Не встиг він переодягтися у свій одяг, як зі своєї кімнати вийшов десятирічний син. – Тату, ти мене любиш? – Міша так подивився на батька так, що Іванові навіть стало трохи незручно.
Іван прийшов з роботи дуже втомлений. Йому хотілося швидше повечеряти й завалитися на диван, але не тут було.
Не встиг він переодягтися у свій одяг, як зі своєї кімнати вийшов десятирічний син.
– Тату, ти мене любиш? – Міша так подивився на батька так, що Іванові навіть стало трохи незручно.
– А чого це ти такі запитання задаєш? – підозріло запитав він, намагаючись зрозуміти, що хоче від нього дитина.
– Які такі? – Син глянув на Івана ще пронизливіше. – Тату, я просто питаю, і все.
– Ні… – Іван хитро погрозив синові вказівним пальцем. – Знаємо ми ці ваші запитання.
– Тату, ну правда. ти мені просто скажи – любиш чи ні? – не вгавав син.
Іван засмучено замотав головою.
– Михайле, ти що, з мами приклад береш, так?
– Чому – з мами?
– Тому що тільки твоя улюблена матуся користується такими забороненими прийомами.
– Якими прийомами? – дивувався син. – Тато! Мені, що, не можна запитати, чи ти любиш мене, чи ні?
– Не можна! – відрізав батько.
– Чому?!
– Маленький ще!
– Ну, тату … – У сина затремтіла нижня губа, ніби він готувався заплакати.
– Ну, гаразд, — змирився Іван. – Говори прямо, що ти попросити в мене хочеш?
– Навіщо попросити? – не зрозумів Міша.
– Звідки я знаю, навіщо? – Іванові ця розмова стала діяти на нерви. Тим більше, що йому страшенно хотілося їсти, а дружина вже гриміла на кухні посудом. – Ти ж сам поставив мені це дивне запитання.
– Хіба моє питання дивне?! – Михайлик розгубився. – Я тільки запитав, чи любиш ні?!
– Ага… – Батько посміхнувся. – Твоя мамуся теж із цього завжди починає. А потім, бац, виявляється, їй шубка потрібна нова! А потім, знову, бац, поміняй-но ти мені машині. Ти, що велосипед хочеш?
– Ні. Ти мені просто дай відповідь на моє запитання, і все!
– От прив’язався, — батько засмучено захитав головою. – Велосипед йому не потрібен, отже, одразу мотоцикл подавай…
– Який мотоцикл? Для мотоцикла права потрібні. Мені ж не дозволять, тату!
– Правильно, малий ти ще!
– То він мені й не потрібен!
– А що тобі потрібно?
– Мені треба, — у сина в голосі з’явилась страшна образа, — щоб ти сказав, любиш чи ні…
– Ну, все, Міша, вистачить! – Батько роздратовано глянув на сина. – У тебе, дійсно, вже є все, що потрібне пацану у твої роки. А я їсти хочу, сил уже немає терпіти.
– Ну, скажи, тату! Це так просто! Любиш, чи ні? Мені це дуже-дуже треба знати!
– Відчепись від мене, я тобі сказав! – крикнув батько на сина. – Я їсти хочу, розумієш!
– Що тут відбувається? – На крик чоловіка в кімнаті з’явилася хоронителька вогнища. – Лаєтеся, чи що?
– Нічого не сваримося, — замотав головою Іван. – Так, про життя намагаємось розмовляти.
– Мамо, я в тата питаю, любить він мене чи ні, а він не каже! – почав скаржитися син на батька, але матуся миттєво відреагувала на слова сина і теж дуже суворо запитала:
– А навіщо це ти батькові ставиш таке дивне питання?
– Мамо, мені треба знати…
– Попросити чогось хочеш, га?
– Не хочу я нічого просити.
– Правильно. Тому що в тебе є все!
– От-от, — кивнув батько. – Я йому теж саме кажу, а він все ніяк не вгамується.
– Ну і добре! Не хочеш казати, і не треба.
Син махнув рукою, важко зітхнув і пішов у свою кімнату.
У кімнаті він сів до столу, взяв ручку, і в шкільному зошиті нерівним почерком почав виводити: «Домашня робота. Чи люблять мене мої батьки? Твір».
Потім Міша дуже тяжко зітхнув і продовжив писати. “Сьогодні мій тато мені зізнався, що він мене зовсім не любить…”