Катя довго не могла наважитись на цей крок, але коли це зробила, то результат не зміг залишити людей байдужими

– Ну що, відпустиш дружину? Усього на один день. Забираю хатньою робітницею, а поверну королевою.

– Яка хатня робітниця? Ти мене не заставляй червоніти.

– Катю, ну ти даєш! Мішу мого збентежила. Я і сама не хочу їхати, прожила без цього стільки років, і зараз ні до чого по салонах красу наводити.

– По-перше, не по салонах, а в моєму особистому салоні. По-друге, я все життя до свого салону йшла, і тепер це моя справа, мій салон. Невже я не можу запросити кохану подругу до себе на роботу? Ну а там, якщо забажаєш, процедури приймеш. Хіба це погано?

-Добре, Катя, з’їду, адже ти не відчепишся, знаю тебе, – Оля махнула рукою, ніби зважилася на щось значне в житті. – Тільки ти мене хатньою робітницею не називай, а то якось незручно мені.

– Та я ж жартома, це щоб тебе розворушити, – Катя зраділа згоді подруги, яка жила в селі. Був час і Катя там жила, навчалася в одному класі з Олею.

– Знову батьки лаються? – Оля за виразом обличчя подружки бачила, що вдома в неї знову проблеми. З народження Каті батько мав намір піти з сім’ї, але її мама намагалася утримати чоловіка з усіх жіночих сил. Потім і сам батько змирився. Але життя було поганим: сварки, підозрілі гості які гостювали всю ніч. У такі дні геть забували про Катю. Коли вона навчалася у сьомому класі, батько все ж таки залишив їх і поїхав з села. Щовечора мати оплакувала його втрату, не цікавлячись дочкою.

Дівчинка частіше була у подружки Олі, ніж удома. Оліна мама вже звикла ставити на стіл ще одну тарілку, коли дівчата приходили зі школи. Намагалася поговорити з Катіною мамою. Але та одразу починала плакати, скаржачись на своє життя.

Після дев’ятого класу Катя поїхала з дому. У неї не було жодної сукні для дівчинки її віку. Оліна мама якраз замовила кравчине плаття для дочки, і Оля випросила таку ж для Каті.

– Як ти житимеш зі своєю добротою? – зітхаючи, питала мати. Але сукню для Каті все ж таки замовила.

– Нехай однакові, все одно ніхто не помітить, ти ж у місті вчитись будеш, а я вже тут школу закінчу.

Катя стояла перед дзеркалом у новій сукні: то обернеться, то відійде, – милувалася. – Знаєш, Оль, що я подумала: а давай сфотографуємось разом у однакових сукнях. У гуртожитку скажу, що моя сестра.

Олі й пояснювати нічого не треба, все Катіне життя змалку, як на долоні. І весь цей час Оля ніби тримала її за руку, підтримуючи, шкодуючи та ділячись всіма солодощами, що приносили додому батьки.

***

Минуло понад двадцять років. Життя подруг, як і раніше, кардинально відрізнялося. Катя вивчилася на перукаря, і маленькими кроками набиралася майстерності. З старанної учениці вийшов справжній фахівець. Вона мріяла про маленьку перукарню, але саме свою. І ось минули роки, Катя стала власницею салону – не найбільшого у місті, далеко не найкрутішого, але вже популярного серед клієнтів.

Іноді вона приїжджала додому, де з’явився новий чоловік. Але більше часу проводила в Олі. Єдине, що вона могла для неї зробити, то це підстригти. Пропонувала зачіску, але Ольга відмахувалась: – І куди я з нею? Не марнуй час, без зачіски обійдуся.

Ольга після школи нікуди не вступила, хоч навчалася добре. Просто закохалася і вийшла заміж, занурившись у сімейне життя. Їй подобалося возитися з дітьми, доглядати будинок, який вони з чоловіком збудували. І вона майже нарівні з ним, не шкодуючи рук, хапалася за розчин, сама штукатурила, радіючи власному житлу.

Здавалося, збудують будинок і відпочинуть. Але ще довго облаштовували садибу, потім завели господарство, стали тримати курей. Не бідували, але важко працювали.

Оля забула про себе, присвятивши повністю свій часу дітям, чоловікові, будинку. І чоловік теж працював, як віл. Вони втягнулися в це життя, не уявляючи іншого. Катя часто кликала її до себе: – Давай не вдома зроблю тобі заціску, а в перукарні, у нас там майстер манікюру є. – Ольга дивився на свої нігті, – та ніби й так добре.

– У тебе гарна форма нігтів, не сперечаюся, – зазначала Катя, але за руками все одно треба доглядати, ну довірся ти нарешті мені.

– Катю, та хіба справа в довірі? Я ж тобі як самій собі довіряю. Тільки даремно це, я без усіх цих новомодних процедур непогано почуваюся. Ну, ось уяви, кому це треба?

– Тобі треба насамперед. Скільки ти кілометрів находила, крутячись в своїй садибі, скільки посуду перемила, подивися на свої руки… а ніжки твої, хіба вони не втомилися? Загалом, ночую в тебе, завтра вранці й забираю з собою.

– Ні, Катя, давай іншим разом сама приїду на автобусі, або Міша мене привезе.

– Ну, ні, не вірю, скільки разів обіцяла, цього разу не викрутишся..

І тепер сиділи втрьох за столом, сказавши перед вечерею, що Оля до Каті їде. Михайло не проти, треба – значить треба. Але Катя, про всяк випадок, щоб рішення Ольги було прийнято напевно, поставила це напівжартівливе запитання: “Ну, що, відпускаєш дружину?”

Михайло не лише відпустив, але й запропонував забрати. – Якщо до завтра залишишся, дзвони, приїду, заберу.

***

Салон краси зустрів Олю приємними запахами, сяючими світильниками, гарною музикою. – Ну ось, це мої володіння, – Катя схвально озирнула невелике, але затишне приміщення. – Я тобою сама займуся, все за повною програмою, як кажуть, від кінчиків нігтів до кінчиків волосся. А ти ні про що не думай, розслабся та відпочивай.

Тільки тут Оля зрозуміла відчуття польоту після ванн, масажу, коли Катя, посміхаючись, клопотала біля неї. – А потім до мене додому, – заявила вона, – і жодних заперечень.

– Звичайно до тебе, я не пручаюсь, – Оля з легкою усмішкою, задоволена, з вдячністю дивилася на подругу.

– Дякую тобі, Катю, – сказала Оля вже вдома у подружки. – Чоловік із сином дивилися новий фільм, голосно обговорюючи у залі. А жінки сиділи на кухні. Оля пила чай, а Катя зробила собі кави. – Ти їж, давай, я ж для тебе старалася.

– Катю, вже не лізе, ти завжди мене смачно годуєш.

І це було правдою. Щоразу, коли Оля заїжджала до Каті, та намагалася її нагодувати, можливо, в пам’яті залишилися шкільні роки, коли Оля ділилася з подружкою їжею, брала бутерброд до школи на двох, або два бутерброди.

– Спасибі, балуєш мене як почесну гостю.

– Це тобі дякую, – сказала Катя тихо. Олі здалося, що очі у Каті зволожилися. – Ми з тобою багато працюємо. А іноді хочеться зупинитися, посидіти, поговорити до душі, згадати хороше. Оля, ти ж у мене найкращий спогад із дитинства. Якби не ти, навіть боюся подумати, як усе склалося б. А пам’ятаєш сукню, яку твоя мама замовила мені?

– Звичайно пам’ятаю! У мене ж така ж була, довго в комоді лежала, потім Оленка її почала перешивати на себе, загалом, так і порізала на клаптики.

– А моє збереглося, – Катя загадково усміхнулася, встала та пішла шукати сукню. Принесла. Сміється. – Ти подивися, яка я була худенька, і ти така сама була. А талія яка! Невже ми такими були?

– Та не сильно ми й змінились, ти так взагалі струнка, – Оля чіпала тканину, розглядала сукню, яку Катя примудрилася зберегти.

– А у мене і фотографія є, де ми в цих сукнях, – сказала Катя, складаючи акуратно пам’ятну річ.

– Так і в мене є, зберегла, – Оля світилася від радості. – А знаєш, мені нова зачіска подобається, і як ти нафарбувала мене, теж подобається, начебто трохи, а щось особливе є. Ну, а масаж, це щось чарівне. Та й сама ти, Катя, чарівниця, руки у тебе золоті.

– Частіше приїжджай, в моєму салоні завжди тобі будуть раді.

***

Додому Оля приїхала автобусом. Катя встигла вранці знову укласти волосся, зробила легкий макіяж. – Олечко, пам’ятай: ти моя найближча подружка, найкраща і найкрасивіша. Тільки красу підтримувати треба. Так що приїжджай частіше.

Вдома Оленка роздивлялася свою мати яка повернулась з міста, навіть принюхувалась. – Мам, чимось надзвичайно смачним пахне. Ти в тітки Каті була? Яка ти красива! Мам, нічого не роби, просто посиди, а я дивитимусь на тебе.

– Я що картина тобі? – Ольга збентежилася.

Приїхав із роботи Михайло. Зрадів приїзду дружини. Спершу й не розгледів, що там не так. Але волосся, покладене по-новому, впало в око. Став придивлятися. Коли вийшла Оленка, обійняв якось обережно, наче боячись «пом’яти». – Ти якась інша. Чи це моя дружина? І виглядаєш якось особливо. І що ти в Катерини робила, що така задоволена приїхала.

– Літала, – шепнула вона, потім розсміялася. – На роботі у Каті була, красу наводила.

– У-ууу, яка ти, – він ще сильніше обійняв її, – прямо не дружина, а королева. Ні, краще так: це моя дружина, як королева.

– Дякую, – вона притулилася обличчям до плеча чоловіка, і він не бачив, як вона посміхається. А Оля в цей момент згадала Катю: «Дякую, ти знаєш і відчуваєш мене, як рідна сестра».