Олександр та Роза працювали на одному підприємстві. Там і познайомились. Величезний десятиповерховий корпус конструкторського бюро одного із провідних підприємств. Закрита територія. Роза працювала в архіві, на першому поверсі. Олександр був простим інженером в одному з відділів на восьмому поверсі. Часто приходив до архіву за документами, вони були потрібні по роботі. Потім Олександр почав приходити надто часто. Потім і зовсім не по роботі, а щоб побачити симпатичну смішну дівчину, яка виглядала з віконця.

Пізніше, у корпусі було проведено ремонт, і всі пережитки минулого забрали. Поставили прозору скляну стінку, що відокремлює архів від відвідувачів і все стало виглядати сучасно. А до того архів був відгороджений від відвідувачів дерев’яною стіною в якій були такі напівкруглі віконця з дерев’яним підвіконням і дверцятами, що зачинялися зсередини на клямку. До них іноді вишикувалася довга черга, і Олександр спеціально вставав у її кінець, щоб потім, без зайвих очей та вух поспілкуватися з Розою.

Вона реготала і чарівно червоніла, тоді як Олександр сипав жартами та компліментами. Проте дівчина не відривалась від роботи. Вона не перестаючи щось писала у величезну товсту книгу, тягала багатотомні стоси різних документів і розкладала їх по полицях. Марія Дмитрівна, начальниця архіву, була суворою. Вона не дозволяла нікого зі сторонніх пускати до приміщення. Одного разу вона побачила, як Роза та Олександр пили чай, так само, спілкуючись через віконце, і навіть за це дуже жорстко посварила дівчину. Тоді Олександр уперше запросив Розу на побачення. І закрутилося.

Закохалися вони тоді без пам’яті, ні дня, ні хвилини не могли провести одне без одного. Побралися, стали жити разом. Роза мала крихітну кімнату в комунальній квартирі. Там ще жила майже сліпа бабуся-сусідка. В одній кімнаті Роза, а в іншій бабуся. Так і мешкали. А Олександр жив із батьками. Вони обоє, і батько, і мати все життя пропрацювали на цьому оборонному підприємстві, і тому, коли син виріс і закінчив школу, то питання про його навчання та подальше місце роботи не стояло. Хлопець закінчив інститут за спеціальністю та влаштувався на те саме підприємство.

Олександру та Розі пощастило. Наприкінці дев’яностих років підприємство запропонувало своїм співробітникам придбати квартири на початковому етапі будівництва. Коштували вони не дорого. Роза та Олександр до цього старанно накопичували гроші на окреме житло, а поки що жили у квартирі його батьків і ті змогли допомогти молодим, додавши гроші на покупку квартири. Час був лихий, і покупка квартири часто була справою ризикованою, раз у раз випливала інформація про обдурених, але справедливо вважаючи, що рідне підприємство не обдурить, на сімейній раді було вирішено ризикнути.

Все вийшло якнайкраще. Великий дванадцятиповерховий будинок було збудовано вчасно, і незабаром молоді в’їхали в затишну двійку.

Жити б їм та радіти, однак було і в їхній сім’ї не все гладко. Роза та Олександр обидва мріяли про дітей, але доля, очевидно, вирішила, що надто у них все добре і щось тягла з цією радісною подією.

Роки йшли. Нічого не виходило.

Роза та Олександр не сумували. Вони оббігали всіх лікарів, всі в один голос сказали, що у подружжя зі здоров’ям повний порядок, проте вагітність чомусь не наставала. Вони жартували про те, що інші пари на цьому ґрунті розходяться і швидше за все, вони, ці інші, давно б уже розбіглися, а Олександра та Розу таке спільне бажання мати дитину лише більше згуртувало. Подружжя продовжувало вірити й, здавалося, навіть сильніше любити одне одного.

І ось, коли Розі виповнилося сорок три роки, настала довгоочікувана вагітність. Лікарі в один голос стали відмовляти подружжя від необачного кроку, лякаючи всілякими наслідками. Роза сперечалася і стверджувала, що все буде гаразд, і вона не збирається розлучатися з довгоочікуваним малюком лише тому, що хтось вважає, що це ризиковано. Вона все життя цього чекала і не зійшла з розуму, щоб раптом перекреслити свою мрію.

Олександр підтримував дружину і говорив, що з усіма труднощами вони впораються. Вони згуртувалися ще більше і з нетерпінням чекали довгоочікуваного сина. Так. УЗД показало, що у подружжя буде хлопчик. Абсолютно нормальний. Результати всіх тестів були хороші, вагітність протікала без ускладнень і через дев’ять місяців, рівно вчасно з’явилося чудове здорове маля. Подружжя було щасливе. Роза літала як на крилах, не відчуваючи ні втоми, ні якоїсь депресії. Вона сміялася. Якою може бути депресія? Щастя! Справжнє щастя, нарешті, з’явилася довгоочікувана дитина! Вона присвячувала дитині весь свій час. З почуттям і з розумом довго гуляла з коляскою лісом. Удома багато займалася з сином, прочитала всю інформацію про те, як можна прискорити розвиток малюка, як найкраще діяти, з чого починати. Малюк зростав міцним, здоровим, все більше стаючи схожим на Олександра, і вже намагався робити перші кроки.

Проте за всім цим щастям та приємними турботами Роза не помітила, як Олександр повністю змінився. Коли це відбулося? Як? Ще недавно так мріяв про дитину і підтримував. Її чоловік став абсолютно байдужим до цього довгоочікуваного немовляти. Син його абсолютно не цікавив. Роза поралася з малюком, кликала Олександра подивитися на його успіхи, але той уникав контактів і все більше замикався. Захопленої турботами про малюка Розі ніколи було робити висновки. Однак коли син підріс, вона з подивом помітила, що отримавши сина, втратила чоловіка. Спочатку втративши інтерес до дитини, поступово він втратив його й до дружини.

Незабаром у подружжя на цю тему відбулася серйозна розмова. Чоловік щось говорив, що Роза змінилася. Тому він теж змінився. Що Роза не в тому віці, в якому можна успішно оговтатися після пологів і її постать, м’яко кажучи, вже не та й не так приваблює його, і взагалі, Роза запустила себе. Ходить увесь час із хвостиком, де стрижки?  Та й розмови тепер із нею тільки про дитину. Нудно. Ну, точніше, не нудно, а просто… Так! Так! Він розуміє, що це і його дитина теж, але так вийшло, що не дуже близькі йому всі ці справи виявилися. Може навіть і добре, що дитина так довго не з’являлася, а то вони давно вже розбіглися б.

Роза завмерла, вражена такими словами й взагалі цим відкриттям.

— От воно як! Дитина тобі зовсім не потрібна. Чекав, чекав, сам не знаючи чого й дочекався. «Прийшла зима — не чекали!», а я, значить, не цікава стала тепер? Ага! Надто сином твоїм багато займаюся! Ні, не треба? Де логіка у твоїх словах?! Ти просто шукаєш собі виправдання і звинувачуєш мене, що тобі стало нудно? Яка ж я дурна! Зрозуміло тепер.

– Що тобі зрозуміло? – скривився Олександр. – Роза! Не накручуй, я не кину дитину, я знаю, їй потрібний батько, але…

– Такий батько їй точно не потрібний! — відрізала Роза, сердито блиснувши очима. – Усе. Я йду. Давно треба було здогадатися. Ти просто привід ніяк не міг знайти, щоб уникнути мене. Що ж. Я сама піду! Зі своїм сином.

Наступного дня Роза з малюком повернулася до старої комуналки. Бабуся, сусідка, була ще жива. Тільки нічого вже не бачила і з дому нікуди не виходила. Їй допомагала жінка, що приходить із сусіднього під’їзду. Роза найняла вантажівку та вантажників і незабаром їй привезли всі меблі та речі з кімнати малюка. І свої речі забрала жінка. Більше нічого.

Від колеги по роботі, з якою вона випадково зустрілася, коли гуляла з коляскою у парку, Роза дізналася, що виявляється, Олександра давно вже бачили з іншою… Ця новина не здивувала жінку. Дивувало її лише одне. Куди поділося кохання Олександра? І як можна було так байдуже поставитися до свого сина? Колись вона читала, що є люди, які зовсім не підходять на роль батьків. Схоже, Олександр виявився одним із них. Може, тому доля так довго не давала їм дітей? Правда, потім все ж таки зглянулася і дала дитину, Розі, останній шанс. При думці про сина у жінки тепліло в грудях. Як добре, що вона тоді зважилася народжувати! Тільки хто ж знав, що все так обернеться?

З Олександром вони розлучилися. Квартиру продали та поділили. Роза змогла продати свою кімнатку в комуналці та придбала симпатичну однокімнатну квартиру. Було дуже важко. Але вона впоралася. Олександр справно платив аліменти, але з сином бачитись бажання ніякого не виявляв. Роза не хотіла. У нього тепер було інше життя. Якось вона бачила його мигцем з іншою жінкою. Вони виходили із торгового центру. Що найбільше вразило жінку, те, що вони були з дітьми. Хлопчик, мабуть, років п’ять і дівчинка років восьми. Роза весь вечір проплакала. Виходить, що рідний син йому не потрібен, а з чужими він готовий жити? Ніяк не могла вона цього зрозуміти.

Поступово життя налагодилося. Син Рома пішов до школи. Він був звичайним хлопцем. Навчався середньо, зірок з неба хапав і ніяких талантів особливо не виявляв. Та й не треба, – думала Роза. Підросте сам вирішить, ким йому бути й чим займатися. Про батька хлопчик питав. Роза тоді не стала брехати, а чесно зізналася, що тато пішов до іншої сім’ї, так буває. Більше запитань Рома не ставив.

А Олександр несподівано з’явився на її горизонті через кілька років. Роза побачила його на платформі заміської електрички. Жінка ледве впізнала його. Він сильно постарів і вигляд у нього був якийсь пом’ятий і побитий. Він стояв у брудній куртці допотопного виду і рахував на долоні дрібні гроші. Піднявши очі, він помітив Розу. Виглядала вона дуже добре. У легкій шубці, з симпатичною сумочкою в руках. Красуня та чудовисько.

Роза вже була на пенсії, але продовжувала працювати. Ще тоді, коли крутилася одна з малюком на руках, вона згадала, що у школі добре знала хімію та дуже її любила. От і бралася «підтягувати» відстаючих учнів. Спочатку сусідка її вмовила. Просто по-сусідськи допомогти, потім ще були учні, так поступово й пішло. Роза накупила книжок, посібників та збірників, стала серйозно готуватися та підвищувати свій рівень. Сарафанне радіо швидко рознесло про неї гарну славу. І зараз, через роки, Роза продовжувала брати учнів. А Олександр, певне, не зрушив з місця, або зрушив, але не в той бік. Зовсім опустився. Він розповів Розі, що та жінка з дітьми його покинула, вигнала. Погана виявилася. А про Розу та сина він часто згадує. І любить їх… За ним борг великий. І він не знає, де гроші взяти. Запитав чи роза випадково не може йому допомогти?

Роза заперечливо похитала головою і відійшла від нього подалі, зробивши пару кроків по платформі, у своїх витончених чобітках на каблучках, і подумала про те, як вона мала рацію, що пішла тоді від нього! Ні про що вона не жаліла. А тепер зрозуміла, що й шкодувати не було про що! Значить так і треба було. Така доля.