– І ось який сенс — душу вкладала в онучку, допомагала, подарунки робила! – засмучено розповідає шістдесятидворічна Ніна Йосипівна. – Зараз їй чотирнадцять років, чужа людина. Вчора повз мене вулицею пройшла, навіть голови не повернула! Я їй – Лідочка! Лідочка! – А вона повз і на другий бік, ось так!.. Майже три роки тому син з невісткою розлучилися, і все, з бабусь мене теж викреслили! Ось як буває.

…Вперше син Ніни Йосипівни, Геннадій, одружився, що називається, після зальоту. Кохання там особливого не було, за словами свекрухи. Ну, зустрічалися, так, ну, спілкувалися. Марина була зручною – безконфліктною, доброю, домашньою. І дуже хотіла заміж, по ній було видно. Геннадій же поки що одружуватися не планував.

Але в результаті нікуди не подівся.

Після весілля молоді жили в орендованій квартирі. Марина невдовзі народила та сиділа з дитиною, Геннадій пропадав на роботі. Треба сказати, Ніна Йосипівна і справді засукала рукави й добре допомагала невістці з онукою. Працювала вона за графіком два через два, так що приходила досить часто, гуляла з коляскою, грала з онукою, трохи пізніше почала брати Лідочку до себе — спочатку на пару годин, потім на півдня, пізніше і з ночівлею.

Малій виповнилося три, декрет скінчився, але виходити на роботу Марина не поспішала.

Садок їй жахливо не сподобався, насамперед тим, що о п’ятій годині вечора там уже не було жодної дитини. Забирати ж доньку раніше семи, якби вийшла на роботу, Марина ніяк не могла. І навіть це було б проблематично – робота у неї якраз до семи. Але теоретично начальство могло піти назустріч, зрушити робочий день на пів години, і тоді Марина встигала б за дочкою.

— Просто вона так не захотіла! – знизує плечима Ніна Йосипівна. – Бігати, нервувати… Хоча можна було знайти й інший вихід! Няню найняти, у садку домовитись там, я не знаю, люди ж щось вигадують! Але вдома сидіти простіше, звичайно, що й казати.

На бабусю розраховувати теж не доводилося — графік роботи два через два з садом ніяк не стикувався, і хоча час від часу допомагала Ніна Йосипівна, як і раніше, не відмовлялася, постійно це робити не могла.

Чесно кажучи, Ніна Йосипівна така ситуація не радувала. Так, є заможні люди, які можуть собі дозволити сидіти вдома з дитиною хоч до інституту. Але у них вирішено всі питання – є своя квартира, машина, гроші відкладені на освіту спадкоємця. Але не працювати, сидячи в орендованій квартирі – все ж таки неправильно, вважала свекруху.

— Вирішили вони спочатку, що Марина посидить рік, потім щось придумається! – пояснює Ніна Йосипівна. – За рік, звичайно, нічого не придумалося саме. І через три теж – нічого. Ну, а там уже школа попереду, вже й влаштовуватися на роботу не було сенсу.

І життя потяглося далі. Сім’я все так і жила в орендованій квартирі, тій, куди заїхали після весілля.

— А тут мені син зателефонував, каже, мамо, є розмова! – розповідає Ніна Йосипівна. – Я говорю, ну, приїжджай увечері. Приїхав. Каже, нагромадив грошей, кілька хороших премій отримав, поклав на депозит, зараз відсотки наросли, хочу квартиру купити, але, якщо не заперечуєш, на тебе! А через кілька років ти мені подаруєш її назад … Ну ще б я заперечувала, з якого дива. Зрозуміло ж, навіщо це робиться. Щоб Марина половину житла не відібрала. Вона не заробила у шлюбі жодної копійки майже. При цьому чоловік її усі роки нормально утримував. Одягав, взував, житло оплачував, гроші давав на господарство не зі скандалом, як деякі чоловіки, а нормальні суми.

Треба сказати, що Геннадій справді не скупився – Марина на відсутність грошей ніколи не скаржилася, навпаки, говорила завжди, що гроші є та їх вистачає.

А через кілька років у сім’ї відбулось розлучення: Марина спіймала Геннадія на невірності.

— Я вважаю, що їй сидіти треба було тихо і мовчати в ганчірочку! – обурюється Ніна Йосипівна. – Навіть якщо щось і побачила, заплющити очі: не за її обставин качати права. Але ні! Вона розлучатися зібралася, ділити майно! Звичайно, відразу з’ясувалося, що ділити нічого, нерухомість на мені, а на той час син і машини на мене оформив. І в цьому Марина звинуватила мене! Я, виявляється, вчинила неправильно.

Марина з чоловіком розлучилася майже три роки тому, з Ніною Йосипівною більше не спілкується. Внучку Ліду теж настроїла проти бабусі. На дзвінки після розлучення дівчинка не відповідає, на вулиці при зустрічі просто йде повз.

— Я Марині дзвонила, питала, хіба так можна, мовляв? Ну, розлучилися ви, і що? Бабусею я бути не перестала? А вона — та ви ще раніше перестали бути бабусею, коли за нашими спинами стали крутити з нерухомістю. Відібрали у внучки квартиру, дитина тепер на вулиці, яка ви бабуся після цього? І не дзвоніть більше!

Чи має право невістка ображатися на свекруху в такій ситуації? Зрештою, образив її чоловік, не свекруха?

Що думаєте?