– Мамо, сьогодні я познайомлю тебе з Петром, – схвильовано сказала Жанна своїй мамі. — Він за дві години прийде до нас у гості.

– З яким Петром? – не одразу зрозуміла мама.

– З моїм хлопчиком.

– Що? – Здивувалася мама. – Жанно, я не зрозумію, ти що, все ще товаришуєш з хлопчиками?

– Хіба я, маю дружити тільки з дівчатками? – Більше ніж мама, здивувалася дочка. – Мамо, мені час заміж. Мені, між іншим, скоро тридцять.

– Невже?

– На жаль. Тому я хочу познайомити тебе з ним.

– З ким? – мама наполегливо не розуміла дочку.

– З моїм хлопцем! – З натиском на слово “хлопчик” ще раз повторила Жанна.

– Він що ходить до школи?

– Ні, він давно вже працює.

– Ким?

– Великим начальником.

– Великим начальником дитячої пісочниці? – мало не засміялася мама.

– Я тебе не розумію! – нервово вигукнула дочка. – Ти чому знущаєшся з мене, мамо? Та ще в такий важливий для неї момент! Я запросила хлопчика в гості, а ти його вже не любиш, так?

– Ні, Жанно, це мама тебе не розуміє! – Гучніше ніж дочка вигукнула мама. – Як може в наш час хлопчик працювати, і головне, яка організація візьме цю дитину на роботу?

– Чому – дитину? – Здивувалася Жанна. – Йому, між іншим, стукнуло сорок.

– І він, що, ще не знав жінок? – Зробила великі очі мама.

– Ще як знав! – гордо відповіла дочка. – Він двічі розлучений.

– І все-таки він – хлопчик?

– Ну, не дівчинка ж.

– Я не розумію твою мову, доню. Людині сорок років, у неї була купа жінок, а він для тебе все ще хлопчик.

– Ах, ти про це, – нарешті, схаменулась Жанна. – Добре, тоді це мій хлопець.

– Ні, Жанно, він вже й не хлопець.

– А хто?

– Він старий пройдисвіт, який спеціально запудрив мізки моїй дурній дівчинці! – неначе суддя, який оголосив суворий вирок, суворо сказала мама. – Де він тебе знайшов?

– Що? – Не зрозуміла дочка.

– Я питаю, в яких місцях була моя дівчинка, коли познайомилася з цим чудовиськом?

– Він не чудовисько! Він красень.

– Звідки ти це знаєш, доню?

– Як звідки? У мене очі.

– Коли я вперше виходила заміж, – вдарилася у спогади мама, – у мене теж були очі. Але пізніше виявилося, що їх якраз не було. Це я тільки потім зрозуміла, дочко, що коли дівчата доживають до зрілого віку і починають пристрасно бажати заміж, у них чомусь різко псується зір.

– Але в мене є ще й смак, – зауважила дочка.

– Смак, Жанно, нам буває потрібен лише у ресторані або в магазині жіночого одягу. У сімейному житті все-таки важливіший не смак, а посмак. Розумієш, про що каже твоя матуся?

– Якщо чесно не дуже.

– Ким, ти кажеш, він працює, цей твій ловелас? – Запитала з усмішкою мама.

– Начальником. Я вже говорила.

– Сподіваюся, не начальником колонії для неповнолітніх? – реготала навчена жінка.

– До чого тут це, мамо?

– А до того ж що мій перший чоловік працював саме на цій посаді. Я тоді теж клюнула на гарне слово “начальник”. Але виявилося, що окрім списаних ковдр, наволочок та грубих домашніх тапочок він додому принести більше нічого не може. Уявляєш?

– Не уявляю…

– Може, тобі потрібні нове взуття?

– Ні, мамо! Мій… – донька трохи подумала, вигадуючи, як би назвати свого обранця, – мій чоловік, він працює не таким начальником! Зовсім іншим!

– Яким?

– Начальником митної служби.

– Що ти говориш?! – завмерла мама. – Цікаво. Справді, ти маєш смак. То ти кажеш, йому сорок?

– Ага.

– І давно ви знайомі?

– Ні, нещодавно.

– То що ти стоїш? Бігом на кухню!

– Навіщо?

– Потім. Нам треба приготувати йому королівський обід.

– Але навіщо?

– Потім, дурна, щоб він вже більше ні з ким не захотів знайомитись окрім тебе.

– А чому це він захоче знайомитись ще з кимось?

– Доню, ти знаєш, що таке – митниця?

– Що?

– Через митницю, дівчинко моя, щодня проходить куча народу. І серед цього народу іноді трапляються жінки, які дуже навіть гарні собою.

– Так?

– На жаль, бувають такі жінки. А що ми можемо їм протиставити, коли настав час заміж? Правильно, наш фірмовий пиріг та фаршировану курку. Ось тут і повинен у пригоді твій смак!

– Ти так думаєш?

– Звичайно! Щоб митниця давала добро лише нам!

І дві жінки поспішили на кухню…