– Федір це ти?

Так, з ледь уловимою загрозою в голосі, звернувся до діда, що сидів на лавці, чоловік невизначеного віку.

– Угу, – спокійно кивнув незнайомцю дід. – Привіт.

Незнайомець знову зміряв діда недобрим поглядом і сів поруч на лаву.

– Як добре я приїхав до тебе. Встиг ще до живого.

– І чого, дуже поспішав? – Федір теж шанобливо подивився на цього чудового чоловіка, намагаючись впізнати у ньому знайомого.

– Сильно. – Незнайомець погано посміхнувся. – Мамка мені казала, що у вашому селі, мабуть, всі старі мужики давно померли. Але я вирішив таки перевірити й не помилився. Виявилося, є ще живі. Пощастило мені. Місцеві сказали, що тобі дев’яносто з гаком?

– Начебто, — хмикнув дід. – А що, мама твоя, виходить, місцева була?

– Угу, – похмуро кивнув чоловік. – Ваша.

– А чого вона не приїхала?

– Немає її вже на цьому світі. І розмова у нас буде не про маму мою. Я, між іншим, до тебе, діду, цілий рік збирався.

Федір знову став уважно розглядати приїжджого, намагаючись знайти у ньому якісь знайомі рисі. Потім запитавши:

– До мене?

– До тебе, до тебе, — підтвердив чудовий гість.

– То як же ти до мене збирався, якщо мати тобі казала, що у нашому селі старих чоловік вже нема? – не зрозумів Федір.

– Діду, а чого це ти мені запитуєш? – раптом наїжачився незнайомець. – Ти що, прокурор? Чи слідчий?

– Добрий день… – Збоку несподівано пролунав жіночий голос, і біля хвіртки з’явилася баба Ніна з кочергою в руці.

– О, підмога до тебе, дідусю, підійшла, — миттєво зреагував чоловік і погано посміхнувся до баби Ніни. – Ти йди, бабусю, назад до хати. Не бійся, я твому старому нічого не зроблю. У нас тут суто чоловіча розмова буде.

– Іди, іди, — кивнув їй і Федір. – У нас чоловіча розмова. У людини, здається, є питання.

– Гаразд… – суворо пробурмотіла бабуся і знехотя пішла назад. – Дивіться тут у мене… Якщо що, я поряд…

– Коротше, діду, ти людину, на прізвище Шелест знав? – перейшов одразу до головного приїжджого. – Він у вашому селі колись живий. Дуже давно.

– Шелест? – одразу ж перепитавши Федір. – Шелестів тут багато було. Який тобі потрібний?

– Його ім’я Іван. По батькові не знаю. Йому приблизно стільки ж років зараз стукнуло б, як і тобі. А може, він і старший був за тебе… Не знаю я точної дати його народження…

– Був такий, — трохи подумавши, кивнувши Федір. – Іван Шелест. Точно. Недовго, щоправда, у нашому селі живі.

– А чому не довго?

– Тобі навіщо знати? – раптом запитав Федір.

– Потрібно! – різко відповів чоловік. – Ти чого знову із питаннями поліз? Говори прямо, що з ним сталось?

– А ти чого нервуєшся? – Дід насупився. – Ти його родич, чи що?

– Онук я його. Зрозумів? Я завжди знаю, що мій дід був справжнім розбійником. Коли я ще був малим, мені далекі родичі по секрету розповіли. І я хотів бути схожим на нього. Зрозумів?

– А чого ж ти все-таки рознервувався? – Дід з неприхованою цікавістю дивився на цього дивного чоловіка. – Скільки тобі зараз, як не секрет?

– Ну, сорок п’ять.

– Виглядаєш ти набагато старшим. І начебто, схожий на того Івана. Одне обличчя.

– Стривай, діду, не про мене мова. Так от… Перед своєю смертю мама мені розповіла дещо про нього… Таке сказала… Що, мовляв, мій дід зовсім і не розбійником був, а справжнім героєм. Що він, ніби, загинув на фронті. І що я його ім’я ганьблю. А ті родичі, які погано про нього сказали, — вони, мовляв, обмовили його по дурості. Ти розумієш, старий, чого відбувається? Адже я свого діда дуже поважав. Та й зараз шаную, ким би він не був. Це ж дід мій. У мене кров його тече. Тож я хочу точно знати, ким він був насправді? Збрехала мені мама, чи як?

– А ти у родичів тих, які тобі про діда шепнули, чому ще раз не спитаєш?

– Та нема їх  вже давно! Час йде. Ну, діду, кажи правду, ким був мій дід? Ти ж не при справах, тобі брехати резону немає. Хто він, розбійник чи герой?

– Герой, твій дід, — через невелику паузу сказав Федір. – Щоправда, загинув він у перший рік війни. Але гарно загинув. Інших бійців рятуючи.

– Ах, твою…. – Чоловік замовк, потім різко встав і подивився на діда зверху. – Могили діда у вашому селі випадково нема?

– Ні, — замотавши головою Федір. – Він десь під далеко лежить. У братській…

– Ех… – Незнайомець махнув рукою, і, не прощаючись, побрів геть.

З хвіртки одразу показалася баба Нюра, з побоюванням подивилася вслід чоловікові, потім напівголосно сказала:

– Федір, ти нащо йому набрехав? Івана Шелеста міліція застрелила, коли він у районі склад грабував. Я це добре пам’ятаю. Тоді про це вся округа гомоніла.

– То мама його даремно щось йому про діда збрехала? – Замислено запитав Федір.

– Звичайно, даремно — суворо відрізала бабуся. – Людям завжди правду треба казати. Чисту правду.