Олена Олександрівна поверталася з роботи втомлена з повними сумками, вона чекала сина з армії, ось і скуповувалась потроху. Зайшовши в під’їзд з холоду, через запітнілі окуляри не одразу помітила під поштовими ящиками тремтяче від холоду та страху маленьке цуценя дворової породи. Вона навіть мало не наступила на нього, коли підійшла до своєї скриньки подивитися пошту. Дістала носову хустку, протерла лінзи й, одягнувши окуляри на ніс, помітила якийсь рух біля ніг.

Вона нахилилася і побачила його і сповнені смутку та страху очі. Він мовчав, тільки тремтів, піднімаючи то одну, то іншу лапку.

– Ти чий і як тут опинився? – Жінка побачила синій бантик, незручно зав’язаний на шиї, видно було, що дитяча рука його накрутила — тебе, мабуть, залишили, бо не дозволили взяти додому. Ну що з тобою робити, не кидати ж. Ходімо, до нас, тільки йди сам, бачиш, взяти тебе на руки не можу.

Вона покликала за собою і собачка, коротенькими кроками, пішла за нею. Насилу, але забралася на сходинку, потім на іншу. Добре, що вони мешкали на першому поверсі. Олена Олександрівна тільки почала відчиняти двері ключем, як ті відчинилися – на порозі стояв син, він повернувся з армії раніше на два тижні. Радості не було меж, вона його міцно обійняла, розплакалася.

– Вова, синочку, чому не повідомив, я й не підготувалася до твого приїзду.

– Тому й не повідомив, щоб не готувалася та не витрачалася. Ма, ну ти чого, адже все добре, не плач, я вже вдома. Ой, а це хто?

Він нахилився до цуценяти, що тулилось до стінки, і взяв на руки.

– Він у нас під поштовими ящиками сидів, тремтів від холоду, шкода стало, от і запросила його до нас жити.

– Це хлопчик, у нього й бантик синій на шиї. Як ми його назвемо, а мам? Давай – Бантиком.

– Ну що ж, Бантик так Бантик. А зараз, спочатку перекуси, а то вже дуже голодний ти, а потім у ванну, на водні процедури — сказала вона собачці — сину, а ти трохи почекаєш, я швидко приготую твою улюблену страву — котлетки з картоплею.

– О, як же я сумував за твоєю їжею, мамусь і звичайно, зачекаю. А його сам вимию.

Після миття щеня виявилося змішаного ніжно персикового кольору з білими плямками, з чорним носиком і чорними оченятами-ґудзиками – красень. Ось так і з’явився у сім’ї Олени Олександрівни та її сина Володимира новий член сім’ї. Пес виявився дуже розумним, він не шкодив, не рвав, не гриз, акуратно їв і просився гуляти надвір – диво, а не собака. Надалі він, здавалося б, став розуміти все, що йому говорили.

Олена Олександрівна була рада, що взяла Бантика додому, вона часто з ним розмовляла, а він сидів і уважно її слухав, крутячи головою вліво-вправо, ніби то погоджуючись, то заперечуючи. Володимир теж дуже прив’язався до пса і якось тихенько спостерігав за ними, а потім не витримав і розреготався.

– Ви так смішно розмовляєте, про вас можна зняти відео та викласти, переглядів буде море. Не хочете героями інтернету стати?

– У жодному разі, це наше з ним особисте, правда ж, Бантик?

Пес згідно гавкнув. Він дуже любив Олену і для нього вона була незаперечним авторитетом, він слухав її й розумів не лише інтонацію, а й, здавалося, ще трохи, і він почне вести з нею діалог. Він спав тільки в її ногах. Як тільки прокидалася вона, одразу ж зіскакував з ліжка і Бантик. Він супроводжував Олену Олександрівну скрізь, де вона, там і Бантик. Ну тільки на роботу з нею не ходив.

Сусідки сміялися. Їхню дружну пару знала вся округи, в магазинах, в аптеці, на ринку. Щоправда, Бантик туди не заходив, а культурно чекав на свою господиню біля входу. Іноді він ніс у зубах не важку сумку з коротенькими ручками, мабуть, призначеними для нього. Помічник – говорили про нього.

Минуло вже три роки, як пес жив у них. Син вирішив здобути вищу освіту і вступив того ж року, як повернувся з армії, до університету в іншому місті. Його прийняли одразу, бо він відслужив на кордоні, мав звання плюс добрий прохідний бал. Олена Олександрівна з Бантиком залишилися одні. Жінка часто думала про те, що як раніше жила без пса, тепер вона не уявляла без нього свого життя.

Якось Олена Олександрівна застудилася і злягла з температурою. Потрібні ліки в будинку закінчилися, і вона написала записку, вклала в неї гроші й відправила пса в аптеку, зателефонувавши туди. Вона попросила, щоб вони з Бантиком передали їй ліки. Це було вперше, і пес чудово впорався з поставленим завданням. Олена Олександрівна, перш ніж випускати його з помешкання, дала йому понюхати свою похідну аптечку і сказала:

– Бантик, я захворіла і до аптеки не дійду, тільки ти зможеш мені допомогти. Тебе там зустрінуть і покладуть у цю сумку ліки.

Вона дала його сумку з короткими ручками в зуби й відправила, вийде – добре, ні, то ввечері сусідку попросить. Двері на клямку не стали зачиняти, знесилена присіла в крісло. Пес повернувся хвилин через п’ятнадцять, несучи в зубах сумку з ліками.

З того часу він іноді виконував доручення Олени Володимирівни, навчився самостійно ходити й по хліб, і за молоком. Продавці та сусіди вже знали, що він іде за покупками, бо в зубах у нього бовталася заповітна сумка з короткими ручками. Він став міською знаменитістю – Бантик-помічник.