– А навіщо воно тобі? Я б давно викинула, все одно лежить без потреби. І посуді твої вже сто років. Ну, глянь, сервіз давно з моди вийшов, добре б користувалася, а то стоїть роками. – Казала Галина своїй матері, вона ще просто не розуміла наскільки для неї це важливо

– А навіщо воно тобі? Я б давно викинула, все одно лежить без потреби. І посуді твої вже сто років. Ну, глянь, сервіз давно з моди вийшов, добре б користувалася, а то стоїть роками.

Галина, молодша донька Ніни Іванівни, зрідка намагалася навести “ревізію” у будинку матері, яка жила у селі. Старший син Андрій жив там же, лише на іншому кінці села. А молодша дочка Галина поїхала після школи до міста вчитися. Батьки тоді ще відзначали її успіхи у шкільних предметах. У ВНЗ навчалася Галя добре. Працювати почала у маленькій фірмі юристом, поступово набираючись досвіду. Наразі Галина – начальник юридичного відділу на великому промисловому підприємстві.

З чоловіком вони обставили велику квартиру в сучасному будинку за останньою модою. Кожну деталь інтер’єру Галина трепетно ​​підбирала сама, дотримуючись не розкоші, а смаку. Проте речі у неї в будинку всі були дорогі.

Особливого контрасту вона відчувала, коли приїжджала до матері. Все, що було в батьківській хаті, здавалося їй давно застарілим. Частина посуду використовувалася лише з особливим випадкам. Приїзд доньки – також особливий випадок. Ніна Іванівна, з незмінною зачіскою, з прибраним назад волоссям, скріпленим гребінцем, накидала світлу ситцеву хустку, і діставала святкові чашки.

– Мам, настав час позбутися цієї «старовини», я ж тобі привозила сервіз. Де він?

Ніна Іванівна винно опускала очі: – Та ось він стоїть, де ж йому ще бути. Жаль, новий ще зовсім, – виправдовувалася мати перед дорослою дочкою. – Ти, Галю, не ображайся, мені все подобається, що ти привозиш, але не можу я викинути ці чашки, звикла я до них, вони у нас були, коли ти тільки до міста поїхала. – І таке ставлення стосувалося багатьох дрібниць, як вважала Галина, не вартих уваги.

Захворіла Ніна Іванівна раптово. Вона й раніше скаржилася на тиск, на серце, але потихеньку підтримувала здоров’я через лікаря районної лікарні. А тут раптом так прихопило, що забрали на швидкій. Галина дізналася від старшого брата, примчала з чоловіком у район, швидко організувала перевезення матері до обласного центру.

– Не хвилюйся, я тобі окрему палату попрошу, – обіцяла вона матері, – там тебе обов’язково вилікують.

Літню жінку лякало саме слово «окрема». Вона слабким голосом відмовлялася: – Не треба мені окрему, навіщо мене відокремлювати.

Прислухалася Галина до прохання матері: поклали жінку до спільної палати. Через те, що спішно привезли хвору до міста, особистих речей майже не було. Галина зібрала вдома рушники, взяла гарний кухоль, ложечку, купила матері зручний халат. І всі ці нові для матері речі принесла до лікарні.

– Тримай речі, ось халат новий, а це посуд – з дому привезла.

Ніна Іванівна слабким голосом покірно дякувала. Галя, намагаючись відволікти матір, розповідала, що все в неї добре вдома, що старший син Андрій приходить, щоб нагодувати курей, кота та собаку.

Збираючись йти, Галина випадково почула, як сусідка навпроти, жінка, старша за неї, раділа рушнику, який щойно передали з дому. – Ой, набрид лікарняний, мій рушник принесли, улюблений, – вона притиснула махровий рушник до лиця і сказала: – Домом пахне.

Галина поцілувала матір, обіцяла другого дня прийти. Відпросившись із роботи, вирішила їхати до району, хоча сама не мала чіткої цілі, навіщо. У матері є все, будь-яке бажання, якщо хочеться чогось з їжі, готова виконати відразу.

І все-таки вона приїхала до батьківського будинку. Дістала м’який халат, у якому не раз бачила мати, взяла невеликий махровий рушничок; знайшла кружечки з якимись невигадливими квіточками, чайну ложечку. Все це акуратно поклала у сумку. Зробила вологе прибирання, прибравшись у будинку, ніби все готове до зустрічі господині.

Втомлена присіла на диван, на якому Ніна Іванівна зазвичай дивилася телевізор. І заплакала. Тихо, майже беззвучно. Доросла жінка на відповідальній посаді, яка вже сама стала бабусею, вона витирала сльози.

Додому повернулася пізно, а вранці, у прийомні години, знову прийшла до лікарні.

– Мамо, дивись, що я тобі привезла. Впізнаєш? – Вона дістала халат.

– Як же не впізнати? – Ніна Іванівна, бліда, слабка, доторкнулася до м’якої квітчастої тканини халата.

– А ось і кухоль твій, я все думала, яку взяти, вибрала цей. Як тобі?

Жінка просвітліла обличчям, показала на тумбочку: – Постав, нехай буде. – Потім притиснула до грудей домашній рушник, намагаючись прилаштувати десь. Ще раз звернула його і залишила поряд із подушкою.

– Спасибі, Галочко, я вже за ці дні засумувала за домом, ти наче мені частинку його привезла, – Ніна Іванівна зніяковіла, чекаючи, що дочка засудить за таку прихильність до речей.

– Я рада, мамо, лікар каже, що видужаєш, потерпи ще тиждень, там, напевно, краще стане.

Ніні Іванівні краще стало раніше. Але весь призначений на лікування термін вона пробула у лікарні. Потроху вставала, оділа домашнє взуття, привезене Галею з дому, і йшла мити домашній кухоль.

– Іванівно, виписують мене, – сказала сусідка, – додому сьогодні. Я хоч і слабка ще, але ж дім та стіни допомагають, на своє ліжко хочу.

– От і добре, Ірино Володимирівно, – пораділа за сусідку Ніна Іванівна.

– І тобі, сусідко, якнайшвидшого одужання.

– Та яке тепер здоров’я, – махнула рукою Ніна Іванівна.

– Нічого, тримайся, лікарі підлікували, теж випишуть скоро, додому поїдеш.

– Додому… – На обличчі Ніни Іванівни з’явилася легка усмішка, – хочеться додому.

З лікарні Галина привезла матір до себе додому, і по обіді довго розмовляла з нею. Наступного дня вранці поїхали до райцентру. Ніна Іванівна захвилювалася, коли побачила рідне село.

– Мамо, все добре, не хвилюйся, будь ласка, вдома все нормально, Андрій щодня приходив. А я встигла прибратися, може не так, як тобі треба, але принаймні чисто.

– Та що ти, Галю, дякую! Від роботи відривалася, час свій на мене витрачала.

– Я все життя у роботі, мамо. Роботи… її завжди багато… а мама… мама в мене одна.

Ніна Іванівна, не роздягаючись, присіла на стілець, оглядаючи передпокій, вдихаючи запах рідного дому. Здавалося, поглядом вона «пестить» кожну річ у будинку, все те, що знайоме багато років, до чого звикла. Це було почуття, коли з величезним бажанням повертаєшся до рідних кутів, до запахів свого будинку.