Мама була дуже гарна, але це була її єдина перевага. Так говорив тато. А я, та що дуже його любила, дивилася на все його очима.

Батько працював в університеті. Він був дуже розумний, з інтелігентної сім’ї, яка одразу не прийняла мою маму. Я набагато пізніше дізналася історію їхнього знайомства. Тато у складі студентського загону їздив кудись на практику. Мамі було 17 років, і вона працювала дояркою. Освіта у неї було 8 класів, і то з натяжкою – навіть через багато років життя з татом, вона так і не навчилася швидко читати, й тихо шепотіла послідовність складів. Зате красунею вона була незвичайною! Тендітна, з білою прозорою шкірою, медово-золотистим волоссям до пояса, з синіми волошковими очима. На весільній фотографії вона виглядає як на картинці журналу. Тато був високий, темноволосий, з густими вусами й дуже мужній. Мама завагітніла того літа від тата, і йому довелося на ній одружитися. Ні, колись він, певно, її любив. Але батьки тиснули на нього, звинувачуючи маму в тому, що вона обманом захотіла його, в університеті навколо нього крутились молоденькі аспірантки, які, може, були не такі гарні, зате освічені й розумні, здатні підтримати будь-яку розмову. А крім того, у ті кілька разів, коли тато намагався брати її на якісь зустрічі, вона неакуратно їла, не вміла користуватися столовими приладами й так голосно сміялася, що йому було соромно за неї. Він не соромився говорити це мамі, і та лише хитала головою з сумною усмішкою, не наважуючись йому заперечити.

Я нізащо не хотіла бути схожою на маму. Хотіла, щоб тато мною пишався. Я ще до школи вивчила абетку і читала набагато краще, ніж моя мама. Я цілими днями вправлялася з числами, щоб, коли тато дасть мені черговий приклад, дати правильну відповідь і заслужити похвалу. За столом я уважно спостерігала за тим, як поводиться тато і повторювала за ним – їла із закритим ротом, не мазала тарілку хлібом як це робила мама, користувалася виделкою та ножем. Попри все це, тато не особливо був до мене відкритий, лиш час від часу на мене дивився і пригладжував моє пухнасте волосся рукою. У дні, коли мені вдавалося поговорити з ним, надовго ставали моєю втіхою і я подумки перебирала фрази, сказані ним мені.

А коли я навчалася у другому класі, тато пішов від нас. Мама довго приховувала від мене, але я все одно дізналася, що в нього з’явилася інша жінка. Коли я почула це страшне слово «розлучення», я думала лише про одне: «Хоч би тато забрав мене до себе…». Але, звісно, ​​я залишилася з мамою. З квартири нам довелося з’їхати – вона належала бабусі з дідусем, і ті були тільки раді позбавитися нас з мамою. Якийсь час вони надсилали на нашу адресу невеликі грошові перекази – тато щомісяця, а бабуся на іменини та Новий рік. З часом тато залишився без роботи, і грошові перекази закінчилися. Мама влаштувалася в кілька місць технічкою і з ранку до вечора мила підлогу. Платили їй мало, зарплату часто затримували, тож жили ми бідно. Мамина краса з роками потьмяніла, і тепер я не могла бачити в ній нічого доброго. Я звинувачувала її за те, що тато покинув нас.

А тато тим часом подався у підприємці. Одного разу він заїхав до нас і привіз мені нову куртку та залишив трохи грошей. Цей день надовго врізався в моїй пам’яті: була зима, я тільки-но повернулася зі школи у своєму старому пальті, рукава якого були давно мені короткі. Тато стояв біля під’їзду – мама була на роботі, і ніхто не відчиняв йому двері, але він не пішов, стояв і чекав. Моя душа зраділа –  не забув про мене! Я напоїла його чаєм з цукром, без кінця говорила про свої успіхи у шкільному навчанні, всім виглядом намагаючись показати, яка я стала розумниця. Тато слухав мене неуважно, але не йшов, допив чай ​​до кінця. Розгорнув нову курточку, від якої я була просто в захваті, поклав на стіл грошей і сказав:

– Це передаси матері. А на наступний місяць ще привезу.

– А на мій день народження приїдеш? – несміливо запитала я.

Тато уважно на мене глянув, ніби забув, що за місяць у мене день народження. Потім сказав:

– Звичайно! Що тобі подарувати?

– Ляльку! – Сказала я і трохи зніяковіла – я вже була досить дорослою для ляльок, але слова самі вирвалися з мене. Чомусь саме цей символ дитинства мені хотілося одержати з рук тата. Зазвичай він купував мені на день народження книги.

– Добре, – кивнув він, – буде тобі лялька.

Коли мама повернулася, я з гордістю розповіла про візит батька. І про те, що він прийде на мій день народження та подарує мені ляльку.

Чи треба говорити, що у свій день народження я бігла додому на всіх парах, боячись, що тато не дочекається мене. Я сподівалася, що він стоятиме біля під’їзду, але його не було. Напередодні мама спекла торт, а вранці подарувала новий джемпер з візерунками, які були в моді, і я давно про нього мріяла. Торт я не чіпала – чекала тата. Але він не прийшов. Увечері, коли мама повернулася з роботи, ми разом із нею з’їли його. Але в мене зовсім не було святкового настрою, а під кінець я взагалі розплакалася. Звичайно, мама все зрозуміла, але не стала нічого говорити про тата.

Другого дня мама простягла мені якусь коробку.

– Ось, – сказала вона, – на пошті, мабуть, була затримка, вчора повинні були принести. Це тобі від тата.

Я розкрила коробку – там лежала новенька лялька. Я радісно вигукнула і запитала:

– Чому ж він не прийшов?

– Мабуть, у відрядження відправили, – відповіла мама.

Ця лялька стала найулюбленішою. Я носила її навіть із собою до школи, не боячись глузувань однокласників. А тато більше не з’явився. І бабуся так і не надіслала мені в подарунок звичний грошовий переказ. Поступово я звикла, що в моєму житті немає нікого, крім мами. Але щодня я сумувала за батьком, і надіялась що одного разу він повернеться, побачить, яка я стала і мною буде пишатися.

Після одинадцятого класу я вступила до медичного університету. І так мені хотілося поділитися цією новиною з татом, що я за будь-яку ціну, вирішила його знайти. Я приблизно пам’ятала адресу татової квартири, в якій я прожила вісім років, і квартири бабусі з дідусем, у якій бувала тільки у свята. І, нічого не сказавши мамі, я поїхала на пошуки.

У татковій квартирі мені відкрила якась жінка і сказала, що таких тут немає і вона живе тут уже сім років. Я спробувала розпитати її про колишніх мешканців, але вона зачинила двері.

У бабусі та дідуся ніхто не відповідав. Я вже зібралася йти, як відчинилися сусідні двері, і сухенька бабуся у великих окулярах запитала:

– Вам кого?

– Я до Сірків прийшла. Я їхня онука.

Бабуся подивилася на мене уважніше і сказала:

– Ну якщо ти онука, то мусиш знати, що вони багато років як у могилі.

Я почервоніла.

– Я не знала… Мої батьки розлучилися, і я…

– Ну та ну та. Розлучилися… То ти, значить, Маше?

– Так.

– Хотіла з бабусею та дідусем побачитися?

– Хотіла. А ще – з татом, – видихнула я.

Бабуся якось так глянула на мене, що я відразу все зрозуміла.

– Їхні життя забрали в один день. Все через батька твого.

Правда обвалилася на мене з такою силою, що мені не було чим дихати.

– Та ти не нервуй так, – сказала бабуся. – Молода ти, все життя попереду. Мати жива?

Я кивнула.

– Ось що. Я тобі зараз скажу де їхні могили, мене десь записано. Поїдь до них, тобі легше стане.

Вона довго копалася в різних ящиках, поки не знайшла потрібний записник. Продиктувала мені номери могил і назвала цвинтар. Я подякувала їй і відразу поїхала, поки не передумала і страх повністю не накрив мене своєю рукою.

Могилки були всі зарослі бур’янами, недоглянуті. Я насилу розчистила їх, щоб прочитати написи. Вони лежали всі поряд, за однією огорожею. Розглянувши дату смерті, я зрозуміла, що це сталося через два дні після моєї останньої зустрічі з татом.

Тільки по дорозі додому, трясучись у старому трамваї, мені спало на думку, що тато ніяк не міг прислати мені цю ляльку на день народження. Цю ляльку я зберігала досі, берегла її й виділяла з-поміж інших подарунків, які до і після цього подавала мені мама. А ця лялька була теж від мами, раптом подумала я. У горлі застряг якийсь ком. Мені стало соромно. Мій батько виявився звичайним бандитом, який занапастив своїх батьків.

Я не стала розповідати мамі про свою подорож. Набрехала, що гуляла з подругами. А потім обійняла її, сказала, що дуже люблю і збрехала ще раз:

– Дякую за все.

Мама здивувалася і підняла мене свої очі, трохи потьмянілі з часом, але все ще яскраві волошкового кольору.

– Я завжди знала, що ти ляльку подарувала мені. Тому її так і любила.

Великі сльози покотилися з маминих очей. Мені не було соромно за свою брехню. Мені було соромно за всі роки, коли я вважала, що в ній немає нічого доброго, крім краси, що швидко вислизає.