– Світлано, я прийшла! – Олександра з усмішкою зазирнула до кімнати коханої онуки.

– Ага. Привіт, бабусю, — відповіла дівчина, не відриваючись від книжки.

– Чого, привіт? – здивувалася бабуся. – Я говорю, прийшла я. Можеш сьогодні спокійно вирушати на свято. З твоїм братиком я побуду.

– Я нікуди не піду, бабусю, — спокійно сказала онука і легковажно знизала плечима.

– Як не підеш? – Здивувалася Олександра. – Я ж тільки через тебе до вас приїхала. Твоя мати сказала, що в тебе ввечері в інституті вечірка. А вона ж у тебе працює до десятої ночі. Так що, дівчинко, нема чого тобі сидіти вдома, коли всі твої друзі веселяться. – І бабуся підморгнула онучці. – Треба ж нам десь наречених шукати.

– Та ну… – ображено зітхнула Світлана. – У нашому гурті вже давно всі одне одного знайшли.

– А ти? – Олександра підморгнула онучці. – У тебе що, хлопця нема? Ти що у нас, біла ворона?

– Ага. біла. І негарна. Тому на мене ніхто не дивиться.

– Чого? – Бабуся з ще більшим здивуванням дивилася на онучку. – Чому — негарна? І як це може бути, що на тебе ніхто не дивиться? Дурниця якась.

– Це не дурість, бабуся, а правда. Хлопчики мене начебто не помічають. Хоч і одягаюся я як усі дівчатка, і косметикою користуюся такою ж. – У голосі онуки відчувався неприховуваний біль. – Чогось у мені, мабуть, не вистачає.

– У тебе не вистачає?

– Ага.

– Ні, дівчинко, це у ваших хлопчиків чогось у голові не вистачає. А ти в мене красуня.

– Моя краса, бабусю, помітна тільки тобі, — усміхнулася Світлана. – І взагалі вистачить говорити про це. – Світлана зачинила книжку. – Давай краще чай будемо з тобою пити.

– Так… Ясно… – Олександра на мить задумалася. – Значить, настав час включати мені бабусині хитрощі.

– Чого? – Не зрозуміла онука.

– Того. Ми сьогодні з тобою це діло поправимо.

– Як?

– Кажеш, хлопці на тебе не дивляться… Осліпли… Ну, нічого, ми зайдемо з іншого боку. Давай-но, люба, поки твій братик спить, вирушай у ванну мити голову. Тільки потім волосся не суші. Гаразд?

– Ні, не гаразд. – Здивуванню Світлани не було межі. – Ти що вигадала, бабусю?

– Іди, говорю, головою мій. Потім ми з тобою чаклунство творитимемо. – Бабуся хитро підморгнула онучці. – Я пішла на кухню.

– Чого?

– Швидко в душу, говорю! – наказала раптом бабуся. – І потім з мокрою головою до мене на кухню.

Світлана зрозуміла, що сперечатися марно, і знехотя побрела виконувати бабусин наказ.

За п’ять хвилин вона з’явилася на кухні з рушником на голові, де бабуся Олександра вже замішувала тісто.

– Зараз ми з тобою разом пироги готуватимемо. Вставай замість мене до столу.

– Ти чого, бабусю? – Злякалася онука. – Я ж поки що не дуже вмію.

– Вмієш, вмієш, Я тебе вчила. Якщо що, підказуватиму.

– Бабуся, у мене волосся мокре. Я піду посушу.

– Воно в тебе коротке. І так висохне.

– Тут?

– Ага. – Олександра вже готувала капустяну начинку для пирогів.

– Але ж тут пирогами смердять! – Ще більше злякалася онука.

– Що за слово таке, смердять? – Забурчала Олександра. – Від пирогів, дівчинко, не сморід, а чарівний аромат, на який і клюють справжні чоловіки.

– Ні, бабусю, — захитала головою Світлана. – Зараз хлопці клюють на інший запах.

– На якій?

– На запах парфуму. Ну, правда, бабусю, чи можна я з кухні піду? Адже правда, від мене пирогами пахнутиме.

– То я для цього їх і робила, — усміхнулася бабуся.

– Ага, — хмикнула онука. – Мало того, що на мене хлопці не дивляться, вони тепер від мене і кидатимуться.

– Або, навпаки, облизуватись будуть. У вас, мабуть, у групі, хлопців з інших міст багато.

– Багато.

– І вічно голодні?

– Ну так.

– Уявляю, які вони навколо тебе сьогодні кола нарізатимуть, — засміялася Олександра.

– Бабуся, ти з мене смієшся? – Надула губи онука.

– А ось, посперечаємось, Світлано, що ти сьогодні не одна додому підеш?

– Та ну тебе… – відмахнулася недовірливо онучка.

За пів години у квартирі стояв божевільний дух пирогів. А ще через пів години Світлана, завдяки наполегливості Олександри, все-таки вирушила на вечірку…

Ближче до дев’ятої вечора у бабусі раптом задзвонив телефон. Вона піднесла його до вуха і почула схвильований голос онуки:

– Бабуся, а можна я зараз додому хлопців приведу. Вони кажуть, що хочуть наших із тобою пирогів спробувати. Кажуть, сумували за такою їжею.

– Можна, можна, — засміялася у слухавку Олександра. – Тільки цікаво, як вони дізналися, що сьогодні у нас пироги?

– Та ну тебе, бабусю, — засміялася в телефон та онука. – Про це, певно, вже весь інститут здогадався.