– Все, їду до доньки, надоїв ти мені, – Лідія не на жарт розлютилася, стала збирати речі.

– Їдь, попутного вітру, не в перше збираєшся, – Микола, закинувши ногу на ногу, з шумом розгорнув газету, що вона мало не порвалася, уткнувся в неї, наче більше нічого на світі не цікавить.

Лідія кинула рушник, і стала вичитувати чоловіка: – Я тобі скільки разів казала: колодязь забитий, води практично нема. Хіба не можна було літом зробити?

– А я що робив? – Микола кинув газету. – Бачиш, сам не можу. Та й гроші треба на ремонт. А де їх взяти? Ти ж усе на чорний день відкладаєш… скупердяйко, очі свої відкрий.

– Який багач, наказує мені, ще й чорним днем ​​дорікаєш. А яким коштом нас поховають? У старшої доньки двоє діток, без чоловіка живе, у молодшої, хоч і чоловік, гроші йому теж дістаються складно. Не було чого розважатись: то з Ваською посидиш, то з Мішою відпочинеш…

– Не дорікай! Я хоч і дозволяв собі іноді відпочинок, так я і працював. Чи забула? Тут все на мої гроші куплено.

– Ага, все куплено, колодязь тільки не відремонтований.

– Надоїла. Пенсію дочекаюся, зроблю. А ти давай їдь до Маринки або Оленки, я й один тут справлюсь.

Лідія пішла до кімнати, грюкнувши дверима. На душі, як кажуть у таких випадках, кішки шкрябали. Прикро було, що вже кілька років колодязь хоч і дає воду, та тільки качати важко. Пробували налагодити, коли молодшими були, через час знову почалось, важко вода дістається. У деяких уже в хаті й холодна, і гаряча вода, відкрив краник і мий посуд. А тут, – Лідія зітхнула. Тяжко було від сварок із чоловіком і важко відра тягати. Хоч Микола і робив цю роботу, але іноді самій терміново треба було води принести от і дратувалася Ліда.

Звичайно, на рахунок дочок – це тільки щоб полякати, бо було бажання поїхати тижнів на два, а він нехай один посидить. Але запал швидко проходив, Лідія мовчала, показуючи своє невдоволення, потім починали розмовляти, як і раніше.

– Чого лежиш? – Вона вийшла через годину з кімнати, побачивши чоловіка, що лежав на дивані, по обличчю зрозуміла: щось не так. Підійшла, машинально торкнулась до лоба – гарячий. І погляд хворий.

– Ти що? Хворий?

– Не знаю, чогось погано мені.

– Ти весь ранок кашляв, захворів, значить.

Лідія забула про колодязь, про обіцянку поїхати до дочки. Насамперед побігла до фельдшерки Ірини Григорівни.

– Лежати треба більше, рідини більше пити. Ось вам ліки, завтра до міста поїду, ще привезу. Тож одужуйте Микола Матвійович.

Вона пішла, а Ліда присіла на краєчок ліжка, тримаючи в руках носову хустинку.

– Колю, ну як ти, полегшало тобі? – Лідія хвилювалася через високу температуру.

– Та поки нормально. Ти краще принеси води. Я й сам би приніс, але якщо вже так сталось, то дай кухоль води.

– Коля, так ось вода, ціле відро, вже кімнатної температури, саме те. Холодну тобі не можна…

– Лідо, а ти принеси, хоч губи змочити, дуже хочу свіжої, – він безпорадно глянув на дружину.

Ліда вдягнулась і вийшла. Незабаром принесла в маленькому відерці холодної води, налила її, холодну в келих, підійшла до чоловіка. Він лежав на спині, заплющивши очі. Змочила пальці у цій воді й торкнулася губ чоловіка. – Тільки б не застудився ще більше, – прошепотіла вона.

– Чую, Лідо, чую, дякую, дай ще, хоч смак відчути нашої води..

Ліда торкнулася чола, провівши по ньому мокрою рукою. – Все буде добре.

– Ти чому там бурмочеш? – спитав Микола. – Говори голосніше, я теж хочу послухати. Поговори зі мною, Лідо.

Ліда поправила чоловікові подушку, потім тихо почала розповідати. – Ось ми через колодязь посварились з тобою. А пам’ятаєш, біля криниці ми й познайомилися. Там, через провулок від нас, була стара, зроблена з колод.  А вода ця… Смачнішої не було. Я раніше з мамою ходила, допомагала. А потім сама бігала. А ти стояв там у колодязь заглядав. А я засміялася і говорю: – Кого там побачив? Може, мене?

Ти так різко відскочив, ніби злякався, мене побачив і теж засміявся. Ось так біля криниці ми й зустрілися. – Вона нахилилася до чоловіка. – Колю, ти, може, втомився, може, не треба мені розповідати, ти й сам усе знаєш.

– Ні, розповідай, мені так спокійніше. Як щось я виправлю.

– Ох, ти ж який, – Ліда усміхнулася, – перевіряєш мене. Ну, перевіряй, перевіряй, – вона посміхнулася. – Біля цієї криниці, серед білого дня, на очах сусідки ти обійматися поліз. А бабусі Ганя зразу розказала моїй матері. А я потім засмутилась, сказала тобі, що навмисне так зробив. А ти прийшов ввечері до мене додому і сказав з порога, що одружишся зі мною. Отакий ти, Коля, був сміливий. Ну а розписатись ми й раніше хотіли, але мені на серці полегшало, коли ти так батькам сказав, приємно було на душі. – Ліда замовкла.

– Шкода, що невдовзі колодязь той розібрали. Вода в ньому була смачна. Зберегти треба було – долучився до розмови Микола.

— Боялись, щоб не впав у нього хтось. Спочатку кришку прибили, а потім взагалі розібрали. Ну як ти?

Микола глянув на дружину. – Лідо, а колодязь наш зроблю, старий він, настав час капітально налагодити. Ось пенсія прийде…

– Та досить переживати, зробимо коли тепло буде. А гроші є, ти ж знаєш, я на чорний день збирала нам. Тільки думаю, зараз вони нам більше потрібні.

– І то, правда, – схвалив Микола. – Мені б одужати… я ось що думаю: треба воду до хати провести, давно мрію. хіба ми з тобою не заслужили?

– Ой, розмріявся, давай температуру міряти та таблетки пити, що Ірина Григорівна прописала.

Минуло два тижні. Микола одужав, але ще покашлював уночі. Приїжджали дочки. Зять молодшої доньки, почувши розмови про колодязь, обіцяв допомогти грошима. І відразу дістав, що було з собою, й залишив на столі. – Влітку воду в будинок проведемо обов’язково, ви дізнавайтеся тут ціни, в районі є майстри, зроблять, а грошима допоможемо.

– Мамо, тату, ви вже старі, щоб воду на собі носити, хоч і поряд вона. Провести треба прямо в будинок, це ж таке полегшення для життя.

Микола та Ліда кивали на знак згоди й мовчали, через цю криницю сварка вже не раз була. Обидва знали, що дітям краще нічого не говорити.

А спогад про зустріч біля старої криниці – так це їхнє, рідне, що об’єднало два серця. І зараз це спогад, як та вода – чиста, холодна і дуже смачна, хоч і кажуть, що вода не має смаку.