Наприкінці літа традиційна консервація займала майже весь вільний час Лідії Миколаївни. Вона сама збирала врожай на своєму городі, наповнювала нарізаними овочами.

Єдиний син виїхав до Америки. Сказав, що виграти Грін карту – це удача, яка вдруге не посміхнеться. І справді, добре влаштувався. Мати була спокійна за нього та його сім’ю.

У подруги з юності, Єлизавети Макарівни, троє дітей, але вона також жила одна: розлетілися діти по всій країні.

Чоловіки у подруг давно померли. З молодості була компанія із восьми сімейних пар, ходили в гості, відзначали свята. А потім лишилися тільки жінки. Може, металургійний гігант, на якому всі працювали, впливав особливо на чоловіків? Хоча у страшних цехах по три зміни, цілодобово, тяжко працювали усі разом. Якщо є на землі пекло, це якраз місце їхньої роботи. Адже сорок років стажу – не жарт.

Літнього вечора, після клопоту на городах і зі скляними банками, жінки могли побалакати трохи телефоном.

– Ой, Лізо, були б живі наші чоловіки, зараз допомагали б і варення варити, і соки вичавлювати, капусту на засолення різати.

За два десятки років життя без чоловіка вона вже призабула, скільки мороки було в неї раніше, коли ховала ножі від нього, п’яного, тікала з сином до когось на ночівлю, поки не проспиться. На заводі правила суворі: за один прогул позбавляли премій, доплат, путівок і навіть місця в дитячий садок для дитини.

– Ох, неправа ти, Лідо, неправа. Згадай, скільки ми натерпілися з мужиками. А тепер ніхто не тягне нерви. Живемо, як королеви. Спокійно. Хочемо – попрацюємо, хочемо – прогуляємось.

– І це правда. Звичайно, тепер ми живемо набагато краще, ніж тоді, із чоловіками. Ой, як згадаю, так кров холоне. Твій Артем був спокійнішим.

– Ну звичайно — спокійнішим, — передражнила Єлизавета Макарівна. – Бійок правда, не починав, зате від ниття хотілося з дому бігти хоч на край світу. Краще б бився.

Бабусями жінок можна було назвати лише за віком. Їм за вісімдесят. Одна спокійно їде автобусом до сусіднього міста за сорок кілометрів, сідає там на літак, летить п’ять годин, потім – поїздом і нарешті приїжджає до старшого сина та онуків. Відвідати їх, поспілкуватися, на власні очі побачити.

Інша щодня скаче на скакалці, робить годинну гімнастику. У неї багато молодих подруг, постійно дзвонить телефон, вона бере активну участь у справах міста. Концерт у Будинку культури – Лідія Миколаївна неодмінно дивиться. А то й просто посидить одна в кафе, замовить булочку та морозиво, подивиться на людей, помріє, а потім спокійно, насолоджуючись природою та свіжим повітрям, піде додому.

“Моїй сусідці Маші, – розмірковувала на прогулянках, – раніше викликали швидку допомогу раз на місяць, серце боліло. Чоловік доводив. Він був недолугий, частий доглядач у місцях не настільки віддалених. Потім зник назавжди. Он учора хвалилася новою зв’язаною іграшкою. В’яже та продає. І капці в’яже на продаж. Весела та задоволена.”

Вже на підході до будинку в голові бабусі остаточно сформувалося переконання, що чоловік повинен брати участь у народженні дітей, якщо вже не у вихованні, а років у шістдесят іти. У цьому його функція, земна мета закінчується. Більше він не потрібен. За рідкісним виключенням.

«Зараз поділюся своїм відкриттям із Лізою, – вирішувала Лідія Миколаївна. – Подруга оцінить. Вона в мене молодець. Вибач, Господи, що знайшла рішення незвичайне, зате правильним життям продиктоване».