Олексій із синами сумно дивилися на байдужу жінку, що сиділа перед ними. Вона тільки сьогодні повернулася з лікарні, до себе додому, і зараз сиділа перед ними – чужа, відсторонена, потягуючи каву, зварену їй старшим сином. Взагалі вона не була чужою, вона була своєю, рідною, дружиною Олексію і матір’ю їхнім спільним синам. З нею трапилося нещастя, і Катерина втратила пам’ять. Як підсумок – не пам’ятає ні його, ні синів.

Лікар сказав:

-Пам’ять може повернутися будь-якої миті, а може не повернутися ніколи. Все що в моїх силах я зробив.

Катерина прийшла додому, відсторонено присіла на куточок стільця, ніби соромлячись, і не знала що робити далі. Молодший син – Максим, підбіг до мами, спробував її обійняти, але Катя шарахнулась від нього, як від чужого. Максим розгублено кліпати. Як же так, його улюблена матуся не хоче його обійняти. Хлопчик ніяк не міг зрозуміти, що його мама не пам’ятає. Він був надто маленький, щоб усвідомити, що він зараз для неї абсолютно незнайома дитина.

Зате старший – Микита, був сповнений оптимізму.

-Не хвилюйся, – сказав він батькові, – мама обов’язково нас згадає, не може не згадати.

Ось зараз він посадив матір за стіл, налив їй каву, і намагався нахрапом виправити ситуацію.

-Мамо, я розумію, ти нікого не пам’ятаєш, але зараз ми будемо з тобою згадувати. Пам’ятаєш, Максимові було три роки, і ми з ним грались. Я вмовив його вимазати зеленкою, сказав що вона легко змивається. Пам’ятаєш, як ти спершу лаялася, потім сміялася, потім знову лаялася, і в результаті ми всі разом сміялися. Мамо, пам’ятаєш цей вечір?

Навіть Олексій, згадавши цю подію, посміхнувся. Який розгардіяш стояв того вечора в будинку, коли Катя прийшла з роботи й побачила зеленого Максима.

Але жінка дивилася на хлопчиків, і не краплі впізнання не миготіло в її очах. Скільки б Микита не намагався, розповідав всі кумедні, потішні, навіть страшні ситуації з їхнього життя. Катя заперечливо хитала головою.

-Ні, я вас не пам’ятаю, вибачте хлопчики.

Олексій розумів, Каті теж тяжко. Перед нею зараз сиділи три незнайомі людини, і намагалися чогось від неї домогтися, що вона була зробити просто не в змозі. Він ляснув долонею об стіл, і сказав:

-Так, хлопчики, даймо маму спокій. Лікар сказав, все має прийти саме. Просто зачекаємо. Не треба так тиснути на маму.

На тому й вирішили. Катя до вечора задумливо тинялася по дому, оглядалася в незнайомому для неї місці. А ввечері, коли хлопчики вже лягали спати, вона зайшла в спальню.

-Олексій, я звичайно розумію, ми раніше спали напевно разом, але вибачте мені, я зараз не можу. Я постелю собі на кріслі, скажіть де взяти постільну білизну.

-Ну, по-перше, Катя, вистачить мені викати, це ріже слух. А по-друге, може все-таки разом ляжемо, не бійся, я не приставатиму. Може так пам’ять швидше повернеться.

-Ні, у жодному разі, я просто не можу. Я спатиму окремо!

Так і продовжувалося. Минув тиждень, два, три, а в будинку Олексія з синами жила чужа жінка. Вона абсолютно не брала участі в їхньому житті, нічим не цікавилася. Вийшла на колишнє місце роботи, там наново познайомилася з колегами, увійшла до робочої колії. На роботі у Каті все було нормально, а от удома…

Хлопці тяжко переживали. Вони потребували материнської ласки. Раніше Катя так любила обіймати хлопчиків. Цікавилася всім, що відбувається у них у житті.

Максим, спочатку, забігаючи додому після садка, ще намагався розповідати мамі про свої дитячі справи.

-Мамо, – кричав він, ледь переступивши поріг, – а знаєш що мені Настя в садку подарувала?

Але Катя байдуже дивилася на хлопчика, кивала, навіть не слухаючи його історію, не ставила жодних запитань, як раніше. І Максим відступив, перестав ділитися з матір’ю своїми переживаннями.

Тільки сімнадцятирічний Микита все ніяк не здавався. Щовечора він підсідав до матері, намагався розмовляти про минуле, але все марно.

Якось увечері, Максим потягнув з верхньої полиці аркуш паперу, на якому стояла важка рамка для фотографій. Вона впала хлопцеві на голову і розсікла куточком чоло.

Кров почала заливати хлопцеві око, і він голосно заплакав. Діти за звичкою чекали на реакцію мами. Раніше б вона підбігла, обробила, пошкодувала, і почала або дзвонити у швидку, або сама повезла б сина в травматологію. У таких речах Катя завжди перестрахувалася. Навіть коли Олексій бачив, що травма дрібниця, дружина наполягала:

-Нехай сина оглянуть, а раптом у нього струс.

І зараз, наче щось майнуло в її очах, як здалося Микиті. Якийсь вогник переживання, але тут же погас, і жінка сказала чоловікові:

-Треба напевно обробити рану, а так нісенітниця, нічого страшного.

Ранка виявилася справді неглибокою, Олексій сам обробив і заклеїв її пластиром. Максим виглядав з-під татових рук, що обробляли його лобик, ображено дивлячись на матір.

А Микита не витримав. Він підскочив до Каті, схопив її за плечі й почав трясти.

-Мамо, прокинься, згадай нас, ти нам потрібна! Прийди вже в себе. Твій син поранився.

Катерина смикнула плечима, відсторонюючись від сина.

-Нічого там страшного не сталося. Невелика подряпина. Я вам розплакатися повинна?

І тоді у Микити дозрів план. Вранці, дочекавшись, коли мати піде на роботу, він підійшов до батька.

-Тату, мені потрібно з тобою поговорити. Я дещо придумав, і ти мусиш мене в цьому підтримати. Ти бачив, учора, коли Максим поранився, в маминих очах блиснув переляк, нехай ненадовго, але я певен, я бачив.

Олексій, вислухавши Микиту, був категорично проти його плану.

-Ні, я ніколи на це не піду, навіть не думай, такими речами не жартують.

-Тату я все одно це зроблю. Нам без мами тяжко. З тобою чи без тебе, але я спробую, я вже дорослий, дозволь мені ухвалювати рішення. А якщо навіть це не приведе маму в себе, то нехай вона їде до бабусі й живе там. Максим плаче ночами, краще зовсім її не бачити, ніж бачити таку байдужість!

Увечері Микита не повернувся додому. Катя не звернула на це уваги. Коли настав час лягати спати, Олексій підійшов до дружини й сказав:

-Щось Микити довго немає, ніколи він ночами не гуляв, дивно, і телефон не відповідає.

На що Катя знизала плечима.

-Йому вже сімнадцять років, він майже дорослий, може, з дівчинкою гуляє. Подзвони його друзям, якщо турбуєшся.

Наступного ранку Микита так і не з’явився. Олексій знову звернув на це увагу Каті, і зробив стурбований вигляд, хоча сам чудово знав, це частина Микитиного плану, і зараз він ночує у бабусі.

Через три дні відсутності сина в будинку Катя все-таки занепокоїлася:

-Де Микита, ти його не знайшов?

-А, ти зацікавилася, нарешті! Наш син зник, я подав у розшук. Його ніде нема, у друзів не з’являвся.

-А що ж ти так спокійно сидиш удома? – Здивовано дивилася Катя на чоловіка.

-Так само як і ти, він же і твій син теж. Що ти пропонуєш мені робити? Я ж говорю, подав у розшук, його шукають.

Каті стала незрозуміла байдужість чоловіка, і щось, злим черв’ячком, почало їсти жінку зсередини. З’явилася злість на чоловіка. “Син пропав, а він сидить собі спокійно!”

Так, вона не пам’ятала Микиту, але ж вона усвідомлювала, це її син.

-Треба, мабуть, щось робити, – наполегливо говорила вона Олексію, – давай походимо по його друзях, розпитаємо, коли його востаннє бачили.

-Я вже всіх давно розпитав, ніхто його не бачив. Ну, можеш, якщо хочеш, сама поспілкуватися з його друзями.

-Як же я поспілкуюсь, я їх не знаю.

-А ось це дивно, після лікарні ти живеш з нами місяць, і навіть не спромоглася поцікавитися життям синів. А це ж і твої діти також. Що ж тепер?

Олексій розумів, що це жорстокі слова, проте слідував плану сина. Йому здавалося, план починає працювати, дружина почала турбуватися.

А наступного дня, увечері, Каті задзвонив телефон. Олексія не було вдома, він вдавав, що шукає Микиту. Жінка підняла слухавку та почула незнайомий чоловічий голос. Він назвав її на ім’я по батькові, запитав, чи вона є матір’ю Микити, і попросив прийти в морг для пізнання тіла сина.

Катерина випустила телефон із рук.

Олексій та Микита, які стояли в цей час під дверима квартири, у під’їзді, прислухалися до того, що відбувається. І почули…

Весь будинок почув це звірине виття, яке видала Катя.

Забігши у квартиру, чоловік із сином побачили жінку, що сидить на підлозі й плаче. Побачивши сина живим, вона спочатку дивилася на нього, а потім знепритомніла.

-Я ж казав тобі, ми переграли, – крикнув Олексій синові, – не можна було так, це вже занадто.

Коли Катя прийшла до тями, вона лежала на дивані. Поруч із нею сиділи обидва її сини, а за їхньою спиною стояв чоловік.

Катерина різко сіла. Схопила в долоні обличчя Микити, пильно вдивилася, потім зробила те саме з Максимом, розплакалася, обійняла дітей.

-З вами все нормально. Рідні мої, кохані.

Катя покривала поцілунками обличчя синів, знайомі до кожної родимки, притискала їх долоні до свого обличчя.

Потім підняла мокре обличчя до Олексія.

-Олексій, як я могла вас не впізнавати. Ти уявляєш, мені хтось зателефонував і сказав… Щодо Микити…

-Все, Катя, все, – перервав дружину Олексій, – у нас все добре, забудь про це, як про страшний сон. Забудь про це, кохана, не було нічого. Є тільки ми, наша сім’я, і ​​ти є основою цієї сім’ї.

Олексій підійшов, сів поруч на диван, згріб в оберемок дружину та синів, притиснув до себе.

-З поверненням, Катю, – шепотів він, – ми так за тобою сумували.