На годиннику було без чверті шоста, коли Ірина Федорівна відкрила двері і почала спускатися з шостого поверху. У старому від часу будинку ніколи не було ліфта, але це навіть і на краще. Можна хоча б ноги розім’яти, розмірковувала по дорозі жінка похилого віку. Дорога до першого поверху займала п’ятнадцять хвилин.

На лавці біля під’їзду вже сиділа бабуся. Зінаїда Іллівна — у зухвалому червоному береті та пальті тридцятирічної давності — тримала в руках в’язання і швидко-швидко перебирала спицями. Здається, вона в’язала шарф, такий самий червоний, як і її головний убір.

– Привіт! — привітала Ірину Федорівну подруга під’їздом. На її тлі та виглядала непоказно — зелена хустка та утеплений картатий піджак доповнювали гумові боти.

— Доброго вечора, — видихнула Ірина Федорівна, гамірно плюхнувшись на вільне місце на лаві. – Які новини?

Сусідка охоче прибрала в плетену сумку в’язання, що бачила життя, і тут же відзвітувала:

— Маринка з першого поверху знову якогось чоловіка притягла, Петрович із п’ятого сходив по пляшку. Двірник Василь листя змів з доріжки… Поки що все.

Сусідка замовкла, зиркнувши на вхід у під’їзд.

— Ну гаразд… Я ж ненадовго виповзла. За пів години фільми почнеться, та й Борис із роботи приїде, — з тугою зітхнула Ірина Федорівна. — Тобі добре, діти окремо живуть.

– Таааа, – простягла бабуся, поправивши сиве волосся, що вибилося з-під берета.

— Ще й допомагають, мабуть? — ледве приховуючи заздрість, уточнила Ірина Федорівна.

– А то, – усміхнулася подруга. — Танька вчора лише сто доларів вислала. Що їм там, у цій Америці, хіба гроші. Все кличе мене до себе, на онуків подивитися.

– А ти що?

– Я? Відмовляюсь. Ну куди у моєму віці летіти? Ще й тиск цей… Борис у тебе як?

Жінка зітхнула:

— Живе…

— Лампочку хоч вкрутив? — сусідка під’їздом підняла брови й уважно подивилася на Ірину Федорівну.

— Ну, Зіно, — зам’ялася Ірина Федорівна. — Людина взагалі стомлюється, працює. Я вже не прошу зайвий раз.

Син Борис переїхав жити до мами два тижні тому. Його вигнала невістка, незважаючи на наявність двох малолітніх дітей. І, головне, була б причина. Ну, подумаєш, коханку завів, міркувала Ірина Федорівна. Радіти б, подружниці, що Борис успіхом користується, а живе з нею. Невістка, насправді, ніколи не подобалася жінці. І що син у ній тільки знайшов — світла, з великим носом і, до купи, короткими ногами. І діти в неї вийшли такі самі: страшні, не в Бориса. Ірина Федорівна навіть уникала зайвого разу зустрічатися з невісткою та дітлахами. Так і називала онуків — Даші діти. Загалом коли син з’явився серед ночі з одним пакетом у руках, вона просто не змогла його не впустити.

Спочатку Ірина Федорівна трохи засмутилася – як же так, сім’я у сина валиться. А потім одразу зраділа. Зрештою, позбувся своєї мороки. Сама вона вже п’ять років як жила сама, і по господарству певно не вистачало чоловічої руки. Ірина Федорівна розпланувала, що Борис прикрутить їй змішувач і підлатає старенькі антрасолі. А потім, може, і шпалери в коридорі переклеїть.

Але не тут було.

Борис навіть не думав допомагати матері. Він повернувся до батьківського будинку, де йому було добре та затишно, де проблеми вирішувалися самі собою.

– Мааа, сорочку мені погладь, га? І штани. Тільки не як минулого разу речі все-таки дорогі, — знімаючи шкарпетки і за звичкою закидаючи їх під кухонний стіл. — Можеш мені більше покласти м’яса?

Ірина Федорівна мовчки кивала та накладала гуляш у миску. Син жив із нею лише два тижні, а вона вже порядком втомилася від щоденного прання та прасування. І ще приготування. Одна вона могла повечеряти склянкою кефіру, але синові потрібен був повноцінний прийом їжі. Бажано із двох страв. У душі вона вже почала думати, як було б добре, якби Борис помирився зі своєю Дашею і повернувся до родини.

Їж, синку
– Ма, тут така справа. Треба поговорити, — несподівано зробивши серйозне обличчя, заявив син, не забуваючи жувати гуляш. – Я хочу жінку привести.

– Куди? — злякалася мати й інстинктивно схопилася за серце.

— Сюди, більше нікуди, — усміхнувся Борис.

Ірина Федорівна сіла на табуретку. Від заяви улюбленого сина у неї навіть потемніло в очах.

— Стривай, синку. У нас же однокімнатна квартира, куди ти зібрався… Тобто як привести? А Даша? А діти? – Від хвилювання вона навіть стала заїкатися.

Але Борис, здається, непогано підготувався до питань, і він уже мав готове рішення.

– Загалом, я що подумав. Квартира ж оформлена, половина моя… Ну, що ти здивовано так дивишся? Дашка на розлучення подала, чого мені чекати. Тим більше, про Яну все одно вже всі в курсі. А їй йти нікуди.

Від такої заяви Ірина Федорівна мало не впала зі стільця. Як розлучення? Чому? Вона була впевнена, що невістка готова на все, аби повернути Бориса. І взагалі, невже все таке серйозно?

Коханка прибула вже наступного дня. Вона була зовсім не схожа на мовчазну і лагідну невістку. Яскрава, струнка та дуже гучна. Дівчина одразу заявила, що вона не збирається влаштовувати особисте життя в одній кімнаті зі старенькою та поставила ультиматум. Або господиня має переїхати на кухню, або вона йде з квартири.

— Ну, мам, — заносячи до кухні розкладачку, занив Борис. – Не дивися на мене так. Тобі ж незручно буде з нами жити в одній кімнаті. І взагалі нормальні батьки дітям квартири купують.

— Може, все-таки з Дашею помиришся? Хочеш, я їй подзвоню?

Тепер вона була готова взяти назад усі свої слова, якими свого часу ображала невістку. Даша здавалася їй просто ідеальною, порівняно з новою пасією сина. Тим більше, вона мала свою трикімнатну квартиру, подаровану ще до весілля батьками.

– Ти що? Мамо, ти ж завжди була проти Дашки. Ми, може, взагалі через тебе сварилися завжди. Ти ж зі своїми вченнями… Гаразд, забудь. Зараз хоч би не заважай.

Ірині Федорівні тільки й залишалося, що прикусити мову. Адже це правда, що сказав їй син. Усі сім років сімейного життя сина вона постійно намагалася пояснити молодим, як правильно жити. Навчала Дашу готувати, хоча та — кухар за освітою. Пояснювала, як правильно виховувати дітей. Борис був пізньою і єдиною дитиною Ірини Федорівни, і вона завжди намагалася дати їй найкраще. Зрештою, ця гіперопіка і вийшла боком.

Слідом за Іриною Федорівною на кухню переїхали ручна швейна машинка та великий фікус. Нова молода господиня вже переставляла меблі в квартирі, і, здається, це був тільки початок.

– Ти жартуєш? Борка ще й жінку привів? — здивувалася Зінаїда Іллівна. — А він винайняти квартиру для своїх розваг не хоче? Ти мене вибач, але, на мою думку, це занадто.

– Та ти що! — відмахнулась Ірина Федорівна. — Яка квартира, у нього грошей зовсім немає. Навіть на продукти.

Сусідка здивувався.

— На продукти нема, а на жінку є. Ти очі відкрий. Зовсім тебе, чи що, материнська любов з пантелику збила? — мов із плеча, рубала правду Зіна. — Вони тебе і в під’їзд виселять. Раз на місяць пускатимуть, щоб ти тільки продукти приносила.

— Ну… — невпевнено промимрив Ірина Федорівна. — Рідна кров, куди його діну.

— Тобі взагалі не треба було його пускати, — впевнено зауважила Зінаїда Іллівна. — Походив б та й повернувся до Дашки. І що вона тобі не подобається, нормальна жінка. Тепер діти без батька ростуть…

Насправді, сусідка сказала вголос усе те, про що Ірина Федорівна навіть боялася думати, і всіма силами відштовхувала від себе ці думки. А тепер виселити зі своєї власної квартири цю веселу парочку — Бориса та його дівчину — було майже нереально. Хлопці щодня слухали до пів ночі музику і голосно кричали ночами, від цього у літньої жінки піднімався тиск, і вона не могла заснути до самого ранку. Ну, а вишенькою на торті стало те, що син уже збирався приписати Яну в них у квартирі.

* * *

…Наполегливий дзвінок у двері розбудив Ірину Федорівну. Перші секунди вона навіть не могла збагнути, чому вона спить на своєму дивані, а не на кухні. Жінка глянула на стіну — картина з ведмедями висіла на своєму звичному місці. Якщо про Бориса це був лише сон, то напрочуд реалістичний.

– Хто там?

— Ма, це Боря, — за дверима пролунав знайомий голос сина. — Відкрий, ми з Дашком посварилися, вона мене вигнала.

Жінка відчинила двері. Перед нею справді стояв пониклий Борис, з невеликим пакетом у руках.

— Боже, що сталося… Скільки часу?

— Десь дві години, — промимрив Борис. — Можна я переночу в тебе? Мені більше нікуди податися. Я тільки на одну ніч, а завтра щось придумаю.

Ірина Федорівна на мить зам’ялася. Якесь почуття дежавю нахлинуло буквально на мить.

– Знаєш, сину. Іди-но додому… Палками тебе одружуватися ніхто не заганяв, сам вибрав цю жінку за дружину. Сім’ю та дітей зробив, а як проблеми з’явилися – до мами під спідницю? Не пущу, вибач.

Жінка зачинила двері і, повільно набравши номер невістки.

– Даш, це мама Боріна. Ви посварилися, чи що? Та приходив зараз, я не пустила його. Додому відправила, тож чекай. Наїжджатиме — дзвони, я йому жваво мізки вправлю. Не хвилюйся, я на твоєму боці. Все-таки, жіноча солідарність у нас із тобою має бути. І ти це… Вибач, дочко, якщо образила.