Вероніка була тямущою дівчинкою. Для своїх десяти років навіть дуже тямущою. До того ж мала зовнішність ангелочка. Великі карі очі, здавалося, дуже довірливо дивилися на світ.

Дівчинка розуміла, що вона гарна. Але не могла зрозуміти одного, чому не дивлячись на її зовнішність, батьки більше люблять її молодшого братика.

Сказати правду, він і не братик їй, а батьки не батьки. Справжня мама Вероніки була рідною сестрою людини, яку зараз вона називає татом. Жінка безбожно пила, і це погано скінчилося.

Рідному братові довелося забрати дівчинку, як зрозуміла Вероніка, вони довго з дружиною радилися з цього приводу. І їм було незручно перед людьми, здавати Вероніку до дитбудинку.

Дівчинка майже з перших днів почала називати їх татом та мамою.

Попри ангельську зовнішність, серце дівчинки начебто розривало на частини протилежними почуттями. У її тата і мами вже був син, рідний син, молодший за Вероніку на три роки.

І дівчинці часто хотілося зробити йому боляче. Вона відбирала у хлопчика іграшки, доводила до сліз, любила щипнути його нишком.

Але вона тяглася до нової мами. То була така добра, молода жінка. Вероніці хотілося, щоб вона теж посадила її на коліна, як свого сина, приголубити. Дівчинка підходила до жінки, притискалася до неї, але в неї відразу виникали якісь термінові справи. Щось у ній чинило опір тому, щоб посадити дівчинку до себе на коліна, погладити, сказати підбадьорливі слова. Можливо те, що вона помічала темну сторону Вероніки. Материнське серце не обдуриш, і жінка бачила, як неприязно дівчинка, іноді дивиться на їхнього сина – Максима.

Вероніка цього не розуміла. Її маленьке дитяче серце хотіло тепла та ласки. А молодший братик її дратував. Він був на заваді на шляху до серця мами.

Його мама любила, цілувала перед сном. А як вона усміхалася йому! До себе Вероніка ніколи не бачила такої посмішки.

У серці дівчинки вирували дві протилежності – добро і зло. І щодня вона робила маленький крок у бік зла. Штовхнула Максима, він набив шишку і заплакав – це був один крок. Спустила у сміттєпровід улюблену іграшку брата – ще один крок.

Вероніці приносило задоволення бачити страждання Максима. “От якби його не було взагалі” – іноді думала вона – “тоді я була б єдиною, улюбленою донькою в сім’ї. Мама б садила мене на коліна, гладила по голові, цілувала мене на ніч, як Максима зараз. Але ні, вічно цей дрібний плутається під ногами й просить до себе уваги. До того ж він постійно хворіє”

Максим був дуже хворобливим хлопчиком, у нього була астма. Він не міг обходитися без свого інгалятора.

І ось одного разу хлопчик упав і почав задихатися. У кімнаті вони були вдвох із Веронікою, а інгалятор кудись зник. Зазвичай Максим під час своїх нападів встигав підбігати до мами, але не цього разу.

А мама сиділа у сусідній кімнаті у навушниках. Вона працювала за комп’ютером. Жінка працювала з дому віддалено, щоб не лишати Максима.

Вероніка дивилася як братик задихається. Він упав на підлогу і вже починав синіти. “Ось воно, збувається те, чого я так хотіла” – думала дівчинка. Її серце вже робило черговий крок у бік зла.

“Зараз він задихнеться і його не стане, а я вдам, що була на кухні. І тоді я стану єдиною донькою в сім’ї, мене любитимуть, оберігатимуть, як Максима зараз.”

І тут Вероніка представила у своїй голові всю цю картинку.

Ось, Максима нема. Його іграшки на поличці чекають на господаря, а його немає!!!

Ні!!!

Ніхто вже не заведе його улюблену качечку, що так дратувала Вероніку. І не заллється веселим сміхом.

Дівчинка згадала їхнє недавнє відвідування зоопарку. Як захоплено блищали очі Максима, коли він дивився на тварин, як простягав він до них свої долоні.

І це може більше не повторитись ніколи!

Максимові скоро йти до школи. Його нова шкільна форма чекає на нього в шафі. Але він може її не одягнути. Він не сяде вперше за парту, у нього не буде першої вчительки.

Не буде нічого.

Серце дівчинки раптово наповнилося абсолютно новим для неї щемливим почуттям. І вона що було сили закричала:

-Мамо, мамо, швидше сюди, Максим погано! Мати швидше!

Мама із запасним інгалятором встигла вчасно.

А Вероніка ще не розуміла, її душа, розвернувшись, зробила величезний стрибок убік добра. І цей стрибок був зроблений безповоротно. Те почуття, яке дівчинка відчула, зрозумівши, що може втратити Максима, і нічого не зробити для його порятунку, це почуття назавжди змінило Вероніку!

Це помітили всі, і мама, і Максим, і тато. Братик потягнувся до Вероніки. А мама перед сном поцілувавши дівчинку сказала їй:

-Дякую, доню, дякую за те, що ти у нас є.