Напередодні Нового року в ошатно прикрашеному кафе за столиком біля вікна сидить парочка. Красива, модно одягнена, кароока, фарбована блондинка доїдає морозиво і допиває шампанське. Посуд від обіду та десерту ще стоїть на столі. Навпроти сидить, жадібно вп’явшись у неї очима, юнак провінційного вигляду в окулярах з товстими лінзами. На ньому картата сорочка і смугасті широченні штани.

– Васю, а ти чого? – Кокетливо цікавиться Ксенія, гадаючи відповідь, — Нічого не їж і не п’єш?

Хлопець трохи почервонів і мовчки відмахнувся. Він боявся видати своє хвилювання тремтінням у голосі. Скромний двадцятирічний Василь давно помітив красуню на їхньому курсі в інституті. Просто не знав, як до неї підійти. Дівчину часто запрошували на побачення, дарували подарунки, загалом шанувальників у неї багато.

Василь живе з матір’ю, яка працює у школі вчителем географії. Зарплата невелика, підробітків, як в інших предметників немає. Кому потрібні додаткові заняття з географії. Їхня сім’я, тому дещо бідна, якщо не сказати більше. Василь носить одяг перешитий сусідкою Зінаїдою зі старих батьківських костюмів. Тут не до моди, було б чимось прикритися.

Галина Олексіївна всю себе присвятила синові після смерті чоловіка. Вона розуміє, що хлопчик виріс і йому потрібна дівчина для створення сім’ї, але грошей для подібних заходів вона не має.

Василь довго відкладав зі стипендії на похід із дівчиною у кафе. Заради справедливості, треба зауважити, що Ксенія сама збиралася підійти до Васі, що зухвало вирячився на неї. Хлопчик добре вчився та його допомога у написанні рефератів їй зараз дуже потрібна. Вона випадково зіткнулася з ним у коридорі й випустила конспект на підлогу. Вася кинувся підіймати та вибачатися. Потім все йшло, як по маслу: компліменти про його розум і здібності, скарги на своє тяжке життя, і хлопець радісно запропонував позайматися з дівчиною.

– Це все після, — відмахнулась Ксюша і запропонувала, — Давай сходимо до кафе?

Хлопець і сам збирався запросити її, але боявся, що не накопичив достатньої суми. Засоромився.

Дівчина очманіла від такої реакції «лузера». Зазвичай її одразу вели розважати.

– Добре… – нерішуче сказав Василь, — Давай о п’ятій біля кафе зустрінемось… Мені треба додому заскочити…

Він не міг сказати, що всі заощадження під клавіатурою на його столі. Більше він не знайшов місця, куди не заглядала б мама.

Вже за годину вони увійшли до кафе і сіли за стіл. Зазирнувши у меню, Васю перекосило. Він почав гарячково складати цифри в умі, намагаючись зорієнтуватися, на що йому вистачає грошей, затиснутих у кишені в кулак.

– Давайте шампанське, — каже Ксенія офіціантові й звертається до Васі, — Адже Новий рік!

Хлопець так напружився, що почервонів, і швидко-швидко заплескав переляканими очима, ніби тримав у роті щось величезне і тепер намагається це проковтнути.

– А ви що замовите? – поцікавився офіціант, галантно нахилившись над остовпілим відвідувачем. Василь похитав головою, проковтнув щось і видав:

– Склянка води! – Подивився на здивовану дівчину, і посміхаючись, додав, — Я ситий! Вдома щільно поїв.

Поки тривала вечеря, у кишені хлопця кілька разів дзвонив телефон. Це його дратувало, і він сумно усміхався Ксюші.

– Та відповідай вже! – Запропонувала дівчина, коли телефон знову дзвенів, як порожнє відро.

– Це мама! – відмахнувся, ніби в склянку потрапила муха, і він нарешті її роздивився.

Згодом розплачуючись, і перераховуючи під столом свої заощадження, Василь полегшено видихнув. «Фу! Стане!» – посміхаючись, подумав він.

Проводити, на щастя, дівчину не довелося, на проїзд грошей у Василя не лишилося. Коли пара вийшла з-за столу, Ксюші хтось зателефонував. Вона розсміялася і, подарувавши йому повітряний поцілунок, швидко вийшла.

Повільно, проходячи повз прикрашені вітрини, він зайшов погрітися в напівпорожній продуктовий супермаркет. Біля самого входу стояли два нарядні продавці: один рекламував сувеніри та всякі новорічні дрібнички, а другий продавав лотерейні білети. Обидва помітно втомилися за день і нетерпляче поглядали на годинник на стіні.

Помітивши, хлопця, що увійшов, вони переглянулися і жваво покликали його до себе, навперебій рекламуючи свій товар. Він зробив жест, що немає грошей. Обидва продавці відвернулися. Василь підійшов до продавця лотерейними білетами, і здригнувся.

Завтра у матері день народження, а він забув. “Як я міг забути?” – Зітхає він, – «Тепер зрозуміло чому вона дзвонила … Треба ж було народитися першого січня! Відразу з Новим роком вітають і з днем ​​народження!»

Він почав нишпорити по всіх кишенях, шукаючи хоч якихось грошей. «Боже! Допоможи! Невже нічого немає! – благає він і нарешті, у нагрудній кишені хруснула купюра. Витяг, здивувався – двадцять гривень.

– Ось! – Побачивши гроші, пропонує продавець, — Новорічна лотерея! Купуйте – виграєте квартиру!

Василь зацікавлено підійшов ближче, розмірковуючи: «Начебто й подарунок, ні до чого причепитися, а ніби ні. Якщо не виграє, сама винна, я квартиру дарував!» Розплатившись і сховавши майбутню квартиру в кишеню, попрямував додому.

В обід першого січня прийшли гості – мамині колеги з роботи та фізрук. Шумно вітали, реготали над кумедними анекдотами й раділи життю.

Коли дійшла черга до відкриття подарунків, син трохи затиснувся. Він сидів у кутку, втягнувши в себе голову, наче перелякана черепаха, якою тицяють у ніс «фігню», і вона має це з’їсти. Але ситуація була настільки святковою та веселою, що його збентеження та відвертого страху ніхто не помітив.

– Ура! – Закричав досить напідпитку фізрук, побачивши його нещасний квиток, — Квартира! Галочка, з новосіллям, тебе! А за це треба випити!

***

Пройшов тиждень. Якось увечері, сидячи у своїй кімнаті біля комп’ютера, Василь почув несамовитий крик матері.

– А-а-а-а! – репетує розчервоніла мати, — Ура-а-а!

– Ма, ти чого? – роздратовано запитує син, що увійшов до кімнати, — Шпильку знайшла під диваном? Вітаю! Поклади на поличку і заспокойся.

– Я квартиру виграла, синку! – Захлинаючись сльозами радості, каже мати й кидається до сина, — Я виграла квартиру! Спасибі!

– Чого? – Не зрозумів син, примружився, поправляючи окуляри, — За що дякую…

– Це ж ти подарував мені квартиру! Ти! – радісно обіймає його мати, — Тепер з’їду звідси, і можеш одружитися, синку. Можливо, і своє життя влаштую.

– Ти що в Київ зібралася? – здивувався син.

– Ні! Я отримаю однокімнатну квартиру у столиці. Продам її та куплю хороше житло тут. Що ти, синку! Тут у мене робота, колеги та…

Вона загадково усміхалася… Син уперше бачив її такою щасливою.