Старенька жінка, купивши ділянку, одразу вирішила посадити часник під зиму. Почала копати і виявила знахідку. – Ото попала – схопилася за голову вона, і перехрестилася
Галина Іллівна вилізла з комори з мішечком часнику. Повагалася трохи, у вікно визирнула, а потім рішуче махнула рукою. Не пізно ще, саме час. На наступний рік виросте. І жінка похилого віку почала збиратися.
Вона жила сама в маленькій однокімнатній квартирі, на пенсії вже давно, життя в місті пригнічувало, хотілося із землею повозитися. І вчора лише купила ділянку з невеликим будиночком. Давно шукала щось на кшталт дачі, а тут через знайомих дізналася про цю ділянку, недорого зовсім продавали.
Будинок там, звичайно, вже старенький, потребує ремонту, першої зими там жити не вийде, напевно. Потрібно все облаштувати. Але Галина Іллівна взимку у своїй квартирці буде, а на весняний сезон туди. А що? Як від батьків з’їхала, все у місті жила. Їй здоров’я дозволяє городиком зайнятися. Вже й не думала, що цього року щось буде садити, але згадала про часник. Для нього і пізня осінь підійде.
Приїхала на свої володіння. Ще раз переконалася, що правильно зробила, що купила ділянку рівну, і земля вже орана. Навіть не хочеться їхати звідси. Тут і переночувати, мабуть, можна було б, шкода, що нічого з собою не взяла.
Поки не стемніло, на город пішла. Вибрала місце біля паркану, почала копати. І тут лопата у щось тверде вперлася, поряд спробувала – те саме.
Бабуся засмутилася. Ось люди, і тут уже вигадають, як обдурити, вирішила вона. Невже нахабства вистачило кам’янисту ділянку присипати землею, щоб продати швидше? А вона через город тільки й купила цю землю. Подумки вже там урожай майбутній збирала.
Почала розгрібати землю і зрозуміла, що помилилася. Це не ділянка погана, це щось дерев’яне закопане тут. Розчистила – виявилося, що труна. Схоже недавно хтось закопав, особливо не турбуючись, тільки трохи присипав землею.
Бабуся підняла кришку й охнула. Там лежав чоловік зі зв’язаними руками. Декілька секунд вона з відкритим ротом на нього дивилася, не могла повірити своїм очам.
– Ото попала – схопилася за голову вона, і перехрестилася.
Купила ділянку з небіжчиком – город називається посадила. Галина Іллівна подивилася на небо і ще раз перехрестилася. Тремтячою рукою притиснула до себе лопату і зиркнула на часник. Здався він їй, закортіло посадити на свою голову.
А покійник-то – нічого, свіженький, помітила вона. Невпевнено штовхнула його ногою. Начебто не застиглий, тіло м’яке, ще, як їй здалося, почало рожевіти. Нахилилася і посмикала його за руку. Не холодна, значить живий ще.
Літня жінка відкинула лопату і побігла до будинку. Пізніше оббризкувало обличчя цього покійника водою, по щоках його почало бити. І чоловік ожив, сам виліз із труни.
– Пити, – прохрипів він, і впав поруч із бабусею на землю.
Галина Іллівна подивилася на порожню банку.
– Давай, до хати, синку, – вона потрясла чоловіка за плече.
Той почував себе погано, на ногах ледве тримався, раз у раз хотів впасти. Бабуся його підбадьорювала, намагаючись утримати. Насилу довела додому, допомогла зайти. Там він одразу на старий диван, залишений попереднім господарем, завалився.
– Звати тебе як, – запитала Галина Іллівна, простягаючи чоловікові воду.
– Євген, – він жадібно почав пити.
Бабуся запропонувала викликати швидку, але чоловік відмовився.
– Землю закопай назад, бабусю, – попросив він. – Швидку не треба, і поліції не дзвони.
Літня жінка знову за лопату взялася, почала до колишнього вигляду свою ділянку наводити. Сама на кожний шум озиралася. Бойовик просто якийсь. На старості років влипла не зрозуміло у що. Сліди довелося закопати по всьому городу, щоб не видно було, що хтось ходив. Мало, що це за люди, адже не жарти, мало не загубили людину.
Потім до хати поспішила. Там цей Євген лежить, не рухається. Прислухалася – дихає. Схоже, заснув.
Так і сиділа біля нього, переживала, щоб чогось не сталося. Лікарів викликати не наважувалась, пообіцяла ж. Сказав, що знає, що робить.
Начебто здоровий чоловік, років під 40, великий, мускулистий – розглядала його Галина Іллівна. На злочинця не схожий, серцем відчувала, що хороша людина. Коли схропнув і перекинувся на інший бік, заспокоїлася. Нічого, відіспиться, розберуться що до чого.
Пішла хату оглядати. Заночувати тут доведеться, заодно подивиться, що тут упорядкувати треба.Тихенько почала прибирати.
Вже темніло, а гість ще спав. Галина Іллівна вирішила сходити в магазин за продуктами, адже з собою нічого немає, а вже їсти хочеться.
Повертаючись, побачила, що до сусідньої будівлі під’їхав джип. З нього вийшов якийсь похмурий чоловік. На вітання – якось недобре зиркнув на неї. Начебто вона йому не «доброго вечора» сказала, а попросила грошей.
Сусіди вже не ті пішли, не те що раніше в селі жили, завжди раді новим людям, засмутилася бабуся. Ну, не пощастило, мабуть, із сусідами, сумно зітхнула вона, і пішла далі.
А цей чоловік, побачивши, що бабуся заходить до сусідньої хати, пішов до неї. Вже вираз обличчя змінився більш доброзичливим, але з натяжкою. Видно, що він теж не радий такому сусідству.
– Треба ж, – сказав він. – Я думав ділянку до себе приєднати, щоб було де пасти кіз. Та не встиг, мабуть, – він з досадою оглядав ділянку, що пішла від нього. – Ех, не думав, що так швидко викуплять.
Галина Іллівна, почувши про кіз, усміхнулася. А то одразу про людину погано подумала. Джип, похмуре обличчя – напевно, якийсь чиновник. А цих чиновників вона не любила. Але якщо кіз тримає, значить не шишка якась, вирішила для себе вона. Потоваришують.
– Не переживайте, ділянку засаджу, бур’ян буде, вашим кізочкам віддаватиму, – пообіцяла Галина Іллівна.
– Може й так, – відсторонено відповів він, продовжуючи з цікавістю заглядати на її ділянку.
Тепер бабусі чоловік здався підозрілим. Ну, не вдалося викупити землю, але навіщо так пожирати очима її ділянку? Напевно, тепер влаштує їй веселе життя, щоб перепродала йому.
І тут він попросив поки що на землі не працювати. Галина Іллівна ще більше насторожилася. Але чоловік поспішив аргументувати своє прохання. Каже, що колишні господарі нещодавно зорали, треба якийсь час дати землі відпочити.
– Добре – знизала плечима Галина Іллівна. – Хоч на старості років навчуся правильно вирощувати овочі.
Подумала, що батьки садили за своїми правилами, і нічого, завжди з урожаєм були.
Пішла до хати й визирнула у вікно. Сусід попрямував до себе, продовжуючи заглядати на її ділянку. Може, справді хотів розширитися, а вона недорого вихопила це господарство. Але тільки зараз вона зрозуміла, що не чула кіз. Адже тварини не можуть беззвучно вдома сидіти.
Але з сусідом потім треба буде розбиратися, поки з Євгеном розв’язувати питання.
Приготувала вечерю. Гість так і не прокинувся, розбудила, їсти не схотів. Наполягати не стала, потім сама лягла спати. Але на новому місці не спалося. Постійно прокидалася, старий матрац скрипить, боїться поворухнутися, щоб не розбудити Євгена. І переживала ще через нього. Що могло статися із чоловіком? Хто його намагався вбити?
Вкотре прокинулася, пішла води попити, і тут побачила, що хтось копає на її городі. Придивилася, впізнала чоловіка свого сусіда. Тепер зрозуміло, які у нього кози водяться. Напарником у нього була жінка, мабуть, цю козу він мав на увазі. І вони з нею хотіли відкопати та переховати труну в інше місце.
Галина Іллівна подивилася на сплячого покійника. Здається, настав час йому вставати. На ділянці тим часом квапливо орудували лопатами.
– А я тобі казала, що це погана ідея, – бурчала Світлана.
– Ну, і знайшла б інше місце, раз така розумна, – Олег зупинився і встромив лопату поруч зі своєю дамою. – Вчора не проти була, а зараз чіпляєшся.
– Давай копай, не мнись, – злобно прошипіла жінка. – Не можна було раніше дізнатися, що тут бабця живе, – невдоволено бурмотіла вона собі під ніс.
– Думаєш, мені повідомляють, що продали будинок? Ще того тижня Павло скаржився, що немає покупців.
І парочка мовчки продовжила працювати лопатами. Кожен проклинав, мабуть, у цей час один одного.
– Вам допомогти? – несподівано спитав хтось.
Чоловік із жінкою підскочили. За ними стояв той самий покійний. Побачивши злякане обличчя жінки, він на якийсь час спантеличився. Ще б пак, він впізнав в ній свою дружину.
Відразу в голові все по поличках розклалося. Вечеря при свічках, дивна поведінка дружини – зі скандалістки перетворилася на милу жінку. Розповідала, як їй пощастило з чоловіком, вибачалася, що нерви його мучить постійно.
А нерви реально мучила. Все їй мало. Починали з нуля, але у неї великі амбіції. Хотіла жити не гірше за інших. Спасибі їй, звичайно, саме вона мотивувала Євгена працювати більше, краще шукати нові способи заробітку. Завдяки їй чоловік і став бізнесменом. Не за один рік усе сталося.
Майже 15 років прожили разом. Він заробив чималий капітал. Будка на ринку перетворилася на мережу магазинів, крім продажу електроніки, займалися ремонтом. Подружжя купило два будинки – у місті та на морі. Тепер нічого не потребували, як думав Євген.
Але дружина вважала, що чоловік їй мало виділяє на її потреби. Гардероб змінюється не часто, Євген проти пластики. І, взагалі, набрид своєю господарністю, будинок облаштовує, замість того, щоб курортами їздити.
Тепер зрозуміло стало, що вирішила вона позбутися чоловіка, щоб самій розпоряджатися його грошима. Точніше, не сама, компаньйона собі знайшла.
Не хотів вірити Євген, але, здається, недаремно у нього була підозра, що дружина знайшла іншого. Не дають, бідний, спокою гроші, нерухомість та бізнес чоловіка. Новий друг, напевно, знає, як краще цим усім розпорядитися.
– Це все він, – Світлана злякано показала на свого друга. – Прости мене.
Вона метнулася в бік чоловіка, але тут пролунала звук. З заду на негідника опустилася лопата.Галина Іллівна, незважаючи на попередження Євгена, не виходити з дому, підкралася й вдарила нею мерзотника мерзотника Олега.
– Сам же сказав же, не чіпати поки що землю, – невдоволено відставила лопату бабуся. – Чого поліз тоді?
Оглушений Олег запитливо глянув на сусідку. А Євген взяв лопату і попередив, щоб той не рухався.
– Тітко Галя, ну просив же, – похитав головою він, дивлячись на бабусю.
Та махнула на нього рукою та підійшла до жінки.
Він попросив у дружини телефон і зателефонував до поліції.
– Нічого поганого не подумай, – виправдовувалася Світлана. – Я була проти, він сам усе зробив, у мене не було вибору.
– Ну, звісно, - Євген засміявся. – І у вино не ти щось підсипала. І тут відкопувала труну, звичайно, щоб врятувати мене.
– Не повіриш, я не знала, що він тебе того, – жінка до останнього намагалася себе вигородити.
– Не повірю, – тільки з цим і погодився чоловік.
А її друг оклимався, і почав на неї всі звинувачення вішати. Загалом, парочка виявилася підходящою. У першій же неприємності показала, що кожен сам за себе. Але це й не погано, бо далі їм доведеться окремо виживати. Погрожує їм реальний термін. Євген не збирався звинувачення знімати. Заслужили вони на в’язницю.
Зі старенькою Євген став часто спілкуватися. Вона йому стала, як рідна мати. Сам він у дитячому будинку виріс. Мріяв про свою сім’ю. Думав, що своїм дітям буде добрим батьком. Із дружиною тільки дітей так і не завели. Світлана все говорила, що рано, хочеться пожити для себе.
– Нічого, Женя, зустрінеш ще гарну жінку, – вірила в нього Галина Іллівна.
І він вірив. А поки що не зустрів – допомагав своїй рятівниці облаштовувати будиночок.