– Ну ось, приїхали завчасно. Ну куди ти поспішала? Тепер сорок хвилин чекати на електричку, – бурчав Андрій, виходячи з машини.

– Завжди хвилююся перед дорогою. Ти їдь, синку. Я в залі очікування почекаю. – Надія поцілувала сина.

Андрій вийшов із будівлі вокзалу, а Надія увійшла до зали очікування та озирнулася, вишукуючи вільне місце. Помітила, що поруч із жінкою на стільці стоїть сумка, підійшла та попросила її прибрати. Жінка невдоволено подивилася на Надію, та сумку зняла з сидіння. Надія села, зітхнула полегшено, наче зняла з плечей важкий тягар. Поставила сумку в ногах і озирнулась. Напередодні Нового Року, а скільки людей сидить на вокзалі, чекають на свій потяг чи електричку, їдуть у гості чи, навпаки, повертаються, як і Надія, до себе додому.

У внучки день народження двадцять дев’ятого грудня. Десять років. От і приїжджала привітати. Син вмовляв залишитись на Новий Рік, але Надія не хотіла заважати молодим, рвалася до себе.

Залишалося п’ятнадцять хвилин до електрички, і Надія вийшла на перон. Потяг вже стояв на другій колії. Надія пройшла в кінець, повз людей, що стовпилися біля зачинених дверей.

Коли двері відчинилися, пасажири, штовхаючись і кваплячись, входили у вагони, займали місця. Надія не стала спішити, сіла на найближче порожнє сидіння біля вікна. Їй їхати до кінцевої зупинки. Навколо шуміли люди, розмовляли. Незабаром вільних місць у вагоні майже не лишилося. Надія дивилася у вікно на засніжений перон, яким йшли і йшли пасажири.

– Дякую, Клаво, що містечко мені зайняла. Але я втомилася. І як у цьому Києві люди живуть? – пролунав жіночий дзвінкий голос за спиною Надії.

– Живуть. Цілими електричками їдуть та їдуть до Києва. Хто навіщо? – відповів другий голос, який належав, як зрозуміла Надія, Клаві.

– Правильно. А ти живеш сама? Як справляєшся з господарством? – Запитала перша жінка.

– Нормально живу. Що з чоловіком сама справлялась, що тепер. Сусідів прошу допомогти, якщо чоловіча сила потрібна чи порада, – відповіла Клава.

– А я ось заздрю ​​тобі. Діти веселять, поки маленькі, а як виростають, то одні неприємності від них. Адже я думала, що сина добре виховала, що в старості помічником буде. Все йому купувала, щоб не почував себе гіршим за інших. Без батька ріс. А він… – ображено сказала жінка з дзвінким голосом і замовкла.

– Що сталося, Тонь? Начебто Павло в тебе добрий хлопець. Не п’є. Працює. Одружився, ти ж так казала, – поцікавилася Клава.

– Одружився. Ой, Клаво, навіть не знаю, як і сказати. Невістка хороша, нічого поганого за нею не помічала. Тільки як народила дитину, так Павло приїхав і з порога запропонував мою квартиру продати. Мовляв, перший внесок до іпотеки внесе та придбає велику квартиру. Запитую, куди ж я подінусь? А він відповідає, що з ними житиму. Мовляв, Насті з дитиною допоможу.

– А ти що? – поцікавилася Клава.

– Я? Я подумала та відмовилася. Пам’ятаєш, як Маша продала свій будинок? Поки онук був маленький, потрібна була. А як підріс, то вона не потрібна стала. Невістку дратувало, що вночі ходить, спати не дає, хропе, з рук все валиться… Пішла б, та нікуди. Сварилися, сварилися, та син і відвіз її до будинку для похилих людей. Мовляв, там за нею догляд буде, нічого не треба робити, на всьому готовому живи та радуйся. Тільки яка ж радість жити у такому місці?

Невістка хороша, поки живеш із нею на відстані. А як разом жити почнемо, то невідомо, що буде, якою вона виявиться. Ні. Поки сили є, житиму одна у своїй квартирі. Павло образився, звісно. – Та, що звали Тоней, помовчала.

– Тут все життя прожила, тут і помру. Так і сказала синові. Потім хай роблять що хочуть. Знаєш, Клав, моя молодша теж заміж зібралася. Я як розповіла їй, то вона на брата заїлася. Йому квартира, каже, а мені? Якщо квартиру продавати, то гроші ділити навпіл треба. Я ще квартиру не погодилася продати, не померла, а вони вже гроші ділять між собою. Ось такі справи. Соромно сказати, Клав. Дочка приїжджає іноді, а мені тепер вже здається, що перевірити приїжджає, чи не померла, чи залишу їм квартиру.

– Жах, – обурилася Клава.

Надія мимоволі слухала розмову двох жінок за спиною.

– Так. Складно все в житті, – ніби почувши думки Надії, сказала Клава, зітхнувши. – А буває й навпаки. У сусідньому будинку господарі померли один за одним. Вони усиновили хлопчика із дитячого будинку. Дітей їм не виходило народити. А хлопець виріс та знайшов свою рідну матір. І поїхав до неї. Якась там історія заплутана вийшла. Точно не знаю, чому жінка сина здала до дитячого будинку. Тому брехати не буду. Пліткам не вірю.

Так от, він нещодавно приїжджав відвідати будинок. До нього одразу сусіди набігли, мовляв, якщо продавати збираєшся, скажи, купимо. А він сказав, що продавати будинок його прийомних батьків не буде. Але й жити, де все нагадує батьків, не може. Та й мати рідна хворіє, не залишиш одну. А сюди вона не їде. Одружився, дитинку народили. Говорить, що приїде сюди з сім’єю жити, тільки трохи згодом. І будинок є, а жити у ньому не може. – Клава закінчила свою розповідь і обидві жінки на кілька хвилин замовкли.

– А у мене на поверсі сусідка навесні померла. Вечерю готувала, інсульт стався. Сусіди запах гару відчули, викликали пожежників. Двері зламали, а вони ще живі. Але до лікарні не довезли. Гарна сусідка була спокійна. Донька в неї залишилася. Заміжня. Сорок днів не дочекалася, як почала ремонт робити. Цілими днями свердлили, та стукали, життя нікому не давали. Двері залізні поставили. Меблі всі викинули. Матері не хотіла ремонт допомогти зробити, а як та померла, то квартиру обробила для себе. Діти тільки й чекають, щоб батьки старі померли та житло звільнили.

– Самі так виховуємо дітей. Ми як до своїх батьків ставилися? В такій же манері. А діти з нас беруть приклад. Ох, гріхи наші тяжкі. Дітей засуджуємо, а самі свого часу хіба не так міркували? – вагомо помітила Клава.

Так всю дорогу Надія і слухала розповіді двох жінок про нерозв’язні сімейні проблеми між батьками та дітьми. У динаміці вагона захрипіло, і почулися нерозбірливі слова, немов крізь кашель. Надія не хвилювалася, що за зупинка, їй їхати ще півтори години. А жінки за спиною збиралися і пішли до виходу. Потяг сповільнив хід і зупинився. На місце пасажирів, що вийшли, у вагон тут же зайшли нові й зайняли місця, що звільнилися.

За вікнами вже стемніло, та й скло замерзло. Надії не треба було бачити жінок, щоб уявити їх: повненькі невисокого зросту, одягнені просто, з великими важкими сумками в руках, з невдоволеними й втомленими обличчями, з погаслими очима. Середньостатистичні жінки за п’ятдесят зі своїми нерозв’язними проблемами.

На їхнє місце сіли молоді хлопці. Вони перекинулися парою фраз, надягли навушники та включили музику на всю гучність. Навіть до Надії долинали верескливі звуки електроінструментів під ритмічний гуркіт ударних установок.

Оповідання пасажирок сколихнули в душі Надії на спогади, як Андрій їхав до Києва і теж вмовляв її поїхати з ним. Вона одразу відмовилася. Все життя прожила в маленькому місті, не звикнути до суєти й шуму.

Син сам впорався з квартирним питанням. Заробив гроші, купив квартиру. «Мені нема на що ображатися. А скільки чула про таких матерів, які з добрих намірів на все йдуть заради дітей, про себе не думають. І залишаються на вулиці. Закінчують свої дні у будинках для людей похилого віку. Такого й ворогу не забажаєш. Що з нами відбувається? Хто винен у цьому? Ось з’їздила до сина, привітала онучку з днем ​​народження та  й все. Я не заважаю їм, вони не гноблять мене, живуть, як їм подобається. І немає між нами сварок та скандалів. Може, не треба нам грудьми на амбразуру життя кидатися на першу вимогу дітей? Це не егоїзм, це розумне самозбереження.

Колеса електрички постукували. Відчинялися двері на зупинках, випускаючи в темряву станцій втомлених від розмов і дрімоти пасажирів.

А Надії чулося в стукоті коліс: так-так, ти маєш рацію.

У її будинку мешкала колишня вчителька Андрія. Вихована жінка. Єдиний син одружився і привів до будинку дружину. Вчителька нікому не скаржилася на життя. Тільки раптом зникла. Надія спитала якось про неї сина. А він відповів, що з головою в неї стало погано, в лікарні лежить. Тільки у лікарні по пів року не тримають. У будинок для літніх людей відвіз.

«Може відвідати її? І що скажу? Я нічим не зможу допомогти їй. Тільки дам неправдиву надію. Треба щось казати, робити. А що скажеш, якщо синові не потрібна його мати? Вона ростила, прощала образи, вчила жити. Син навчився всього і позбавився матері. Чому так відбувається?”

Так-так-так, – стукали колеса, відповідаючи на запитання Надії.

– Кінцева, – прохрипів динамік, перервавши її роздуми.

«Нарешті я вдома», – думала Надія, йдучи підземним переходом. В голові ще чувся стукіт коліс, а вона вже думала, що зараз прийде, сяде біля телевізора, ніхто не вижене її, не вимагатиме продати квартиру. І ніяк не могла відповісти собі – це норма, випадковість чи рідкісне материнське щастя? Як добре, що між ними із сином не стоїть квартирне питання.