– Привіт, мамо. – Зять увійшов у квартиру тещі з похідним рюкзаком за плечима.

Віра Степанівна хотіла сказати йому «бачилися», але згадала, що бачилися вони вчора, а не сьогодні, і тому сказала:

– Привіт, Славку. Ти чого з рюкзаком?

– То я, це… – Славик по-господарськи оглянув кімнату і зняв рюкзак з плеча. – До вас приїхав. Пожити.

Теща з хвилину намагалася зрозуміти сенс фрази зятя, потім перепитала:

– Пожити?

– Ну так…

-Тетяна з дому вигнала?

– Чому вигнала? – здивувався Славик. – Якби вона мене вигнала, я б хіба до вас приїхав? Я ж не такий нахабний, як дехто.

– Стривай – постривай, – перебила його Віра Степанівна. – Нічого не розумію. Ти навіщо приїхав до мене? Може, у справах? Де Тетяна?

– Вона вдома лишилася. Загалом так, Віра Степанівна, пояснюю ситуацію. Після того, як ви вчора від нас поїхали, ми довго з Танею  думали з приводу вашої пропозиції.

– Якої ще пропозиції?

– Ну як? Ви ж весь тиждень, який у нас жили, говорили про це. Ви ж вимагали від мене, щоб я відпустив Таньку одну до Таїланду. Ну, по цій вашій путівці, яку вам всунули ваші знайомі. Від’їзд, начебто, за десять днів?

– І що? – Теща дивилася на зятя витріщеними очима, намагаючись вникнути в суть.

– Ми ще чинили опір, казали, що ми чоловік і дружина, і звикли відпочивати вдвох, – продовжував пояснювати Славик. – Але ви казали, що, мовляв, нічого з нами не трапиться, потрібно вашій коханій Тані відпочити від сімейного побуту. І Танька вчора таки піддалася на ваші вмовляння і погодилася.

– І що? – знову повторила своє запитання Віра Степанівна.

– Ось. – Зять сів на диван тещі. – Ми все-таки вирішили провести з нею слідчий експеримент. Точніше, хочемо перевірити, чи зможемо ми прожити якийсь час один без одного, і при цьому не наробити нісенітниці. Так, як у мене путівки ніякої немає, і їхати мені в цьому місті зовсім нема до кого, ми з Танею вирішили, що я поживу з тиждень у вас, а вона буде одна в нашій квартирі.

– Скільки – скільки ти збирався тут жити? – У тещі від обурення навіть перехопило подих.

– Усього тиждень. А нічого. ви ж у нас і більше живете. Ми терпимо.

– Стривай! – Знову перебила зятя теща. – А чого це ти приперся до мене, а не до своїх батьків? У тебе свої батьки є, їдь до них!

– Ну, по-перше, вони живуть в іншому місті, і витрачатися на квитки туди назад заради такого експерименту безглуздо. По-друге, вони мене без Тані надовго не приймуть. А ви у нас людина сучасна, тож потерпіть. Я, щоб вас ночами хропінням не будити, буду спати на кухні.

– На якій ще кухні? Навіть і не думай. Я ночами встаю і йду їсти.

– Ах, так, – згадав Славик. – Точно! Ви ж і у нас ночами по квартирі бродите. Ну тоді, буду на підлозі спати, десь у кутку, на килимку. Ви не турбуйтеся, я вам заважати не буду. Вдень буду на балконі сидіти, увечері телевізор дивитись і з вами про життя наше з Танею пліткувати.

– Ти чого тут плетеш? – Віра Степанівна від жаху не знала, що робити. – Ти з мене, знущатися приїхав?

– Чому ви так про мене погано думаєте? – здивувався Славик. – Що вам, для мене їжі шкода? Не бійтеся, я вас не об’їм. Єдине, про що я попросив би вас, сьогодні дати мені можливість посидіти з моїми друзями на вашому затишному балкончику.

– З ким?

– Із приятелями. Ну у нас на роботі така традиція. Як хтось із наших у відпустку йде, так ми з друзями збираємось і трішки гуляємо. Таня про цю традицію знає. До речі, ви можете доньці потім розповісти – хто і скільки чого випив, і таке інше.

– Це що, я ще мушу і твою компанію тут терпіти? – У тещі всередині все закипіло.

– А що такого? Ви ж самі нам учора казали, що відпустки без веселощів не буває. Ну, подумаєш, казали ви, сходить Тетяна в бар якийсь, вип’є з компанією туристів винця – і що? Вона ж не якась «прости-господи». Чи не говорили ви так?

– Ну, скажімо, говорила, – злісно погодилася теща.

– Значить, і я маю право випити винця, тим більше під вашим наглядом. Якщо що, то й вам наллємо. А ви нам приготуєте закусочку.

– Ти зовсім здурів?

– Нормально, – легковажно махнув рукою Славик. – Вам ще моїй компанії й сподобається. Ще й пісню затягнете. А Таня, нехай вона одна у квартирі сидить, нудьгує, набирається терпіння. Через десять днів у неї повна свобода розпочнеться. Отже, вирішено. Я тут зараз рюкзачок у вас залишу, і піду в магазин, до нашого банкету чогось прикуплю. А вам раджу сьогодні ж зганяти до моєї Тетяни та відвести їй цю вашу путівку. Тому що завтра у вас голова болітиме від сьогоднішнього вечора, а потім ще чогось може статися.

– Ой, Славку, я ж тобі забула сказати! – Раптом вигукнула теща. – Я ж ту путівку, яку Тані обіцяла, я її вже іншій людині віддала.

– Це як? – розгубився Славік. – Навіщо? Ми вже налаштувалися!

– А про всяк випадок, – з полегшенням зітхнула Віра Степанівна.

– А про всяк випадок, – з полегшенням зітхнула Віра Степанівна. – А раптом наш Таня там таки чогось такого наробить. Відпустка сама – це справа непередбачувана, я по собі знаю. Не дай Боже – зруйнується ваша щаслива пара, я буду винна. Так що, Славку, експеримент вам тепер не потрібен, і йди ти зі своїм рюкзачком додому, до дружини.

– Ех… – Славик видихнув, підвівся з дивана, взяв рюкзак, і на прощання блиснувши невдоволено очима, вийшов із квартири тещі.

– Слава тобі, Господи, – перехрестилася теща.

– Пронесло… – перехрестився Славік, зачинивши за собою двері.