну ось і все. Ніколи ти не побачиш мене стару.

Вона натужно усміхалася і продовжувала:

-Не довелося мені постаріти з тобою. Але ти не залишайся один, молодий ти ще. Ніхто не винен, що мені прийдеться так рано покинути тебе.

Він плакав і як дитина, яка нічого не розуміє, та просив:

-Не йди, Світлана.

-Ні, мені пора, дуже боляче, немає сил, так що, ти відпусти мене, відпусти .., – і Світлана впадала в безпам’ятство.

Роман постарів на самоті. Ніхто йому не замінив його Світлану.

Дочку допомагали ростити батьки дружини. Здобувши освіту, Світлана поїхала жити до Німеччини, вийшла заміж за німця і закликала до себе жити батька.

Та ні, нікуди він не поїде.

– Сьогодні зварив собі манну кашу, — розповідав він, сидячи біля могили дружини, — а як же б мені хотілося, Світланко, щоб ми разом їли цю кашу. Я б сам тобі її готував, яку б ти побажала, хочеш манну, а хочеш вівсяну.