Дружина мовчки вислухала план чоловіка. Їй не хотілося, щоб він у цьому брав участь, але Анатолій завжди робив те, що хотів. Добре у молодості, а тут до пенсії недалеко, а він зі своїми ініціативами.

– Кілька днів побуду, нічого не станеться, – переконував він її.

Сенс чинить опір, все одно піде, махнула на нього рукою дружина. Не розуміла тільки, навіщо ці всі хитрощі, чого Анатолій збирається досягти? І так ясно, що через недофінансування будинок для людей похилого віку буде в жалюгідному стані. Вже, коли розпочне виконання своїх обов’язків, тоді й розбиратися треба.

А чоловік не згоден був. Вважав, що там щось не чисто. Вся річ у тім, що його призначили на посаду директора будинку для людей похилого віку. Запропонували несподівано. Попередній директор виходить на заслужений відпочинок. Виявилося, що кандидат, який мав зайняти його місце, в останній момент відмовився. І поспіхом запропонували Анатолію. Через тиждень мав заступати на посаду, а він там жодного разу й не був.

Почитав в інтернеті відгуки. Позитивні одні. Навіть дивно. Зазвичай у такій установі хоч щось не влаштовуватиме людей. А тут одні похвали. Чи то видаляють погані відгуки, і пишуть хвалебні, з чим чоловік стикався неодноразово, чи справді все так добре, що крім дифірамбів нічого писати.

Тому Анатолію спала на думку ідея до вступу на посаду перевірити на власній шкурі, як живеться підопічним всередині. Через це він ще й не відвідував будинок для людей похилого віку. Так його ніхто не впізнає. Адже про нове призначення ще нікому не говорили, всі чекали як директора зовсім іншої людини.

Дружині ця ідея категорично не сподобалася. Мало того, що чоловік не вдома ночуватиме, ще їй доведеться підробити йому документи. Вона працювала у театрі, тому це питання чоловік на неї поклав. Довелося просити хлопців, щоб потурбуватися. Там же взяла милицю, перуку та старий одяг. Вона була впевнена, що чоловік у будинку для літніх людей нічого не виявить, просто надивився фільмів, вирішив відчути себе героєм.

Часу до початку роботи залишалося мало й Анатолій розпочав здійснення свого плану.
Дружина наклала невеликий грим, перуку на нього натягла, і він вирушив проситися на доживання до будинку для людей похилого віку.

Дізнавшись, навіщо завітав дідусь, який важко пересувався, спираючись на милицю, персонал забігав навколо нього. Одразу запросили до директора. Щоправда, директора поки що не було, як йому пояснили, і зараз там Роман Станіславович, який тимчасово виконує його обов’язки.

Обдурити співробітників не важко. Дружина постаралася, і він увійшов у роль. Ніхто нічого не запідозрив.

Літній чоловік повідомив, що він вже старий, слабкий здоров’ям став, боїться померти на самоті. Придивляється, в який будинок для літніх людей йому переїхати.

– Що там думати, ви потрапили туди, куди треба, – потирав руки заступник директора. – У нас найкращі умови. В інших ще гірше, повірте мені на слово.

– А подивитися можна? – попросився дідусь.

– Що там дивитися? Все нормально в нас, повірте мені на слово, – жваво відмахнувся від старого чоловік. – Поки придивлятиметеся, інші місце займуть, – посміхався він. – У нас умови – найкращі з усіх. Це вам пощастило, що звільнилося місце.

Роман Станіславович витягнув якийсь папір і покрутив ним перед носом гостя
– Це все черга. Якщо ви носом крутитимете, то подзвоню іншим. Чого місця пустувати? – І він поклав руку на телефон.

– Так, напевно, треба брати, – захвилювався кандидат на ліжко. – Ви хоч загалом розкажіть, що до чого. Чи можу вже сьогодні тут переночувати?

І виконувач обов’язків швидко розповів про умови утримання. Навіть дуже швидко, як здалося Анатолію. Сенс був у тому, що тут усіх годують, лікують, надають усі умови, натомість мешканці переписують на державу пенсію. І дідусеві поспішили підсунути папір.

– Годують добре? – Анатолій витяг із-за пазухи окуляри, він хотів прочитати договір, але Роман Станіславович поспішив забрати папір.

– Звичайно, добре, – запевнив він. – І лікуємо добре, і годуємо. Ми, взагалі, стареньких наших любимо. Вони у нас довго живуть. На вас оформляти чи іншим кандидатам дзвонити? – Чоловік знову схопився за телефон.

Анатолій здивувався. Який наполегливий заступник у нього, виявляється. Так багато охочих, он цілий список, а першому зустрічному місце просто так віддають. Цікаво, в чому підступ?

Але договір йому так і не дали прочитати, тільки крутили перед носом і на підписі наполягали. Ну, гаразд, все одно в нього документи підроблені.

І дідусь поспішив погодитись. Кандидати, каже, почекають, тим більше, що чекати на них судячи з його здоров’я, недовго доведеться.

– Правильний вибір, дідусю, – облизував губи заступник, ховаючи у стіл договір. – А квартира є? – спитав він, ніби ненароком. – Можемо і за нею доглянути.

– Звідки квартира? – зітхнув дідусь. – Чорні рієлтори відібрали. Сам у знайомих живу. Вони за добротою душевною дали трохи них побути.

– Добре, добре, – обірвав його Роман Станіславович, мабуть, розчарувався, що нічим більше не поживитись у старого. – Тепер ви будете не на самоті, – запевнив відвідувача він, і встав, поспішаючи діда. – Зараз я приведу людину яка за вами доглядатиме.

“От і все, так легко виявилося сюди влаштуватися, “- думав Анатолій. Він глянув на годинник. І години не минуло, а він уже підписав папери та перевів незрозуміло куди свою віртуальну пенсію. Він знав, що не так це робиться. Схоже, що недаремно вирішив усе перевірити.

Далі з ним особливо не церемонилися, якийсь невдоволений співробітник відвів його до кімнати, в якій літньому чоловікові треба було доживати.

Анатолій оглядався. Так, умови зовсім не такі, як показував інтернет. Але може це йому так не пощастило. Хоча він дуже сумнівався в цьому. Пізніше він заходив і до інших кімнат, всі вони були такі ж обшарпані.

Він не був упевнений, але йому здавалося, що за документами тут нещодавно був ремонт. Але не дуже хотілося безпідставні звинувачення висувати. Заступить на посаду, перевірить детальніше.

Але це не все, що його шокувало з першого погляду. Запах. Схоже, що тут дуже рідко прибирають. А за лежачими людьми похилого віку – тим більше. Герою Анатолія ще пощастило, що в його кімнаті було ще три ходячих дідусі. Вони самі себе доглядали, хоча виглядали, як доходяги, ніби їх не годують. Може, здалося просто. Зрештою, у такому віці купа болячок. Годувати повинні добре, як запевнив його Роман Станіславович. Сподівався, що хоч у цьому не обдурив.

І ось настав час обіду. Анатолій уже встиг зголодніти. Побіг із рештою до їдальні. Але ще не дійшовши до неї, ентузіазм зник. Знову запах не сподобався. Не те що вдома, звісно, ​​дружина готує. Напевно, з незвички. Тим більше, що інші накинулися на їжу, ніби сьогодні мають вихід із тривалого посту.

У нього забурчало в животі. Гаразд, не помре, поїсть разом з усіма, нічого не станеться. Потім удома в’їсться. Пішов за своєю порцією, але побачивши, що в інших у тарілках, його мало не знудило. Таке враження, що потрапив у хлів, де свиням принесли їжу. Помиї якісь. Навіть важко сказати, що це за блюдо.

– Ну, чого носом крутимо? – Басом прокричала кухарка. – Чекати нікого не будемо.

– А це що за блюдо? – поцікавився Анатолій.

– Макарони із підливою, – засміялася кухарка.

– Здається, ваші макарони втопилися в цій підтоці, – зауважив дідусь. – Підлива з чого?

– Так, яка вам різниця? – Огризнулася жінка. – З чого б не була, іншої нема й не буде. Це не ресторан.

Анатолій махнув рукою і пішов геть, здивовано дивлячись на те, як решта людей похилого віку із задоволенням уминають цю субстанцію. Він навіть не міг вигадати, як можна було їх змусити її їсти. Не раз на тиждень їх годують?

Але живіт продовжував бурчати. Хотілося б додому, наваристого супу, приготовленого дружиною з любов’ю. А не цих помиїв, які невдоволена куховарка розливає старим людям.

Він вже зрозумів, що недаремно сюди прийшов. Порушення на порушенні. Бюджет, звичайно, мізерний, але навіть у лікарні годують краще, ніж тут.

Анатолій вирішив закінчувати цю виставу, але спочатку перевірить, як тут лікують. Хоч якісь позитивні моменти мають бути. Виконувач обов’язків сказав, що живуть тут довго.

І новенький прикинувся, що йому погано. Дочекався, поки прийдуть решта сусідів і зі стогоном сповз на ліжко.

– Е, ти чого? – До нього підійшов один дідусь і смикнув його. – Схоже, помирає, – сказав він іншим і почав кликати на допомогу.

Анатолій лежав, не рухаючись. Дихав тільки потихеньку. Допомога не дуже поспішала.

Нарешті прийшли два санітари. Чоловік завмер. Жодної реакції. Довелося знову почати дихати. А ці двоє про щось перешіптувалися, навіть не перевірили, що з ним.

– Не поспішатимемо, – почув Анатолій. – Може, він помре зараз. Почекаймо трохи.

І санітари вийшли з кімнати. Оце фокуси, Анатолій мало не задихнувся від обурення. Закашлявся. Сусіди знову запанікували. Цього разу прибіг інший санітар і почав оглядати дідуся.

То був зовсім молодий хлопець. На відміну від інших, він одразу поспішив на допомогу.

– Ви якісь пігулки приймаєте? – спитав він. – Які у вас діагнози?

– Так, ніяких, – Анатолій відкашлявся і підвівся. – Хочу піти звідси. Надивився, дякую, краще вдома помирати.

Санітар злякано озирнувся. Потім пошепки сказав, що не можна так просто піти звідси тільки ногами вперед.

Виявилося, що тут все серйозніше, аніж майбутній директор думав. Майже в’язниця, нікого не випускають. Старих людей не поважають. І смертність тут більша, ніж в інших місцях.

Не встиг Анатолій дізнатися, подробиці. Почулися кроки, санітари поверталися перевірити, чи не відкинувся новий дід. Анатолій застрибнув на ліжко та завмер.

– Що там із ним? – спитав один із санітарів.

– Погано, може, до лікарні? – відповів молодий.

– Дай старому спокій, – пригрозив старший.

– Інших справ чи не маєш у тебе?

І ці двоє виштовхали молодого санітара з кімнати. Анатолій лежав і дивився у стелю. Він вибереться, але від шоку не міг відійти. Не очікував, що все так серйозно. Час від часу не легше. Які ще сюрпризи на нього чекають?

Тут у кімнату знову зайшов молодий санітар, ніби боявся когось. Він тихо сказав, що допоможе дідусеві залишити будинок для людей похилого віку. Ввечері йтиме зі зміни, його з собою забере. Щоб той був готовий. І нікому не розповідав, бо інакше проблеми будуть. Вони домовились.

Пізніше прийшли санітари, і Анатолій їх розчарував. Сидів, книжку читав, як нічого і не було.

А ввечері, як і домовилися з Дімою, тим санітаром, він непомітно пробрався в підсобку, і звідти вже на вулицю. Так вони опинилися у скромній квартирці Діми. Молодий хлопець заметушився, розбираючи завал на дивані. Вибачався, що місця мало, що бардак. Він лише інститут закінчив. Працює в будинку для людей похилого віку санітаром, і ще в приватній клініці терапевтом на заміні. Досвід набирається, щоб потім щось нормальне постійне знайти.

– Поки тут поживете, далі щось вирішимо, – говорив Діма. – Може, в інший будинок для літніх людей спробуємо. Там умови кращі.

Анатолій подякував хлопцю за допомогу, а потім випростався, відкинув милицю, зняв перуку, і розкрив усі карти. Запросив себе на вечерю, але Діма збентежився і відмовився.

А наступного дня Анатолій ефектно з’явився. Він представився, і насамперед повідомив, що родичі дідуся, який учора сюди заїхав, не можуть зв’язатися з ним. Попросив показати йому цю літню людину. Співробітники злякано переглядалися, а його заступник, усміхаючись, сказав, що це якась помилка, учора ніхто сюди не селився.

Тоді Анатолій пройшов до кабінету Романа Станіславовича і витягнув зі столу той самий договір, який учора підписав. Його заступник не міг виразно пояснити, що це означає.

І директор розповів йому, що цим дідусем був він сам, і він особисто побачив, що тут роблять зі старими.

У перший же день вступу на посаду у своїй установі Анатолій провів кадрову перестановку. Він зсередини побачив, хто як працює. Багато хто був звільнений.

А потім з’ясувалося, що непорядки набагато більшого рівня, ніж він собі уявляв
Виявилося, що колишні директор та його заступник отримували пенсії тутешніх, багато років після їхньої кончини. Тож Роман Станіславович його не обдурив – літні люди тут жили справді довго, але тільки на паперах.

Ремонт установи теж тут був і теж тільки на папері. Також на кухні відбувався бардак. Після перестановок, дідусів та бабусь почали годувати добре. І тепер їх лікували, а не чекали, доки помруть.

А Дмитро отримав премію, потім ще трохи попрацював і, як і мріяв, влаштувався на хорошу роботу лікарем. Анатолій був упевнений, що з хлопця вийшов добрий і чесний лікар.