Надія вийшла заміж за Петра. До весілля вони зустрічалися майже рік і коли зрозуміли, що між ними справжні почуття вирішили одружитися. У Петра була своя квартира, молодята зробили там ремонт і зажили душу в душу. А коли в сім’ї народилася донька Таня, то на щастя молодих батьків не було меж.

– Як же я вас люблю, — говорив Петро дружині. – От пройде трохи часу і сина з тобою народимо! А взагалі я хочу, щоб у нас було троє дітей, а краще четверо!

– Ого! Які в тебе плани! – Сміялася Надія. – Подивимося. Давай спершу нехай Таня трохи підросте.

Але в душі Надя теж мріяла про велику родину. Вона була єдиною дочкою у батьків і їй завжди хотілося, щоб вона мала і сестру, і брата.

Петро ж, навпаки, виріс у багатодітній сім’ї, і він просто не уявляв, що у сім’ї може бути лише одна або дві дитини.

Так щасливо Надія та Петро прожили майже шість років. Поки не сталася страшна трагедія.

Літо того року видалося на диво спекотне. Діти й дорослі весь вільний час проводили на річці, щоб вдосталь накупатися.

У Петра була відпустка, і він з п’ятирічною Танею теж часто ходив на річку. Дівчинці подобалося хлюпатися у воді й ліпити з піску паски.

А якось Петро відволікся і не додивився за донькою. Таня, загравшись, зайшла в річку надто далеко, потрапила в яму і почала тонути. Врятувати її не вдалося, там була сильна течія.

Що діялося тоді з Надією й уявити страшно. Понад місяць вона провела в лікарні, перебуваючи на межі божевілля. Лікарі та рідні дуже побоювалися за її розум.  Виписавшись із лікарні, Надя не змогла більше бачити Петра. Вона не могла вибачити йому загибель дочки. Коли він прийшов до неї в лікарню, у Надії сталася істерика.

Та Петро й сам мало не збожеволів від горя. Його темно-русяве волосся за короткий час стало майже повністю сивим.

Надю з лікарні забрали до себе батьки, Петро залишився один у своїй квартирі, де ще недавно звучав дитячий сміх, і де вони з дружиною були такі щасливі.

Петру здавалося, що іноді він чує тупіт дитячих ніжок та сміх Тані. Свій біль чоловік глушив поганими звичками, за що його невдовзі звільнили з роботи. Він часто став ходити на те місце, де вода забрала доньку і довго сиділа на березі. Іноді йому хотілося кинутися у воду, щоб піти за Танею, але щось його зупиняло, щось тримало на землі. І це був не страх. Ні, він смерті не боявся, навпаки, її хотів.

Але від відчайдушного кроку щось чи хтось його все ж таки вберіг. Одного разу йому здалося, що він побачив примару своєї доньки, що йде по воді… Петро заплющив очі й сильно закрутив головою, а коли знову розплющив очі, то нічого вже не було. “Пити треба кидати”, – подумав чоловік. І вперше за весь час, який минув з моменту трагедії, він заплакав.

Що було б далі з Петром, невідомо, якби тоді на допомогу не прийшов старший брат, який забрав його з собою на заробітки в інше місто.

Досить важка фізична робота та зміна середовища врятували Петра. Він кинув пити й потроху почав повертатися до нормального життя. Хоча біль від втрати дочки та розриву з коханою дружиною був із ним постійно.

Надія довго не могла прийти до тями після того, що сталося. Поруч постійно були люблячі батьки, які щосили підтримують дочку. Молода жінка повернулася на роботу, але почувала себе не людиною, а якоюсь машиною, роботом. Ходила, їла, виконувала свої обов’язки, але робила все це на автоматі. З колись веселої, товариської й красивої дівчини з очима, що світилися, вона перетворилася на замкнуту і похмуру жінку з погаслим поглядом. Горе нікого не прикрашає.

Думок знову вийти заміж і народити дитину у Наді не виникало. Вона боялася, що доля знову відбере у неї найдорожче, хоча мама й говорила дочці, що та ще молода і могла б знову знайти сімейне щастя і стати матір’ю. Надя не хотіла навіть чути про це. Та й чоловіки начебто цуралися її. Мабуть, вона відлякувала їх своїм холодним поглядом і поганим настроєм. Так минуло п’ять років.

Петро не повертався до рідного селища. Він боявся повернутись туди, де довелося пережити стільки болю. Та й у його житті щось сталося. Він зустрів жінку, Людмилу, яка змогла відігріти його змерзлу, як йому самому здавалося, душу. Людмила була старша за нього на три роки, і зовні була далеко не красунею, але вона була дуже доброю і теплою людиною. Петро не відчував до неї таких сильних почуттів, як колись до Надії, але йому було добре і затишно поряд із Людою.

А Людмила полюбила його по-справжньому та оточила турботою. Петро зробив їй пропозицію, і вони розписалися.

Через рік після того, як вони почали жити разом, Людмила завагітніла. Жінка була здивована та зраділа, вона вже й не мріяла стати матір’ю. З першим чоловіком народити дитину не вийшло, хоч вона дуже хотіла. Але лікарі давали невтішні діагнози, майже не даючи шансів на материнство. І в результаті чоловік пішов від Людмили до іншої жінки.

І ось зараз, коли їй було вже майже сорок, сталося таке диво. Петро зрадів цій новині, хоч він, швидше, був радий за Людмилу, ніж за себе. Він знав, як сильно дружина хотіла б стати матір’ю. Йому самому після загибелі Тані дітей особливо не хотілося. Але коли це сталося, значить, так має бути, вирішив Петро.

Щаслива Людмила почала готуватися до народження дитини. Вона сама шила пелюшки, сорочечки та чепчики, в’язала шкарпетки. Петро змайстрував дитяче ліжечко. Подружжя чекало на появу малюка на світ.

Пологи проходили дуже тяжко. Народилася дівчинка. А ось Людмила тільки й встигла поглянути на новонароджену дочку і знепритомніла від великої втрати крові, а через кілька годин її не стало.

Петро залишився один із маленькою донькою на руках. Він зовсім розгубився і не знав, що робити. Адже треба було виходити на роботу, а залишити дитину, яку він назвав Людою на честь її матері, не було з ким.

На допомогу прийшла мати Петра. Лідія Сергіївна була вже на пенсії й дізнавшись про нещастя, яке сталося у сина, запропонувала йому повернутися до селища.

– Я буду займатися дівчинкою, поки ти працюватимеш, — сказала йому мама.

І Петру довелося переїхати до рідного селища, іншого виходу не було.

Він увійшов до своєї квартири, де не був кілька років. Всі ці роки вона була порожня, але Лідія Сергіївна іноді приходила туди, щоб провітрити й витерти пил. До приїзду сина з маленькою Людою, батьки Петра як слід прибрали квартиру, вони позбулися всіх речей, які колись належали маленькій Тані, поміняли штори й переставили меблі. Лідія Сергіївна боялася, що на сина наринуть погані спогади і їй хотілося хоч якось убезпечити його від цього.
Так почалось у Петра нове життя на старому місці. Він влаштувався працювати. Щодня вранці приходила Лідія Сергіївна, щоби займатися онукою. Коли син повертався з роботи, вона йшла додому. Іноді Лідію Сергіївну заміняла молодша сестра Петра Оксана. Її діти були вже великі, працювала Оксана позмінно, і коли могла, із задоволенням сиділа з племінницею.

З Надією Петро поки що не перетинався. Він водночас і хотів її побачити, і боявся цієї зустрічі. Розумів, що рано чи пізно вони десь зіштовхнуться, все-таки не в мегаполісі живуть, а в селищі.

Зустріч відбулася приблизно через три місяці після того, як чоловік повернувся додому. Петро з донькою прийшов до поліклініки. Люду треба було показати педіатру. Виходячи з поліклініки, він лоб у лоб зіткнувся з Надею, яка прийшла до лікаря.

– Доброго дня, Надю, — сказав Петро, ​​слабо посміхнувшись.

– Привіт! – відповіла Надія. Вона уважно подивилася на малу, яку тримав на руках Петро. – Це твоя дитина?

– Так, дочка.

– Ось як. Вітаю. Хоча, вибач, безглуздо вітати. Я знаю, що в тебе сталося нещастя, померла дружина. Як звати дівчинку?

– Людмила.

– Гарне ім’я, — зітхнула Надія.

Вона дивилася на колишнього чоловіка і з подивом розуміла, що не відчуває до нього більше ні ненависті, ані злості.

***

Всі ці роки Надія не розуміла, які почуття відчуває до Петра. Вона постійно поверталася подумки в той день, коли трапилася трагедія з Танею і картала себе, думаючи про те, що якби того дня вона не відпустила дочку з батьком на річку, то все зараз було б по-іншому. І якби Петро не відволікся тоді на розмови з приятелем, а краще б дивився за дитиною, то усе б склалося інакше. Вони жили б, як і раніше, всі разом, були б щасливі, народили б ще дітей…

Надя часто думала про це і доводила себе до сліз. Але, приблизно через три роки після загибелі Тані, дещо трапилось.

– Доню, — сказала Наді мама, Віра Іванівна, коли в черговий раз застала її в сльозах, — не можна так! Таню не повернути й нічого не можна виправити. Кажуть, що нашим близьким, що пішли, погано там, якщо ми тут їх занадто довго оплакуємо. Тобі треба жити далі та пробачити Петрові.

– Пробачити? – Вигукнула Надія. – Як таке можна пробачити?

– Це складно. Але Петро теж дуже страждав після того, що сталося. Він посивів весь від горя. Йому, мабуть, довелося ще гірше, ніж тобі. Адже, крім горя, він змушений жити з постійним почуттям провини.

– Та що ти таке кажеш, мамо? Як таке можна вибачити.

– Не можна стільки років жити з ненавистю у серці. Ти ще молода та могла б знову стати щасливою.

– Ні, мамо, без моєї Тані я вже ніколи не буду щасливою.

Віра Іванівна підійшла до дочки, сіла поруч і сказала:

– Я ніколи тобі не розповідала цього, Надю, і, можливо, не розповіла б, але зараз думаю, що треба. Адже я теж втрачала дитину.

– Ти? – Здивувалася Надя. – Коли?

– Це сталося до твого народження. Ти в мене не перша дитина. Першим був син. Його звали Антоном. Він прожив всього рік, захворів на якусь вірусну інфекцію, в той рік багато хто нею хворів. Лікарі не одразу поставили правильний діагноз, не одразу розпочали необхідне лікування, і мій хлопчик не впорався із хворобою. – Віра Іванівна заплакала.

– Мамочко, — Надія обійняла маму, — чому ти мені ніколи не розповідала про це?

– Навіщо, дочко? Це тяжкий спогад. Мені теж тоді не хотілося жити… А потім я зрозуміла, що виправити вже нічого не можна і як важко не було, треба жити далі. Ми тоді знайшли сім’ю, з якою помінялися квартирами. Вони переїхали до міста. А ми сюди. Ну а за два роки у нас народилася ти. І я знову змогла стати щасливою.

Надя завмерла від почутого. Потім спитала:

– Ось тому ви з батьком переїхали з міста в селище? А мені завжди казали, що батькові гарну посаду запропонували.

– Так, доню, справа була не тільки на посаді, хоч і це правда.

– А та фотографія, яку я знайшла колись, пам’ятаєш? Ти сказала, що то син подруги. А це ж Антон, мій брат?

– Так, — зітхнула Віра Іванівна. – Я всі фотографії сховала, а ту ти випадково побачила. Я сказала перше, що спало на думку.

– Я не очікувала такого почути, мамо…

– Надя, я вирішила розповісти тобі про це, щоб ти зрозуміла, що життя не скінчилося. Втратити дитину – це страшно, але не можна продовжувати жити із постійним болем та ненавистю. Спробуй вибачити Петрові. І почати життя із чистого аркуша.

Надя довго думала про те, що розповіла мама. Вона й сама відчувала, що біль трохи притупився і до колишнього чоловіка вже не було такої пекучої ненависті, як раніше. Але вибачити його вона все одно не могла.

***

І ось сьогодні вони зіштовхнулися у поліклініці. Петро дивився на Надю і розумів, що ці роки він продовжував любити її. А Надя дивилася на нього і не розуміла, що відчуває. Ненависті не було.

І раптом їй захотілося краще розглянути його доньку.

– Можна? – Запитала вона у Петра, простягаючи руки до дівчинки.

Колишній чоловік дозволив Наді взяти Люду на руки. Дівчинка не злякалася незнайомої жінки, чим здивувала свого батька. Зазвичай Міла не йшла на руки до незнайомих людей і одразу починала плакати.

– Гарна у тебе донька, Петре, — сказала Надія. І зітхнула, згадавши, як колись тримала на руках свою Таню. Люда була дуже схожа на Таню. Це й не дивно, як і Таня, вона була схожа на батька.

У Надії защеміло серце. Їй не хотілося випускати з рук дитину. Але вона все ж таки віддала її Петру зі словами:

– Не думала, що скажу це. Але я була рада тебе побачити.

– І я радий, Надя. Невже ти змогла мене пробачити?

– Думала, що ніколи не зможу. Але тепер ось подивилася на тебе з дитиною і зрозуміла, що вибачила. Напевно, час лікує. Не знаю… Петю… Просто весь час жити, страждаючи минулим, неможливо.

У цей момент маля заплакала, і Петя сказав:

– Мені пора, час годування підходить. Може, ми ще побачимось?

– Можливо, — відповіла Надя. – До побачення, Петре.

Повернувшись додому, Надія не переставала думати про зустріч із Петром та про його маленьку доньку. І ловила себе на думці, що хоче побачити їх знову.

Петро теж увесь час згадував Надю. Але й думати не смів про те, що вони з нею знову зможуть бути разом.

Так, життя настільки непередбачуване і часом б’є так боляче, що здається гірше і бути не може. Здається, весь твій світ зруйнований на шматочки й немає сил жити далі. Життя часто перевіряє нас на міцність і часом робить це дуже жорстоко… А потім раптом, наче в нагороду за всі пережиті випробування та страждання, знову дарує щастя.

Так сталося й у житті Петра та Надії. Переживши велике горе, і знайшовши сили жити далі, вони знову зустрілися. Надя змогла пробачити Петру, адже її любов до нього не померла, вона просто тихенько причаїлася, вичікуючи, коли піде ненависть і вщухне біль від втрати… А потім спалахнула з новою силою.

Надія та Петро знову стали жити разом. Вони поїхали з селища до міста, щоб розпочати життя з чистого аркуша. Надя стала чудовою мамою для маленької Люди. А за два роки у них народився син, якого вони назвали Антоном.