Батьки все життя казали мені: «Діано, будь обережна!» Подальший перелік небезпек змінювався залежно від мого віку: «Собачка покусає! Кіт подряпає! Впадеш у калюжу — додому не повертайся! Коли підросла: «Здачу в магазині обов’язково перераховуй – обдурять!» У школі небезпек виявилося не менше: «З цією не дружи – вона погана! До хлопчиків у гості не ходи — всяке може трапитись!

І ось після школи я поїхала вступати до інституту. Мати дивилась на це з жахом: «Діано, як же ти там будеш одна?!» Я знизувала плечима: «Як усі». «Та ти на старшу сестру подивися! Одні проблеми у житті!» А чого на неї дивитись — нехай на неї хлопці, вона їх часто міняє!

Сестра все ж таки поїхала зі мною — допомогти речі в гуртожиток привезти й таке інше. Дорогою все повчала — всім хлопцям потрібне лише одне, тому будь обережна, дивись по сторонах! Вона то й дивилась по сторонах — під вікнами нашого гуртожитку відразу побачила використаний презерватив. Що тут розпочалося! “Діанко, я тебе тут одну не залишу!” А сама на старшокурсників, що проходять повз, коситься. І вони теж на неї витріщаються. Ну не на мене ж — у неї й постать, і форми, і таке інше. А в мене тільки розумні очі, та й то…

Коротше, життя в інститутському гуртожитку — складна штука і добре, що батьки не знали всіх подробиць. Але я поводилася скромно, у сумнівних колективних заходах брала участь рівно настільки, щоб не відриватися від колективу. З одного боку — глибоко сиділо це навіювання з дитинства «що чогось не трапилось», з іншого — теж вбите з дитинства «будь така ж я інші». Адже десь є справжнє життя, але «обдурять, зрадять, використають, усім їм потрібне лише одне». Чи справжнє життя – це те, що забороняють лікарі та органи влади?

Ні, я не була «синьою панчохою», хлопці знайомилися, і я їх не відшивала. Але якось це було поверхнево, так би мовити — «Вау!» не сталося, і стосунки тривали до сесії, а потім треба до іспитів готуватися, а не вислуховувати міркування чергового кавалера.

Так минуло чотири роки.

А згодом з’явився Руслан. Зовні нічого особливого, симпатичний, але не більше. Але була в ньому якась наполегливість, зацікавленість. І від нього виходив особливий запах надійності. Я не знаю, як це точно описати словами, але щось начебто він не зрадить. Була весна, він вже писав диплом, і поводився рішуче — не минуло й місяця, як зробив пропозицію. Мене це чомусь налякало. Якось це було несподівано, і ось що тепер із цим робити — я не знала. Я на якийсь час затихла, але він теж не квапив. Напевно, я дурна, але за тиждень я розшукала його першою.

Дивно, але з ним все було просто і не страшно. Зовсім не схоже на розповіді сестри про її чоловіків. Не треба прикидатися дурною, можна вільно говорити й про електроніку, і про політику. Руслан Поводився делікатно, нормально розумів натяки на кшталт «Червоні прийшли», а то деякі хлопці й не здогадуються, що у дівчат бувають місячні.

До цього в мене не було досвіду тісного спілкування з хлопцями, і всі знання у цій сфері я черпала з розповідей старшої сестри. З її слів виходило, що головна й основна мета всіх хлопців – затягнути дівчину в ліжко, і різниця тільки в тому, як і наскільки швидко вони це роблять. За Русланом я цього не помітила. Навпаки, коли я казала ризиковані жарти, він боявся і соромився, і мені навіть самій ставало соромно, що я така розв’язна.

І помчало. Моя сусідка по кімнаті поїхала додому, і це сталося. Першого ж дня, як він залишився ночувати у мене в гуртожитку. Це був мій перший чоловік, і з його поведінки я зрозуміла, що я теж у нього перша. Мені просто було добре, і все. Наслідки? Я була впевнена, що Руслан усі наслідки візьме на себе. Ну і про всяк випадок порахувала дні — начебто наслідків бути не повинно.

І ми із Русланом просто стали жити разом. Ну, як справжні чоловік та дружина. Цей місяць запам’ятався мені як час цілковитої безтурботності та безмежного щастя. Навколо були якісь події, але нам було не до цього. Тобто про життєві труднощі ми, звичайно, знали, але вірили, що впораємося з ними. І вже говорили — «ми» як про єдине ціле.

Це було чудово, але вимагало багато енергії. Моральною, душевною — бо весь час точилося притирання одне до одного, постійні конфлікти та компроміси. І суто фізичної енергії — бо компроміси ми знаходили, як правило, у ліжку. Наприкінці місяця ми обидва були як вичавлені лимони, і з цим треба було щось робити. Тому ми вирішили зробити паузу, я хотіла з’їздити додому до батьків, а Руслан — нарешті розв’язувати питання з роботою.

* * *

Батьки зустріли з радістю, але сестра одразу насторожилася.

– Діана, що в тебе сталося? Ти просто вся світишся! У тебе з’явився хлопець? Я ж бачу!

Довелося їй відмовити — не її це діло. Взагалі, у мене було відчуття, що я раптом опинилася в іншому житті. Знайоме, звичний, але таке нудне! Але веселощі не змусило довго чекати. Вночі мені стало погано — нудило, просто вивертало. Коли нарешті вилізла з ванної, мати з сестрою вже чекали мене.

– Ну що, залетіла? — з наскоку спитала сестра.

Я вагітна? А я думала — у мене просто затримка циклу, лише два тижні. Таке бувало і раніше, і я особливо не парилася. Але, як з’ясувалося, варто було б. Мати відразу влаштувала допит — хто він, звідки, і таке інше. Сестра по ходу справи підливала олії у вогонь:

— Діано, та всі вони так кажуть! А ти вуха й розвішала!

Мати була стурбована більш практичними речами.

— Ти навчання не кинеш? А з дитиною що робитимеш? Ну звичайно ж – народжувати. А то від цієї кобили онуків не дочекаєшся! – Комплімент сестричці.

– Ма, та їй ще самій у ляльки грати! – Образилася сестра.

— Нічого, виховаємо не гірше за інших, — відповіла мати.

За мене вже виявляється все вирішили! А Руслан?

– Та він вже забув про тебе! — сестричка вміє підбадьорити.

— Діано, ми бажаємо тобі тільки добра, — наполягала на своєму мати. — Ти нам потім ще дякую скажеш.

Якщо попередній місяць був життям у раю, то тепер настала черга пекла. Мати з батьком йшли на роботу, а сестра залишалася вдома — мала черговий важкий життєвий період, коли з попередньої роботи вона вже звільнилася, а нову ще не знайшла. Тому всю свою невитрачену енергію вона виплескувала на мене. В основному це виражалося в моралі. А ввечері приходили батьки, і розпочиналася друга серія. Батько важко зітхав і говорив чергову фразу:

— Діану, ти, головне, навчання не кидай. Освіта завжди знадобиться.

Мати, залежно від настрою, то запізно намагалася вчити мене домогосподарству, навпаки, шкодувала і не давала нічого робити. Так минув тиждень вічних мук у пеклі. Але сестричка ніяк не могла вгамуватися. Цього разу вона вирішила знайти мені нареченого — у дитини має бути батько. Я спробувала вправити їй мозок.

– У мене вже є наречений!

— Ну, і де ж він? Куди сховався? – Сестра карикатурно зазирнула під стіл. — Він залишив хоч свій телефон?

Це були ті дикі часи, коли мобільні телефони ще не винайшли. У мене був домашній телефон батьків Руслана, але я його здобула, так би мовити, неофіційним шляхом – він теж побоювався мене раніше батькам показувати. А з Русланом ми домовилися зустрітися у гуртожитку в останній день серпня. От тільки до цього дня ще треба дожити!

— А чого ти мовчала? – сказала сестра. – Давай номер сюди, зараз все з’ясуємо.

Увімкнула телефон на гучний зв’язок і почала тикати в кнопки. Відповіла молода жінка.

— А чи можна покликати Руслана? – Сестра вклала в інтонації максимум грайливості.

— А хто його питає? – насторожилася жінка.

— Хіба ж у нього так багато дівчат? – продовжила кокетувати сестра.

— Говоріть, — зажадала жінка.

Тут сестра стала імпровізувати.

— Він навіть не згадає ту, яка від нього вагітна? Значить, як розважатися…

— Не дзвоніть сюди більше! – Перебила жінка і кинула трубку.

– Діана, ти все чула?! — сестра була така задоволена, начебто викрила злочинця. – У нього вже інша жінка! Я ж тобі казала…

Продовження я не чула – в мене трапилася істерика. Увечері все було повідомлено матері, і результат був передбачуваний.

— Я ж сказала — виховаємо не гірше за інших. Ніхто нам не потрібний.

* * *

Заснути я так і не змогла. Невже це все правда? Життя валилося на очах, наступала розплата за мій місяць нескінченного щастя.

Наступного ранку, дочекавшись, коли батьки підуть я почала шукати материнську аптечку. Відколи я вступила до інституту, її запаси таблеток збільшилися. Що тут у неї – знеболювальні, від тиску, щось незрозуміле… Я виколупувала всі пігулки з блістерів у чашку. Сподіваюся, це буде не боляче.

І тут у двері зателефонували. Це не сестра – у неї свій ключ. Я поплелася відчиняти двері. Він! Це Руслан! Як він тут виявився? Я кинулася до нього, жахнувшись від того, що було б якби він з’явився на пів години пізніше …

І тут повернулася з магазину моя улюблена сестричка.

— Діана, хто це?

Я тільки мовчки зиркнула на неї, а Руслан так несміливо відповів:

— Добрий день.

Як він довідався, що треба приїхати? Я його потім довго питала, а він все жартував: «Я відчув, що тобі погано, і приїхав. Звичайна телепатія». А адресу, звідки дізнався? Теж телепатія? Коротше, мій майбутній чоловік виявив незвичайну пронизливість.

Увечері був урочистий момент знайомства з батьками. Батько одразу знайшов із Русланом спільну мову, а мати все дивилася недовірливо. Натомість сестра була сама люб’язність. Другого дня ми поїхали. Насамкінець пообіцяли запросити на весілля.

* * *

Зараз, коли вже минуло двадцять років, я розумію, що якщо я б тоді не перестала всього боятися, якби не було цього місяця безмежного щастя, то я б не досягла того, що в мене є зараз. Так би й сиділа у своїй нірці й всього боялася. І я маю приклад — старша сестра. У якої в молодості було повно кавалерів, і яка залишилася одна. Через те, що боялася помилитися, зробити невірний вибір та просто через недовіру до чоловіків, які всі хочуть від неї тільки одного. Точніше – хотіли, зараз вже охочих немає.

З батьками зав’язуємось, вони запрошують у гості, але я посилаюся на зайнятість по роботі. Насправді я не можу забути той тиждень пекельних мук. І боюся, що якщо приїду, то скажу матері не «дякую», а зовсім інше.

Ви скажете: “Тобі пощастило”. Ось і сестра ображається: «Ти хитренька, тобі саме все в руки йде».

А я відповім: щоб виграти — спочатку треба купити лотерейний білет.