Віктор Михайлович стояв біля плити, намагаючись впоратися з чайником та кухлем. Руки зрадливо тремтіли. Але йому все ж таки вдалося налити води, не розплескавши її на підлогу. Сьогодні він не питиме. Точно не буде.

– Третій тиждень, дядько Віктор. Настав час зупинитися. – докірливо подивилася продавчиня невеликої крамнички, куди Віктор Михайлович заходив зазвичай за продуктами. Але справді, третій тиждень купував горілку.

– Маленьку сьогодні візьму. Тяжко. – виправдовувався Віктор Михайлович, тримаючись за груди.

Продавниця похитала головою, але пробила.

Після кількох чарок гіркої Віктору Михайловичу здалося, що в голові перестало шуміти, а руки стали слухнянішими. Але кішки, що шкрябалися на душі, нікуди не зникли. Йому було трохи більше ніж сімдесят. Останні кілька років він жив замкнуто та самотньо. Колись у молодості Віктор Михайлович був веселун і балакуном. З роботою йому пощастило, гроші були навіть у часи загальної нестабільності. Тому він жив як йому здавалося  на повну котушку. Одружуватися не поспішав, заводячи нескінченну кількість поверхневих романів. Все думав, що встигне потім. Зараз Віктор Михайлович озирався на прожиті роки й, здавалося, що життя пройшло даремно. Сім’ю так і не створив, справжніх друзів не придбав, здоров’я підкосилося, на роботі з виходу на пенсію бажання залишитися не підтримали. От і сидів Віктор Михайлович у своїй незатишній і навіть занедбаній квартирі, згадуючи та жалкуючи. А періодами починав пити, щоб заглушити свою тугу. Коли ж виходив із запою, ходив у парк. Сидів на лавці, спостерігав за матусями з дітьми, закоханими парочками, та й просто перехожими, що поспішають у своїх справах. Усюди вирувало життя. Життя самого Віктора Михайловича складалося з низки повільних, сірих і однакових днів.

Почав кропити дощик. Віктор Михайлович піднявся зі своєї лавки й побрів у бік будинку. Поки дістався, дощ розійшовся, і Віктор Михайлович неабияк промок. Невдоволено бурчачи й лаючи себе за те, що не здогадався взяти парасольку, він підіймався під’їздом.

– Вітаю. – почув він боязкий дівочий голос. Віктор Михайлович, занурений у своє невдоволення, не помітив, що на сходах трохи вище за двері його квартири сиділа дівчина. При наближенні дівчина нервово схопилася і, перебираючи пальцями на руках, привіталася. Поруч стояла невелика валіза.

– Вітаю. – відповів здивовано Віктор Михайлович.

– Ви Віктор Михайловичу? – Запитала дівчина.

– Так це я. А ви хто?

– А я Оля, ваша онучка. – Дівчина невпевнено посміхнулася.

Через годину, з плутаного оповідання Олі, Віктор Михайлович зрозумів, що до чого. Він згадав Оліну бабусю, Тетяну. Вродлива була дівчина. Боязка, чиста, наївна. Молодша за нього самого років на десять. Такому досвідченому залицяльнику, не складно було здобути її  серце. Але, отримавши своє, Віктор Михайлович покинув її. Нічого не сказавши, просто поїхав у відпустку на місяць. А повернувшись, навіть не згадав. Як виявилось, Тетяна народила дівчинку. Дівчинка виросла, вийшла заміж, народила доньку. Коли Олі було вісім, батьки загинули в аварії. Оля залишилася з бабусею. Місяць тому не стало й бабусі. Мабуть, передчуваючи, бабуся розповіла Ользі правду про Віктора Михайловича. Що він живий і здоровий, а не помер молодим, навіть не побачивши народження доньки. Саме таку історію бабуся до цього розповідала. Кинута Віктором Тетяна, свого часу переїхала до сусіднього міста. Де її ніхто не знав, і така історія цілком сходила правду. Принаймні на неї не показували пальцем і не засуджували, що народила без чоловіка. Було важко однією, але Тетяна справилася з усім. Тільки Віктора забути не змогла.

– Бабуся не знала, чи живете ви ще у цій квартирі. Я навмання приїхала. – Закінчила розповідь Оля, оглядаючись на бардак та занедбаність. – Вам прибрати б тут. Ой! – Оля злякалася, що сказала це вголос. І зніяковіло подивилася на Віктора Михайловича.

– Так – розсіяно відповів Віктор Михайлович. Все, що він тільки-но дізнався, не вкладалося в голові. Запросивши Ольга додому, він так розгубився, що навіть не запропонував їй чай. І сам сидів у мокрому одязі, не знаючи, що казати. – Як же ти сама?

– З похороном сусіди допомогли. У нас були заощадження. Мені вісімнадцять три місяці тому виповнилося. Хочу до педагогічного тепер вступати. Тут у вас. Там квартиру здаватиму, тут, у гуртожитку влаштуюся. Поки викручусь, а потім працювати почну.

Віктора Михайловича здивувала така розважливість. І він знову згадав Тетяну. Ольга була дуже схожа на бабусю і зовні та характером.

– Я злилася спочатку на вас, а потім подумала… – Оля не договорила. – Чи є у вас сім’я?

– Немає родини. Не було. А тепер, начебто є. – замислено відповів Віктор Михайлович. – Ти Оленька з дороги відпочинь. Я тобі зараз у спальні підготую чисте ліжко. А я поки що в магазин збігаю. Пригостити тебе і нема чим.

– Спасибі. – Оля знову зніяковіло посміхнулася.

Віктор Михайлович, помішував розсольник. Взагалі він був не майстром готувати, але цього разу дуже старався.

– Ось, бутерброди. Суп. – сказав він коли увійшла на кухню Оля. – Відпочила?

– Так все добре. Ще раз дякую. – обізвалась Оля. – Я надовго вас не потурбую, не хвилюйтеся.

– Що ти – захвилювався Віктор Михайлович. – Куди ж ти підеш?

– Зніму поки що-небудь. А там іспити скоро, якщо зарахують, то до гуртожитку переберусь.

– Для цього нема потреби. Ти залишишся в мене. Квартира велика. – розвів руками Віктор Михайлович.

– Давайте тільки для початку приберемося. – розсміялася Оля.

***

– Дідусю, сесію здала на одні п’ятірки! – вигукнула Ольга, забігши у квартиру.

– А я не сумнівався. Тортик купив. – Віктор Михайлович вийшов із кухні. За останні пів року, які Оля жила в нього, він кардинально змінився і навіть помолодшав. Оля виявилася доброю дівчиною. При цьому залишаючись цілеспрямованою та зібраною. Вони швидко потоваришували. Вечорами грали у лото чи шахи. А у вихідні Оля витягувала діда на прогулянки лісом. Віктор Михайлович був щасливим. Вранці, заварюючи свіжий чай, поки Оля ще спала, він і сам не вірив, що таке щастя випало на його долю. Але потім лунав сигнал Оліного будильника. І Віктор Михайлович переконувався, що це не сон.

– Бутерброди із сиром чи ковбасою? – Запитував він голосно, щоб Оля почула його.

– Ще п’ять хвилин. – Чув він постійну сонну відповідь.

– Значить і з тим, і з іншим. – говорив він уже сам собі та накривав стіл до сніданку.