Оля й сама не знала, як у них із Васею вийшов такий розумний синок. Вони обидва лише дев’ять класів закінчили, і то завдяки доброті вчителів. Кожному своє, як кажуть, зате у Олі будь-яке насіння або паросток через тиждень вже колосилися буйним кольором, а у Васі взагалі руки були золоті.

Дітей у них було четверо – старша Марія, потім друга дочка, Ніна, а потім і два сини, що народилися одного дня – Семен і Павло. Ось Павло і був тим самим генієм – йому трьох ще не було, а він говорив краще за середню Ніну, а коли до школи пішов, то взагалі всі вчителі ахали – він і читав, і писав, і числа множив, так що одразу його в другий клас відправили.

Може, це й несправедливо було стосовно інших дітей, але Павло був у Олі на особливому рахунку – він і від домашніх справ був звільнений, і все, що просив, вона йому купувала – книжки там різні чи мікроскоп. І навіть коли наступили важкі дев’яності, в які розвалилося усе Оліне життя, яка в один рік поховало і чоловіка, і старшу доньку Марію, все одно вона не чіпала сина і давала йому займатися, а потім ще й у місто. відправила вчитися.

– Про що ти тільки думаєш, Ольго, – казали їй сусідки, які бачили, як Семен воду з колодязя тягає, Ніна картоплю на городі копає, а Павло сидить собі в тіні на лавці й книжку читає, – думаєш, він тобі потім відплатить, склянку води у старості піднесе? Покине він тебе.

– Ви мене ще повчіть! – відгукнулася Оля. – Що хочу те і роблю.

Діти теж матері жалілись.

– Чому маю рубати дрова, а він рівняння розв’язати? – скаржився Семен.

– Ну, попробуй розв’язати, – посміхнулася Оля.

Семен брав у руки підручник, сидів над ним хвилин п’ять, потім закривав і говорив:

– Яка нісенітниця, я й справді краще піду дрова рубати!

Але найбільше ображалася Ніна, вона у відкриту бунтувала проти особливого становища брата і раз у раз намагалась якось йому нашкодити – то зошит його в піч викине, то в черевики тухле яйце підкладе.

– Ти йому завжди найсмачніший шматок віддаєш, – кричала вона. – А він поїде і покине тебе, – повторювала дочка слова сусідок.

Коли Павло поїхав вчитися, у хаті стало спокійніше та тихіше. І якось сумніше, привикла Оля до молодшого сина.

Спочатку він писав докладні листи, описував все своє навчальне життя, чуже і незрозуміле Олі. Але з часом листів поменшало, а приїжджати він став усе рідше – видно мали рацію сусідки. Гірко Олі від цього було, але виду вона не показувала. Все ж таки син вивчився, людиною став.

Ніна вийшла заміж у сусіднє село. Зять не дуже подобався Олі – був він якимсь мрійником, постійно вигадував новий спосіб збагатитися і завжди прогорав. Зараз вигадав пекарню відкрити, добре, що йому кредит не дали.

Семен жив з Олею й одружуватися поки не поспішав, хоча наречених гарних було достатньо.

– Ех, мамо, мені б ще погуляти трохи! Я ось машину хочу купити. Тільки не стару якусь, а новішу. Уявляєш мене на такій ма?

Оля у відповідь зітхала:

– Ну яка машина, Семене? Ти прямо як зять наш, Арсен. Нема чого мріяти, працювати треба…

Це вона, однак, так, для страху – Семен пішов у батька. Будинок з допомогою рук став неймовірним і виділявся серед інших, працював трактористом, роботу виконував добре – часто підробітки різні знаходив. Оля не скаржилася, добрий у неї був син.

А ось другий … Де він, що він – Оля не знала. Рік вже від нього звістки не було, останнє, що він писав, це те, що поїхав на заробітки, а куди – хто його знає.

Коли біля будинку зупинилася новенька блискуча машина, Оля подумала, що це хтось заблукав, дорогу хоче спитати. Але так голосно й нахабно вона просигналила, що в материнському серці одразу закралася надія. Вона відчинила хвіртку, вийшла до дороги.

Біля машини стояв Павло. Вона одразу його впізнала, хоч востаннє бачила два роки тому. Найбільше він був схожий на її покійного чоловіка Василя – високий, із золотистими кучерями. Гарний який! І всі сусідки теж вибігли з будинків чи у віконце поглядали – хай бачать, що Павло не забув матір, приїхав відвідати.

Оля кинулася до сина, притиснула його до серця. Ось він, рідна кровиночка, не дарма все було, не дарма.

Семен зустрів брата похмуро.

– Машина в тебе непогана, – із заздрістю сказав він.

– А це не моя машина, – весело відповів Павло.

– А чия ж? – трохи заспокоївся Семен.

– Твоя, – Павло простягнув братові ключі. – Бери, я вже й документи підготував, до нотаріуса потім заїдемо.

Семен розгублено озирнувся на матір. Та усміхалася.

– Ну дякую, брат, – зніяковіло сказав Семен. – Але ж вона така дорога!

– Не дорожча за гроші, – сказав Павло. – А Ніна де?

– А Ніна заміж вийшла, – поспішила пояснити Оля. – В сусіднє село. Чоловік у неї гарний, роботящий, ось, дитину скоро чекають.

– Заміж, кажеш? Ну, тоді поїхали в гості, чи що. Вези нас, Семен, новою машиною.

Ніна їх зустріла збентежена і пузата. А чоловік її, Арсен, відразу почав показувати, який він успішний бізнесмен, розповідати, як відкриють вони пекарню і тоді заживуть …

– Балакучий сильно ти, – крикнула на нього Ніна. – Тобі ж кредит не дали, яка пекарня. Ти не слухай його, Павле, він у мене мрійник.

Павло посміхнувся і відповів:

– Ну з пекарнею ми справу вирішимо, не проблема. Скажеш, скільки тобі треба, я дам.

Приголомшений Арсен дивився на Павла з недовірою. Він від дружини вже встиг наслухатися, що брат її – бездар невдячний.

Павло тим часом дістав із кишені маленьку коробочку і простягнув сестрі.

– А це тобі, Ніночко.

Та обережно відкрила червоний футляр. Усередині лежали чудові золоті сережки зі смарагдами, кольори точнісінько як її очі. Вона ахнула і ту ж почала приміряти їх. Покрутилася біля дзеркала і сказала.

– Дякую, Павле. Скільки я часу в Арсена випрошувала сережки, а він мені тільки м’ясорубку і купив!

Оля сиділа щаслива. Зараз син, мабуть, і їй щось подарує, сережки чи браслет. А краще б пральну машинку, звичайно.

Але син нічого не дарував, і тільки коли Ніна згадала, що мати після пологів до себе забере, Павло сказав:

– Ну тільки ненадовго, Ніно. Маму я з собою заберу. Якщо вона, звісно, ​​захоче.

Оля дивилася на сина з подивом. З собою? Куди? Як?

– Я не знаю… А як же будинок?

– А що – будинок? Там Семен житиме, нову господиню приведе. Я без тебе, мамо, сумую. Поїдемо зі мною? Не сподобається – повернешся.

Оля й не знала, що думати. Тут усе життя її, Васі та Маші могили… Але там син її коханий, і зовсім інше, незнайоме їй життя. Ось цікаво – що б Вася сказав?

Оля ніби побачила свого чоловіка на порозі – шапка набік, мозолисті руки складені на грудях.

– А чого тут думати, Оля? Ти ж сама його виростила. Для кращого життя. Час і тобі це життя подивитися, інакше як зрозуміти, дарма все це було чи не дарма?

Оля посміхнулася і сказала:

– Чому б і не ні.