«Все проходить, пройде і це, ще вона сказала – не хвилюйся, у твоєму житті будуть. Запам’ятай, випадковості — не випадкові, все що відбуватиметься — тобі на благо». Але де вони ці позитивні зміни? Все бридко, все погано, та так, що вити хочеться! Скільки мені ще чекати, щоб хоч трохи полегшало» – обхопивши голову руками голосила дівчина, яка сиділа на лавочці.

Звали цю нещасну – Вероніка, а коротко – Ніка. Вона сиділа, згадувала, що сказала сусідка бабусі. А потім прийшли спогади про те, що трапилося у її житті та настрій остаточно зіпсувалося.

Пів року тому вона поховала батьків, вони загинули в аварії, потім виявилося, що батько брав великий кредит на машину та відпустку, і в неї забрали квартиру в рахунок погашення. За навчання платити стало нічим і їй довелося залишити університет на третьому курсі. Хлопець, з яким вона зустрічалася близько року, коли дізнався, що вона залишилася ні з чим, сказав, що з біднячкою йому не по дорозі.

Ну, це слава Богу, добре, що дізналася, з яким лайном мало життя не пов’язала. Нині Ніка жила з бабусею, у її однокімнатній квартирі. Бабуся хворіла і в хаті постійно пахло ліками, мазями. Здається, вона сама вся цим запахом просочилася, хоча намагалася бувати там рідко, здебільшого на роботі була і часто залишалася там ночувати, у підсобці чи до Наталки приходила, це її шкільна та давня подруга.

Ось із працевлаштуванням їй ніби пощастило, її прийняв на роботу друг батька — документознавець. Вона раніше, якось улітку підробляла у них, поки шукали постійного співробітника. Тому була з цією справою знайома. Охорона знала, що гендиректор, друг її померлого батька, тому коли залишалася ночувати, не виганяли. Вона навіть з ними іноді вечорами каву пила, балакали про це. Хороші хлопці.

Але якщо чесно сказати, вона не уявляла, що робити далі, як жити й де? Квартиру винаймати – дорого, з бабусею – важко їм обом. Бабуся звикла жити одна, бути сама собі господинею, та й Вероніка до неї раніше ходила, аби допомогти чи до магазину сходити.

Бабуся — мамина мама, але вони чомусь завжди мало спілкувалися, батько у неї взагалі дуже рідко бував, так, зі святом чи днем ​​народження привітає і знову довга розлука. Ніка була сполучною ланкою в їхньому недружному сімействі.

Отже, поплакала, пошкодувала себе, нічого путнього не придумала … Вероніка встала і пішла у бік виходу з парку, вийшла на алею і тут її збив велосипедист. Вони стрімголов покотилися в той бік, звідки щойно вийшла дівчина.

– Що за — лаялася, піднімаючись із землі Ніка — ви що, сліпий і не бачите, куди їдете? Боже мій, як нога болить.

І тут вона підняла очі на велосипедиста, що мовчить. Він великими очима дивився на неї, потім сказав:

– Вибачте, будь ласка, мені так шкода. Хоча неправда, я радий, що збив вас, інакше я ба вас не знайшов.

– Що? Що за дурниці ви кажете! Мені боляче, а ви раді! І навіщо вам мене шукати?

– А я син того водія, який скоїв аварію, загинув сам і позбавив вас батьків. Я шукав вас, щоб принести вам свої співчуття. На похороні я не наважився підійти..

– У вас це що, сімейне — збивати чи ви вирішили все наше сімейство під корінь винищити? І до речі, а зараз як посміли?

– Ви кумедна, ні, це все випадково. А зараз доля подарувала мені шанс. Я приношу вам своє співчуття і перепрошую, за сьогоднішній свій вчинок.

– Гаразд проїхали. Я теж винна, що по боках не дивилася, вся у своїх думках.

– А про що ви думали, якщо не секрет?

– Звичайно ж секрет. Все, всього найкращого.

Вероніка наступила на покалічену ногу і від болю присіла — ой!

Хлопець підхопив її на руки й поніс до виходу з парку.

– Зараз на виході, я посаджу на лавочку і викличу швидку допомогу. У вас, мабуть, перелом.

– Поставте мене, немає в мене жодного перелому, просто забій.

– От нехай лікарі й скажуть вам про це.

– А ваш велосипед?

– Ну, якщо його не вкрадуть, значить, заберу пізніше.

Вероніка була на руках у хлопця і вдихала його смачний запах чоловічого парфуму. Відчувалося, що хлопець стежить за собою. І їй було так добре, надійно і спокійно, вона себе так не відчувала з самого дитинства, коли батько носив її на плечах. Несподівано для себе вона притулилася до нього, а він, відчувши це, лагідно стиснув її долонями. І тут вона прокинулася від мрій.

– Там лавочка, опустіть мене на неї.

– Як скажете.

Через двадцять хвилин приїхала швидка допомога і Вероніку повезли до травмпункту, зробили знімок і виявилося, що у неї тріщина в кісточці та їй наклали гіпс. Ось чудово, як же тепер працювати? Вона сиділа в коридорі травмпункту і їй було так прикро і шкода себе, що дівчина не змогла стримати сліз. І тут зайшов велосипедист, побачив її в сльозах, миттю підскочив до неї й почав заспокоювати. Потім спитав:

– Тебе відвезти до дому?

– У мене немає дому, його відібрали за кредит. Я живу із бабусею в однокімнатній квартирі.

– Тоді поїдемо до мене.

– Ні, я не можу, навіщо.

Але він знову підхопив її на руки, зупинив першу машину і повіз до себе. Виявилося, що хлопець живе у передмісті, у чудовому котеджі. У нього була хатня робітниця, яка охала й ахала над Веронікою, поки влаштовувала її на дивані, підкладаючи подушечки.

– Олено Петрівно, зробіть нам, будь ласка, чай.

– Добре, Валерію Васильовичу.

– О, то тебе звуть Валерій. Несподіване знайомство.

– Послухай, Вероніко, ми з батьком, земля йому пухом, винні у всіх твоїх бідах. Я хотів знайти та вибачитися перед тобою, запропонувати тобі допомогу. А коли побачив на похороні, то я хотів тебе знайти вже тому, що закохався в тебе з першого погляду. Прошу тебе – виходь за мене заміж, я буду тобі добрим чоловіком.

Вероніка щасливо засміялася та кивнула, бо хлопець їй справді сподобався. І вона згадала слова сусідки бабусі – «не хвилюйся, у тебе будуть позитивні зміни  в житті й запам’ятай – випадковості невипадкові, все, що відбуватиметься — тобі на благо».