Сьогодні вранці повернулася з відпустки Юля, сусідка та приятелька Ірини, яка жила поверхом вище та вже ввечері зателефонувала їй.

– Вітання. Ти вдома?

– Так вдома.

– Я забіжу до тебе, зі мною таке сталося, таке, ти не повіриш, досі як згадаю, волосся дибки встає.

– Іди вже, я чайник поставлю, доки ти спустишся.

Ірина пішла ставити чайник. Юля вихором увірвалася до неї на кухню і повторилася, подаючи їй пакет із гостинцями.

– Ірко, це було щось, навіть зараз мені страшно і моторошно.

– Ну вже починай, не тягни. Куди знову вляпалася?

У Юлі була така риса характеру — цікавість. Ось і попадала в різні історії, правда вони закінчувалися добре і те, дякувати Богу.

– Пам’ятаєш, я перед від’їздом тобі казала, що треба буде в село заїхати, де бабуся жила, на цвинтарі сходити її й діда провідати, могилки поправити, підфарбувати огорожі. Так ось, коли їхали на море, не вийшло, тільки по дорозі назад заїхала.

Генка, як завжди, підклав мені свиню, останні два дні пив безпробудно з якимось товаришем по службі, якого зустрів там, на морі. А може придумав це для мене, щоб менше кричала на нього. І уявляєш, в останню ніч перед нашим виїздом, він так набрався, приперся під ранок і вирубався прямо на підлозі біля ліжка, заповзти на нього сил у нього не вистачило.

Вранці не могла його розбудити, перевернула на спину, а в нього сорочка в губній помаді, уявляєш. Знервувалась, шпурнула його документи, залишила в номері, сіла в машину і поїхала. Сам нехай добирається.

Так ось, приїхала я в село, купила фарбу, пензлики, зайшла до церкви, свічки поставила усім померлим рідним і з собою на цвинтарі ще взяла, на могилах запалити. Спочатку до дідуся на могилку так вийшло, що вони з бабусею в різних сторонах поховані. Все зробила, могила сильно заросла, очищала огорожу, потім фарбувала, загалом провозилася.

Потім до бабусі на могилку приїхала, вона була доглянутіша, на відміну від дідівської. Мабуть, ця тьотя Валя до неї приходила, правда, пофарбувати треба було, але вже вечоріло, і я вирішила переночувати у цієї тьоті Валі, а рано-вранці приїхати й доробити.

Перш ніж йти, присіла на лавочку і, як у дитинстві, почала скаржитися бабусі. Все про Гену розповіла, кажу, що живемо з ним два роки, останній не живу, а борюся з його гулянками, тож вирішила — розлучуся з ним, сил немає його витівки терпіти. І якщо чесно, немає жодного бажання народжувати від нього дітей.

І тут за спиною пролунав жіночий голос:

– І правильно зробиш, все одно не виправиться, а тільки мучитися з ним усе життя будеш.

Я здригнулася від несподіванки, озирнулася, а біля огорожі стоїть приємна жінка років п’ятдесяти, у гарній зеленій сукні. Я привіталася з нею, а вона продовжила:

– Який сенс, я терпіла свого, а він що — оцінив? Ні. Я і лаялася, я і лікувала, він продовжував пити та гуляти. Загалом, як то кажуть, горбатого могила виправить, як мого. Замерз взимку п’яний у снігу.

Ми з нею постояли трохи, побалакали душевно, приємна жінка виявилася. Потім я перепросила, сказала, що втомилася, поїду відпочивати й запитала:

– Може вас підвезти додому?

Вона так сумно розсміялася і сказала:

– Мені поряд, сама дійду, прогуляюся.

На ранок я приїхала на цвинтарі пофарбувати все і відразу звідти на трасу і додому. Спочатку пофарбувала хрест. Дійшла майже до кінця огорожі, коли мій погляд упав на напис та фотографію сусідньої могилки. Ірко, у мене від страху ноги підкосилися. На фотографії була та жінка у зеленій сукні, з якою я ввечері розмовляла, як із живою.

Я кинула все, заскочила в машину і газами. Не пам’ятаю, як на трасу виїхала, у мене мало машина не врізалася, тільки тоді я схаменулась. Мені було так страшно, все здавалося, що вона просто поруч зі мною і в машині виявиться. Уявляєш, я з покійницею розмовляла, якої вже кілька років немає в живих. Це як, що ти можеш мені пояснити?

Ірина теж була вражена незвичайністю того, що сталося з Юлею. Видно, було по ній, що не вигадує. Вона тільки й змогла їй відповісти:

– Прям містика якась із тобою цього разу трапилася. Жінка почула, напевно, твої скарги бабусі, що в тебе такі ж проблеми з Геною, як у неї з чоловіком були, ось вона й вирішила підказати тобі, щоб ти не мучилася, як вона. Це її душа, змучена, з тобою говорила.

– Ірко, але це нонсенс, це ні в які рамки не лізе? Я знаю, чула про таке, але ось сталось зі мною і мені не віриться і страшно досі.

– Нам багато в нашому житті не дано знати. Мабуть, і не треба. Ось таке, містичне, зрідка проявляється, проривається крізь завісу таємниці. Людей ось лякає, як тебе. Ну чого тепер боятися? Натомість Юль, ти таку подію, на все життя запам’ятаєш.

– Ну так, ти маєш рацію. А з Геною я все-таки розлучуся, вирішила цього разу остаточно. Гаразд, нумо пити чай, я тобі там меду з пасіки привезла.