– Лізо, що там із боргом? – Слухай, Маш. От я не розумію, тобі що, шкода? Та я поверну ці твої нещасні гроші! Якщо ти так просиш. Гроші Ліза повернула за місяць. І Маша якимось шостим почуттям вловила – зараз щось буде

Петрові купили квартиру. Витратили всі гроші, що їм подарували на весілля, і ті, що самі нагромадили за три роки. У квартирі було все, як вони мріяли – 3 світлі кімнати, велика кухня, гарний вид з вікна, тепло та затишно. Поруч – школа та дитячий садок, торгові центри, парк. Словом, все, що потрібне молодій сім’ї.

І хоча дітей у Маші та Слави поки що не було, коли вони народяться, не доведеться нікуди переїжджати. Квартиру Петрові купували на все життя і не збиралися в міру поповнення сім’ї міняти житло. Чоловік, Слава, був людиною ґрунтовною і всі рішення приймав виважено. Щоб потім вже не міняти їх.

При здійсненні угоди з купівлі квартири продавець сказав: – Вітаю, вдалий вибір. Тихий двір, спокійні мешканці, пристойні сусіди. Житимете і турбот не знатимете.

І ось, за два місяці Слава та Маша зробили ремонт та переїхали з орендованої квартири у свою власну. На нові меблі грошей вже не вистачило, але це справа наживна. Петрові були впевнені, що все згодом у них буде.

Увечері, сидячи посеред коробок з речами на дивані, ще застеленому плівкою від пилу, Слава з Марією святкували новосілля. Зрештою, своя квартира! Не треба більше поневірятися по кутах.

Слава відкрив пляшку вина, Маша порізала сир та фрукти, запалила свічки. Вечір обіцяв бути затишним, попри те, що у квартирі ще бардак.

У двері постукали. Петрові переглянулись – вони нікого не чекали. Слава пішов відчиняти.

На порозі стояла жінка середніх років у халаті та капцях. Вона протиснулася до передпокою:

– Я ваша сусідка, живемо через стінку. Мене звати Ліза.

– Дуже приємно, В’ячеславе. А це моя дружина Маша, – обійняв Слава дружину, що підійшла.

Ліза так само безцеремонно просочилася далі коридором і заглянула в кімнату, де Петрові влаштували імпровізовану вечерю при свічках.

– Якщо ми вже сусіди, нумо дружити. Ну знаєте, іноді солі попросити чи ще чогось… А діти у вас є? За скільки ви купили квартиру? В іпотеку брали чи на свої?

Ліза сипала питаннями. Петровим було незручно виставити її, а сама вона явно не збиралася йти.

Ситуацію врятував хлопчик, який незабаром увійшов у незачинені двері.

– Мамо, ходімо додому, допоможи мені з уроками.

Ліза з сином пішли, а Слава сказав дружині: – Сподіваюся, вона не буде до нас ходити надто часто.

Як же він помилявся…

Наступного вечора Ліза прийшла знову. Вже з пирогом. “Яблучний, сама спекла, для вас”.

Слава був на роботі, Маші нічого не залишалося, як поставити чайник. Хоча все, про що вона мріяла після цілого дня метушні з речами та прибиранням – це витягнути ноги на дивані й подивитися якийсь серіал в очікуванні Слави. А потім разом повечеряти: Слава шкодував Машу, яка й так весь день поодинці наводила лад, і обіцяв купити дорогою готової їжі.

Але не тут було. Тепер вона сидить на кухні з Лізою та п’є чай з пирогом. Який виявився, між іншим, так собі.

Але Лізу нічого не бентежило. Вона із задоволенням пила чай і їла шматок за шматком. Паралельно з цим Ліза встигала поставити Маші тисячу запитань, а також розповісти про себе.

Все це відбувалося так само безцеремонно, як і саме вторгнення Лізи. Вона питала про роботу, про зарплату, про хвороби, про те, чи зраджує Маші чоловік і чому вони не мають дітей.

Маша ледве встигала відбиватися від незручних питань, до того ж майже всі вони були з тих, що не обговорюються з випадковими знайомими.

Навіть у Маші подруг вистачало розуму і такту не лізти до її сімейного бюджету чи планів поповнення сім’ї. Лізі ж ніби були незнайомі слова «такт» та «виховання».

Кілька разів Маш натякала, що час вже й честь знати, скоро прийде чоловік з роботи й треба буде займатися вечерею. Але Ліза не чула. А Маші було незручно виставити безпардонну сусідку.

Ситуацію знову врятував син Лізи, Міша. Прийшов за нею і покликав додому, він повернувся зі школи голодним і хотів їсти.

Увечері, сидячи за вечерею, Маша поскаржилася Славі:

– Ліза знову приходила. Сиділа тут години зо три, ледве дочекалася, поки піде.

– Виведи її наступного разу, та й усе, – знизав плечима В’ячеслав. – Такі по-доброму не розуміють.

Але сказати це одне, а зробити інше. Попри свою пораду, Слава сам не міг її дотримуватись. Виховання не дозволяло.

Ліза зачастила, стала приходити щовечора, як на роботу. Від її балаканини Маша втомлювалася так, ніби не сиділа у себе на кухні, а знаходилася в цеху..

Маша сердилась на неї, на себе, навіть на Славу, який вечорами часто працював, і основний удар брала на себе Маша. Вона намагалася не відчиняти двері, але Ліза починала стукати кулаком.

Одного вечора Маша не витримала. І коли Ліза вже просочилася у відчинені двері, дівчина сказала:

– Вибач, у мене сьогодні багато справ. Ніяк не можу з тобою побалакати.

– Я тоді через годинку забіжу!, – прощебетала Ліза.

– Не треба, я буду зайнята до ночі. І взагалі, у тебе там Міша один сидить увечері, це нічого? Може йому з уроками допомогти треба чи просто погратись з ним.

– Мені ніхто з уроками не допомагав, і нічого, якось вивчилася, – заявила Ліза. – І взагалі, я думала, що подруги так не роблять.

Пішла Ліза, голосно грюкнувши дверима. А Маша відчула неймовірне полегшення. Нарешті вона звільнилася від чужої нав’язливості.

Коли прийшов з роботи Слава, вони на місці цю подію відзначили. «Ось бачиш, як це виявилося легко, а ти переживала. Сподіваюся, вона більше не буде нам заважати».

Ліза перестала заходити в гості, а за випадкової зустрічі ледь кивала у відповідь на вітання сусідів. Що ж, так було навіть краще, ніж нав’язлива увага.

Але Петрові рано раділи. Через місяць Ліза знову з’явилася на порозі.

– Маша, дай у борг тисячу до зарплати. – Попросила Ліза. Наче ось тільки вчора забігала до них на чай і ніяких образ не було.

Маша зрозуміла, що якщо не дасть – Ліза не відчепиться. І не випровадиш її. А їй не хотілося, щоб Ліза знову сиділа у них вечорами й ставила безпардонні питання, чому Петрові не мають дітей і скільки отримує В’ячеслав.

Через тиждень Ліза знову прийшла. І знову попросила грошей.

– Зарплату затримують, а Міша черевики порвав, нема на що купити. Позич дві тисячі, що тобі, шкода? У вас дітей немає, куди вам витрачати?

Маша застигла від такого нахабства.

– Ти ще тисячу не віддала.

– То ж зарплати не було. А через тиждень я тобі все одразу й віддам.

Чи треба говорити, що за тиждень Ліза не з’явилася.

Пройшов місяць. Не те щоб Маші було шкода грошей, три тисячі – невелика сума, але сам факт, що Ліза користується її добротою, їй не подобався.

Звісно, ​​у гості Ліза не заходила. Якось, зустрівши її на сходах, Маша запитала:

– Лізо, що там із боргом?

– Слухай, Маш. От я не розумію, тобі що, шкода? Та я віддам ці твої нещасні гроші! Якщо ти так просиш.

Гроші Ліза повернула за місяць. І Маша якимось шостим почуттям вловила – зараз знову будуть прохання.

– Люба, тут така справа, – приступила Ліза до головного, без прелюдій. – Я познайомилася з людиною… Такий, знаєш, брюнет, не надто молодий, зате багатий. А ти ж знаєш, що я виховую Мішу одна. Йому батько потрібний. А мені фінансова допомога.

Маша слухала мовчки, намагаючись вгадати, що ж цього разу попросить Ліза.

– У нас сьогодні побачення. Візьміть Мішу до себе на вечір. Лише до десятої.

І не чекаючи відповіді, Ліза крикнула у свої двері: – Міша, йди сюди.

Хлопчик вийшов із квартири, а Ліза квапливо продовжила:

– Ну ось, тітка Маша за тобою наглядає. Допоможе тобі з уроками, пограє. А я незабаром повернуся.

Тут Ліза метнулася у свою квартиру і з’явилася вже з рюкзаком Міші й невеликим пакетом. – Тут його підручники, та й речі деякі.

О десятій вечора Ліза не прийшла. Настала перша ночі. Маша не лягала спати – раптом Ліза прийде, треба буде вставати – почула, як на майданчику хтось шарудить з ключами.

Вона визирнула і побачила Лізу. Та перебувала у веселому настрої, від неї пахло спиртним та чоловічим парфумом. Сусідка намагалася відчинити двері, але ключ весь час падав на підлогу.

– О, Маша! Чого не спиш?

– Ліза! Чого так довго? Міша вже заснув. Тепер доведеться його нести на руках.

– А навіщо? Нехай спить, чого будити, – безтурботно відповіла Ліза і, нарешті відчинивши свої двері, зайшла і зачинила їх за собою.

Наступного дня Ліза як ні в чому не бувало прийшла за сином, замість «дякую» вона розказала Маші захоплюючу історію про вчорашнє побачення.

Через два тижні Ліза знову прийшла з Михайликом.

– Маша, рятуй! Ну нікуди його подіти! А мені дуже треба, ти знала б, куди ми підемо, – мрійливо закотила очі сусідка. – А тут він, – кивнула вона на сина.

Маша хотіла відмовити, але глянула на Мішу, в його нещасні очі, і погодилася.

Увечері Ліза не прийшла. Другого дня, у суботу, теж не з’явилася.

– Зателефонуй їй, раптом щось трапилося? – Запропонував Слава.

– Та я знаю, що в неї трапилося. Вихідні сталися. – сумно відповіла Маша. І пішла домальовувати з Михайликом літак.

Увечері суботи в Михайла підскочила температура. Маша випадково це зрозуміла. Дивиться – він якийсь млявий, від їжі відмовився. Торкнулась чола – воно гаряче. Виміряли температуру – 38,5.

Маша злякалася. Подзвонила Лізі. Та не взяла слухавку. Залишила їй голосове повідомлення. «Терміново приїжджай, у Міші температура».

Ні через годину, ні через дві відповіді не було, хоча Маша бачила, що повідомлення було доставлене та прослухане.

На ніч ситуація погіршилася. Температура піднялася до 39. Слава викликав швидку. Мішу відвезли до лікарні.

Спроби дзвонити Лізі не мали успіху. Вона просто не брала слухавку.

Наступного дня вранці Маша поїхала до лікарні, щоб дізнатися що з Михайлом, але з нею навіть не захотіли говорити. “Ви не мати? Не родичка? Тоді до побачення”.

І тільки коли Маша сказала, що мати залишила дитину на неї, дозволили відвідати.

– А де мама? – Михайлик лежав під крапельницею.

– Мама скоро приїде, – збрехала Маша. – Вона просто ще не знає, що ти захворів.

Вийшовши із лікарні, Маша знову набрала Лізу. Та взяла слухавку.

– Ну, що ти дзвониш другий день? Бачиш – не відповідають, отже, зайняті люди, – роздратовано відповіла Ліза.

– Міша у лікарні. У нього температура, лікарі підозрюють якусь інфекцію, взяли аналізи, поки що іншої інформації немає. Приїдь терміново.

– Ось і залиш вам дитину! Не додивились, – одразу наїхала Ліза.

Машу це так розлютило, вона підвищила голос: – Ти що, не чуєш?! Твій син у лікарні, лежить під крапельницею! Терміново приїжджай.

– А навіщо? Він же все одно в лікарні, мені його не віддадуть. Так чого смикатися, тим більше, що ще цілий вихідний залишився. Ось завтра приїду і піду до нього.

Ліза збила дзвінок.

А Маша пішла купувати для нещасного, хворого Михайлика іграшку та фрукти, щоб хоч якось порадувати бідну дитину. Маша кипіла, коли розповідала про все чоловікові.

***

Минув місяць, у сім’ї Петрових сталася радісна подія: вони чекали на дитину. Але думки про те, що їхня квартира зовсім не така ідеальна, відвідували їх все частіше.

Ліза продовжувала приходити, то підкидаючи Мішу, то позичаючи гроші до зарплати.

Одного разу сусід з п’ятого поверху, проходячи повз, зауважив: – Ви як, ще тримаєтеся там? Попередніх господарів Лізка за рік вижила із квартири своїми витівками. Це вона ще на вас заяви в поліцію не писала, що ви вкрали в неї гроші й намагаєтеся викрасти дитину.

Слава цілий день мовчав. За вечірнім чаєм він сказав:

– Маріє, я тут подумав… Давай поміняємо район, підберемо, де краще місце, де є поруч парк, у нас буде малюк, а тут все-таки навколо дороги, автомобілі, вихлопні гази.

Маші тепер цей район теж не здавався вдалим. А ще більше вона не хотіла, щоб у їхню маленьку сім’ю лізли безпардонні сусідки. Вона погодилася зі Славою і подружжя Петрових почало підшукувати варіант нового житла.

***

Син в Петрових з’явився вже у новій квартирі. Сусіди сходовим майданчиком були людьми зайнятими й не цікавими, це влаштовувало Петрових повністю. Маша з задоволенням гуляла з дитиною у сусідньому парку та тішилася життю. Вона анітрохи не шкодувала, що їм довелося змінити нову, щойно куплену квартиру, бо за той короткий час, що вони в ній прожили, обоє встигли її зненавидіти.

Якось, прогулюючись у парку, Маша здалеку побачила Лізу. Вона поспішно перейшла на другий бік і звернула до тінистої алеї. Сіла на лаву, малюк міцно спав, а Маша дістала з сумочки книжку і почала читати. Вона була цілком щасливою.