– Одружуйся, брате, ну або так зійдись, нині по-різному можна. Тут ось мода пішла: на молодих одружуються, сам нещодавно дізнався: у місті у нас, знайомий мій, йому шістдесят, а їй двадцять років. Тобі, брате, хоч і за шістдесят, а ти ще бадьорий, хоч і підкосив тебе відхід Анни твоєї.

– Тааа, не думав я, що вона перша… скільки прожили… шкода мені сина нашого єдиного, був би живий… хоч би онуки залишилися. А так – ні дружини, ні сина.

Сиві чоловіки, сиділи на ґанку дерев’яного будинку й говорили про життя, про те, як змінюється все. Чоловіки ці – брати рідні. Один, Сергій, у місті живе, він молодший. А інший усе життя у селі. Так ось, Михайло, старший брат, овдовівши, наче осиротів, ніби частину самого себе втратив.

Не встиг схаменутися, навідалася до нього невістка і почала здалеку. Тільки він зрозумів, до чого вона хилить і про кого говорить. Дав зрозуміти Михайло, що не готовий: “І навіть розглядати це питання не стану”, – відповів він газетною фразою. Любив газети читати, виділяючи для цього приємного заняття вечірній час.

Потім ще приходили до нього, цікавилися, але так і пішли ні з чим. І ось тепер, після розмови з братом, застогнало знову в грудях від самотності. Вийшов до огорожі, а за парканом сусідка Ліда білизну вішає. Гарна жінка, спритна, з приємним обличчям та гарною душею.  Дружина Михайла Ганна ласкаво до неї ставилася, шкодувала.

Ліда без батьків виросла, в інтернаті мешкала, а потім рідна тітка її забрала до себе. Свою мати Ліда ще трохи пам’ятала, а батька взагалі не знала. Не пощастило дівці. Майнуло щастя по молодості, зустріла славного хлопця, сільського. Жили вони тут років із десять, донька росла. Але раптово чоловік помер, ніхто в селі не чекав що так станеться. Ліда залишилася із донькою.

Михайло Юхимович зупинився біля колодязя, хотів води підкачати, задивився на сусідку, пригадуючи, скільки ж їй років: чи тридцять, чи тридцять п’ять. Вирішив, що приблизно так, бо раніше ніколи про це не замислювався, просто жили по-сусідськи.

Повернувся додому, знову почав думати про Ліду, про те, що хоч і різниця у них у тридцять з лишком років, а долі схожі. «Може, зійдуться наші шляхи-дороги,— думав він,— живемо поряд».

Від цих думок було жарко, зворушливо, здавалося, надто сміливо він розмахнувся, потім зводив до того, що не в роках справа. Тиждень сумнівався, а потім з’їздив до міста, підстригся, купив нову сорочку, черевики… А далі не знав, що робити. В молодості легше було: у клуб пішли парубки, дівчат розібрали, весілля зіграли. А зараз куди підеш? Він подивився на будиночок Ліди: “Та й ходити нікуди не треба – ось вона, поряд”. І він нарешті вирішив запропонувати молодій сусідці вийти за нього заміж.

Дрова у Ліди закінчувались, виднілися кілька жалюгідних рядів. Михайло, закотив рукави, зайнявся рубкою дров. Накинувши в тачку, що стояла в нього під навісом для господарських потреб, викотив за огорожу та підкотив до воріт молодої вдови.

– Лідо візьми дрова. А то в тебе їй зовсім мало.

– Ой, – сплеснула руками господиня, – це нам чи що?

– Вам, кому ж ще.

– То я гроші віддам.

Михайло обурено замахав руками: – Не здумай, не візьму, я щиро, допомогти хочу, у мене-то повно.

Ліда, в тій же ситцевій сукні з голими руками, стояла здивована. – Ну, дякую, дядько Міша, вже не знаю, чим віддячити.

– Не треба подяки, сусіди все ж таки. Та й тяжко одній, по собі знаю, а тобі, жінці, удвічі тяжко. – Він ще хотів сказати, щоб не кликала його дядьком, а просто Михайлом, але не наважився. Він взагалі не знав, що кажуть у цих випадках і гадки не мав, що означає «доглядати» за жінкою, бо прожив багато років з єдиною дружиною, знаючи всі її звички й не припускаючи, що доведеться знову замислитися про весілля.

Подивився на обличчя Ліди, знову подумав, скільки ж їй років, аж надто молода здалася йому. Вивантажив дрова, сказав, що ще привезе і покотив пусту тачку додому. З того дня дізнавався і сам дивився, чим допомогти Ліді по господарству.

Одного з літніх днів підремонтував гойдалку для дочки Ліди. Працював легко, майже не втомлюючись. – Дядю Міша, ну ви справжній майстер, – Ліда принесла кухоль з квасом, подала йому, – жарко, попийте прохолодного кваску.

Михайло охоче взяв кухоль, ще раз подивився на свою роботу, залишився задоволеним. Донька Ліди, дев’ятирічна Оленка присіла на оновлені гойдалки. – Дідусь Михайло, дивіться, як я гойдаюся, – закричала вона.

У Михайла в руках навіть кухоль здригнувся, почувши «діда».

– А що сказати треба дядькові Міші? – Запитала Ліда.

– Спасибі! – крикнула Оленка. – Дякую, діду Міша.

– Та чого там, мені не важко, – зніяковіло відповів Михайло.

Ліда, видно помітивши його зніяковілість, сказала: – Дочка моя вас дідусем називає, не ображайтеся, адже вона ще дитина. Діда в Оленки немає, у Паші тільки мама, батька він, як і я свого, не знав. Та й мені ви як батько, – Ліда запнулася на півслові. – Гарний ви чоловік дядько Міша, практично як батько. Пощастило мені із сусідами. – сказала і сама розплакалася.

Михайло зовсім зніяковів. Адже він скільки днів збирається натякнути Ліді, зійтися. А краще, щоби все законно, розписатися. Звичайно, все залежало б від її бажання. А раптом: «батько». І після цього всі свої слова розгубив.

– Ти якщо щось, звертайся, – здавленим голосом запропонував він.

– А ходімо до нас, я борщу наварила, пообідаєте.

– Іншим разом. – Михайло не наважився залишитися, попрощався, махнув рукою щасливій Оленці і пішов додому.

«Не вийде», – бурмотів він, коли неспішно прямував до свого будинку. Ввійшов і сів на кухні біля столу. Тепер він точно знав, що не зважиться зізнатися Ліді, що хотів одружитися з нею, – і від цього було тяжко на душі. Але відразу згадував, з якою теплотою в голосі вона зізналася, що бачить у ньому майже батька. Михайло зворушився чомусь від цього, вже багато років він не чув, щоб його називали батьком, відколи їх єдиний з Ганною син загинув. А дідусем взагалі ніхто не кликав, хіба що онуки молодшого брата, а вони рідко сюди приїжджають.

Він сидів і думав, опустивши сиву голову. Вже настав вечір, а він усе сидів і слухав, як цокає годинник на полиці буфета. І все змішалося в його думках.

Через три дні Ліда сама прийшла, принесла тарілку пирогів: – Пригощайтесь, дядько Міша, а то ви нас із донькою балуєте, хочеться і мені вам віддячити.

Михайло з посмішкою підсунув табурет: – Присядь, доню.

Ліда, поставивши тарілку на стіл, сіла. – Спасибі, дядьку Міша, – вона зворушилася від його звернення, – адже я рідко чула, щоб мене донькою називали. У мене тут така справа, порада ваша потрібна, – по-своєму сказала вона, – пропонують мені в місто переїхати. Там і тимчасове житло дадуть, поки я будиночок не продам, роботу обіцяють, – вона акуратно склала хустинку, яку тримала в руках. От я й думаю, що мені робити.

– Так, Лідо, подумаймо разом, де тобі краще, – пожвавішав Михайло. – Все ж таки стільки тут прожила, всі тебе знають, красиво у нас тут, природа.

– Так, дядьку, все подобається, – підхопила Ліда.

– Тоді з іншого боку зайдемо: яку роботу пропонують? Так собі чи краще?

– Краще.

– Школа там якась?

– Одинадцятирічна.

– Ось! Отож і воно, – зазначив Михайло. – А у нас дев’ять класів.

– От і я думаю: Оленка добре вчиться, після тої школи може й до інституту вступить. Та й свекруха моя там живе, Паші мати, в Оленку дуже любить.

– Це також плюс. – Михайло зітхнув, нелегко йому далися ці слова: – Якщо надумала і душа тягнеться, переїжджай.

Ліда зраділа. – А будиночок мій? Хіба я продам його одразу? Та й город у мене.

– За будиночок не хвилюйся, я за ним подивлюсь. А якщо покупці приїжджатимуть, покажу, ключі тільки залиш. Ну а город восени упорядкуємо разом.

– Залишу, обов’язково, дякую вам!

Він встав, схилився і по-батьківському, як малу дитину, поцілував у верхівку.

За місяць Ліда переїхала. І тепер Михайло з тугою дивився на сусідські ворота, за якими чув раніше дзвінкий сміх Оленки.

– Якщо їй так краще, значить правильно.

Разів зо два був потім у місті та заходив у гості до Ліди, подивитись, чи добре влаштувалася. Вже взимку жінка поділилася з Михайлом радістю: виходить заміж за доброго чоловіка. Михайло докладно розпитав, що за людина. Потім стиснув кулак і сказав: – Ти скажи йому, що за тебе є комусь заступитися, якщо задиратися буде.

Незабаром дійшли до Михайла чутки, що в селі, кілометрах тридцяти звідси, вдова жінка живе, п’ятдесяти п’яти років, може трохи більше. Живе собі тихо, заміж не збирається. І Михайло, наче нутром відчув, що треба до неї з’їздити.

Господиня виявилася приємною, скромною та спокійною. Довго вели розмову, докладно. Зупинилися, що треба подумати. Михайло у відповідь покликав у гості приїхати та подивитися.

Зійшлися вони після нового року. Катерина зізналася, що тяжко їй одного в тому селі, та й нагадує все про чоловіка. І Михайло зрозумів її.

Він іноді згадував Ліду … а як забудеш, коли колишній її будиночок поруч стоїть. Згадував з усмішкою, як він, набравшись сміливості, хотів одружитися з молодою сусідкою. Але найбільше гріли йому душу її слова, її щире звернення до нього: «Ви мені, дядьку Міша, як батько».