– Я не повірила б, якби сказали. Але я сама бачила: це жінка його. І діти до нього побігли, як побачили. – Ася наважилася сказати подрузі про свою підозру. – Катя, ти надто довірлива.

– Хіба таке можливо, коли тобі за тридцять. І вже вибач, не вірю я, не може Антон обманювати, навіщо це йому. Він сам намучився в житті, працював цілодобово, сім’ю завести довго не міг… А ти мені про якусь другу сім’ю вигадала.

– Катю, а ти паспорт дивилася в нього?

– Уяви собі, бачила паспорт, все чисто, тільки прописка.

– Та зараз можна примудритися і з чистим паспортом одруженим бути. Двоє дітей у нього! Уявляєш, двоє! – Ася навіть на місці всидіти не змогла, почала ходити на кухні, курсуючи від столу до вікна і назад. У Асі не така яскрава зовнішність як у Каті, але вже десять років міцно одружена. Акуратну тему заміжжя Каті зазвичай обходили стороною, хоча Ася щиро бажала подрузі щастя.

– Те, що ти розповіла, ніяк не в’яжеться з образом Антона, до того ж ми розписатись вирішили. – На Катю ніби знайшло осяяння: – Слухай, а може, це сестра Антона, раз діти так зустріли?

Ася знову сіла за стіл.

– Ну, яка сестра? Ти б її бачила! Загалом не схожі. Там така жінка… як тобі правильно сказати… монумент, а не жінка. Висока, кістка широка, майже на голову вища за Антона. Він темненький, а вона така… не світловолоса, не руда, незрозуміло яка, безбарвна чи що. Швидше за все, одружила на собі, а він живе наїздами, трохи побув вдома і далі на місяці на роботу. А тут ти – така мила, довірлива, гарна, у затишній міській квартирці…

– Ну досить! – Катя перейшла на крик. – Ось від тебе тако я не чекала! Помилилась ти! Чуєш, помилилась! – Губи Каті затремтіли, вона піднялася, поклавши долоні на стіл. – Я все знаю про Антона, немає у нього жодної дружини. Це моє довгоочікуване щастя!

– Гаразд, не віриш, наступай на чергові граблі! І взагалі, не кричи на мене. Краще додому я піду. – Ася метнулася в передпокій, схопивши легке пальто, спішно взула черевики. – Хотілося б вірити, що це не так.

– Ну, пробач, уперше за стільки років голос на тебе підвищила. Ти й мене зрозумій, нерви здають, коли намагаюсь твої слова зрозуміти. Не в’яжеться ця історія, не вірю я, не вірю.

– Ти хоча б спитала його. Ось так візьми й прямо в лоб питання постав – побачиш, яка реакція буде. – Ася вийшла, сухо попрощавшись.

Катя повернулася на кухню. Ще теплий недопитий чай стояв у чашках, за вікном темніло. Вона відчинила вікно, відчувши осінню свіжість. Осінь цього року була сухою і теплою, притягуючи золотисто-червоним листям і синім кольором неба вдень.

“Легко сказати: спитай” – думала Катя. “Одним питанням і навіть словом можна образити людину, на яку чекала, можливо, все життя. З чого раптом у селі, ну або в селищі, в Антона хтось може. – Катя навіть подумки не вимовляла слово “дружина”, настільки чужим воно було їй у цій ситуації.

***

Він приїхав утомленим, але щасливим.

– Ну що, все зробили? – Подивившись в улюблені очі, поставила просте, що ні до чого не зобов’язує питання.

– Якби все…

– Все одно ти герой, і я боюся за тебе.

– Не бійся, ось він я.

Вони сиділи за столом, у кімнаті тихо грав музичний центр, легка музика заповнила простір кімнати. Вона хотіла запитати ту жінку, але боялася зіпсувати ці перші хвилини зустрічі, боялася почути правду. А що як ця правда буде руйнівною для неї та для нього. Вона згадала приказку про страуса, який ховає голову в пісок, подумала, що це про неї… І все-таки промовчала.

Другого дня він поїхав, попередивши, що весь день буде зайнятий, накопичилося багато справ. Вона лягла на диван, закутавшись пледом, як маленька, – думки важкі й нав’язливі не відпускали її. Різко піднялася, відкинувши плед, почала швидко збиратися.

Її маленька машина завелася без примх; хотілося їхати швидше, але постійно зупиняла себе, знаючи, що краще не поспішати. До Асі вона їхала без дзвінка, застала її вдома і перевела дух.

– Можеш зі мною поїхати? – запитала Асю. – Зараз є час?

– Куди їхати?

– У селище поїхати? Ну, туди, де у вас родичі, і де бачила Антона. Бо я боюся одна.

– Ну, ти даєш Катя. То слухати не хотіла, то одразу їхати. А навіщо? Ти гадаєш, він там?

– Не знаю, просто інтуїція спрацювала, чомусь гадаю, треба поїхати, машина внизу.

– Розвідниця з тебе не вийде, твою машину з тисячі впізнає. Ось що, залишай свою машину тут, поїдемо на моїй. Тільки почекай, доварю обід.

– Аня, дякую тобі. Його сьогодні цілий день не буде.

***

Селище стояло в гарному місці. З одного боку два невеликі озера, далі саме селище і за ним ліс. Околиця “обросла” новими котеджами. Але жінки поїхали далі.

– Хоч би тітка Олена не побачила мене, знає ж мою машину.

– Так може у твоєї родички й запитаємо?.

– Вони тут лише місяць як живуть, нікого не знають, їм до твого Антона справи немає. Тож нічого вона не скаже. – Он цей будинок, – вказала Ася. Неподалік була зупинка, за якою вони поставили машину. – Ну, і що робитимемо? Будемо у засідці сидіти? – Ася сумнівалася в успіху затіяної справи. – Краще б ти спитала. Можна весь день простояти тут і жодного штибу.

– Ну хоч цю жінку побачу, хай навіть здалеку, одразу все зрозуміло стане.

– Що зрозуміло? Думаєш на вигляд можна визначити, ким вона йому доводиться? Я на власні очі бачила, як вона обіймала його, а діти так взагалі вчепилися і не відпускали.

Каті від хвилювання стало жарко.

– Погана витівка, і справді, краще запитати вдома як приїде. Може, він сьогодні й не зазирне сюди.

За хвилину вона побачила знайому машину; і навіть коли побачили номер, однаково відмовлялася вірити. Він вийшов з машини, відкрив багажник і став діставати “пухкі” пакети. Вискочили дітлахи, хлопчик та дівчинка років 8-10. Діти схопили його за руки й потягли до хвіртки. Він нахилився до кожного та поцілував. Вийшла висока жінка щільної статури. Відчинила хвіртку і всі зникли за нею.

– Може якась родичка?

– Ага, сама віриш у це? – Ася подивилася на подругу і їй стало шкода її.

– Так, ти маєш рацію, з такою радістю зустрічають його, діти особливо… Поїхали звідси. – Катя була обеззброєна, розчарована побаченим. – Тепер точно поговорю з ним. Обіцяв надвечір приїхати.

Антон приїхав майже вночі. Вона почула звук машини й підійшла до вікна: на стоянці, всипаній осіннім листям, стояла машина Антона.

Двері відчинили, ледве приховуючи хвилювання. Він потягнувся до неї, вона відсахнулася.

– Що трапилося?

– Та щось голова болить.

– Тоді лягай, я сам розберуся. – У руках тримав пакет із продуктами. У знайомих був, овочами пригостили домашніми.

Катя гидливо подивилася на пакет, пішла на кухню, поставила чайник, сіла навпроти. Він виглядав стомленим, наче працював весь день. Обережно взяв її за руку.

– Ти знаєш, півтора місяця – це, мабуть, мало. Хоча для мене достатньо. Я постійно думаю про те, як ми розпишемось і ти будеш моєю дружиною.

– Так швидко? Не зарано?

– Ні, ми можемо й так жити, скільки захочеш. Але я хочу, щоб ти знала: я знайшов тебе і хочу, щоб ти була моєю дружиною.

Катя відчула грудку в горлі. Якби вона не знала, якби сама не бачила ту жінку та дітей, то була б зараз найщасливішою нареченою.

– Ну, слухай, щось не те з тобою, – Антон серйозно перейнявся самопочуттям Каті. – Гаразд, давай потім поговоримо, зараз відпочивай.

– Ну чому ж, можна й зараз. Ти не звертай увагу, все гаразд.

Він знову взяв її руки у свої, глянув у вічі.

– Давно хотів тобі сказати… Був у мене друг Славко… Слава – класний хлопець. Він одружився в молодості. Ми разом та у МНС пішли працювати. Тільки він, як друга дитина народилася, пішов з роботи, – набридло цілими днями пропадати. Я відмовляв, адже в нас і на пенсію раніше виходять. Але Слава не схотів. Загалом загинув Слава рік тому на будівництві. Радів, що додому щовечора приходить, немає відряджень… а воно ось як вийшло. Загалом, допомагаю його сім’ї. Вони ж з Оленою без батьків обоє, матері самі допомоги потребують. І покинути я їх не зможу, сьогодні ось їздив, сприймають як рідного.

Катя слухала, не зводячи з Антона очей.

– Я це до того говорю, що коли одружимось, я не зможу покинути цю сім’ю, а буду хоча б іноді приїжджати до них. Адже головне не подарунки, не так багато я дарую, головне, вони радіють моєму приїзду.

Катя стиснула руки Антона, хотілося крикнути: “Я була там, я бачила!” Але вона промовчала.

– Я не знала, Антон, треба було тобі раніше сказати, адже ми тепер разом.

– А знаєш, ми якось з’їздимо до них.

Катя посміхнулася вперше за вечір, її карі очі, здавалося, засвітилися промінчиками сонця. І нічого, що за вікном давно темно, зате в душі було світло.

– Обов’язково поїдемо. І подарунки дітлахам купимо. А овочі – це від них?

– Від них, Олена передала.

Катя подивилася на пакунок тепер вже по-іншому. – Приготую завтра щось смачне. – Вона знову подивилася на нього з ніжністю: – Ти навіть не уявляєш, як добре, що ти в мене такий… такий чудовий.