Олена завжди мріяла про велику хату з садом і невеликим городиком, щоб місця для всього вистачало і щоб для сина на літо басейн можна було поставити. Довго ця її мрія ніяк не здійснювалася, але потім усе якось зрослося – вони продали дві квартири й купили шикарний будинок у хорошому районі. Місця там було всім достатньо: і їм із чоловіком та сином, і мамі чоловіка та його сестрі.

Вона одразу почала облаштовувати будинок, зважаючи, однак, на думку свекрухи. Все йшло більш менш добре, якби не одне але – в будинку завелися миші, а Олена їх жахливо боялася, до істерики. І Олена попросила чоловіка знайти якусь гарну кішку.

Він і знайшов – сіру, смугасту, з янтарними очима. Кішка не тільки всіх мишей переловила, а й стала найкращим другом синові, Артуру. Чого той тільки з кішкою не робив – і в колясці для ляльок катав, і чепчик їй приміряв, а вона розумниця, навіть не подряпав його жодного разу.

Коли Артуру виповнилося дванадцять, кішка захворіла. Спочатку лапи почала  погано рухатись, а потім і зовсім ходити перестала. Чим не годувала її Олена, одразу назад і вертала. Як Олена не лаялася на кішку, все безглуздо.

– Викинь її на вулицю, – сказала вона чоловікові. – Набридло за нею прибирати, сил моїх вже немає. І так за твоєю матір’ю прибираю – сестра вискочила заміж і знати нічого не хоче.

– Та запросто, – озвався він.

Але тут за кішку заступився Артуру. Як він вмовляв матір, як просив! Сам обіцяв за улюбленицею прибирати.

– Май на увазі, якщо хоч раз не прибереш, я її на смітник викину! Мені бабусі вистачає.

Артур обіцяв, що нізащо не пропустить і завжди стежитиме за чистотою, її сам годуватиме.

Але дитина є дитина – раз із хлопчиками загрався, потім ще щось. Приходить одного разу, а кішки немає.

– А де Маська? – розгублено спитав він.

– Нема твоєї Маськи, – злісно відповіла мати. – Бабцю і так мити треба, ще й ця твоя кішка…

Як Артур ридав! Ніхто його не міг заспокоїти. І з матір’ю потім не розмовляв цілий тиждень. Та потім якось владнались в них стосунки.

Коли поховали свекруху, Олена подумала, що тепер вона нарешті заживе спокійно. І справді, життя потекло своєю чергою, був час і на улюблений сад, і на будинок. Син дорослішав: школа, армія, інститут, весілля.

Треба ж, колись час тягнувся, а зараз летіло так, що не зупинити. Недовго вона побула хазяйкою в будинку – ось вже син жінку привів, молоду та спритну.

Після того, як поховала чоловіка, Олена зовсім здала. Вона завжди повненькою була, але тут взагалі вагу набрала і з будинку практично не виходила, хіба що у свій улюблений сад – він був її єдиною радістю.

Коли син із дружиною та дітьми зібралися у подорож, Олена обурилася:

– А як же я одна? Невже ти мене кинеш?

– А я вже про все домовився, мамо, – відповів він. – Ти все одно не ходиш, яка тобі різниця, де жити. Я знайшов чудовий пансіонат – там повний догляд і таке інше.

Олена розгубилася.

– Це що ж, ти в будинок для людей похилого віку вирішив мене відправити?

– Мамо, це пристойне місце, не будинок для людей похилого віку, а пансіонат. Тобі сподобається, я обіцяю.

Цілу ніч Олена не спала і ковтала гіркі сльози. Як же так? З рідною мати так вчинити? Що вона не так зробила? Де помилки у вихованні припустилася?

Пансіонат і справді виявився пристойним, чистеньким і з чемним дбайливим персоналом. Тільки не було там улюбленого саду та звичного вигляду з вікна… А син приїжджав усе рідше й рідше. Залишилася Олена зовсім одна. Сиділа у своїй кімнаті й спостерігала за тим, що відбувається на вулиці.

У дворі почала ходити кішка – сіра така, смугаста, з янтарними очима. Олена полюбила за нею спостерігати – та спочатку за птахами полювала, потім грілася на сонці, вмивала свою розумну мордочку. Минали дні, тижні, роки… А в Олени тільки й була – маленька світла кімната та сіра кішка за вікном…