Коли Олесі виповнилося десять років, мама її вийшла вдруге заміж. З вітчимом стосунки не склались, бо дівчинка зовсім не хотіла бачити на місці померлого два роки тому батька, чужого дядька. Та й він упереджено ставився до цієї малої, що вічно суне свій ніс, куди не треба, дівчинки. Почалися скандали, мати металася між ними, як між двома вогнями. Їй і дочку було шкода, і Володимира вона любила.

Вона поскаржилася матері телефоном, що за ці пів року дуже втомилася і не знає, що їй робити. Тим більше у неї вже другий місяць вагітності. І тут бабуся знайшла вихід зі становища, вона запропонувала привезти Олесю до неї жити. І ось вони вже у поїзді. Дівчинка була навіть рада, що їде від того монстра, як вона називала вітчима.

У сусідньому купе їхала сім’я циган, чоловік із дружиною та двоє синів, один зовсім маленький, а старший, приблизно такого ж віку, як і Олеся. То була сучасна сім’я, не з кочових. Всі охайні та одягнені не у свій національний одяг, а такий, як у всіх навколо. Яків перший підійшов до дівчинки, привітався і в них потихеньку почалася розмова, потім Олеся дістала настільну гру, і вони надовго захопилися нею.

Наступного дня цигани приїхали на свою станцію, вони вже виходили, і Олеся в цей момент була в них у купе, прощалася з новим другом. Мама Якова подивилася на неї уважно і сказала:

– Запам’ятай, сонечко, свою долю ти зустрінеш, коли будеш у пухнастому та блакитному.

Олеся з подивом подивилася на циганку – про що вона взагалі каже. А жінка додала:

– Потім мене згадаєш, будеш щаслива.

Дівчинка прожила у бабусі до п’ятнадцяти років, хоча мати її кликала додому ще рік тому, вітчим пішов від неї, залишивши з маленьким зведеним братом Вадимом. Але Олеся не захотіла залишати бабусю, та останнім часом часто хворіла, а вона її дуже любила і не могла залишити без належного догляду. До речі, завдяки бабусі, дівчинка виросла доброю та чуйною. Потім бабуся вмерла, і Олеся повернулася додому. Закінчила вона школу з відмінними оцінками та спокійно вступила до фінансового інституту.

Жили вони небагато, у мами була невелика зарплата медсестри й хоч вітчим надсилав аліменти, вони теж були мізерні. Тож Олеся з першого курсу почала підробляти, хоч якась копійка. І ось незадовго до Нового року Олеся отримала стипендію та зарплату та пішла в магазин купити собі новий пуховик.

У цей час у магазині розвішували товар, що тільки привезли, і Олесину увагу привернув незвичайний сіро-блакитний колір. Вона думала, що це пуховик, а виявилося — вкорочена шубка зі штучного хутра під кролика, м’яка і дуже приємна на дотик. Дівчина приміряла і їй не захотілося її знімати — чудово скроєна і як на неї пошита.

Олеся одразу відчула себе у ній дуже комфортно – її річ. І хоч вона коштувала трохи більше тих грошей, на які вона розраховувала, дівчина вирішила – братиму. Вона сплатила покупку і тут же її одягла. У цей момент зайшла до магазину жінка і, побачивши на ній шубку, запитала продавця:

– Вибачте, де я можу знайти таку, дочка такого ж кольору просила. Непогана шубка.

Жінку засмутили. Виявилося, що саме такого кольору та маленького розміру шубка була одна. Тоді жінка звернулася до Олесі, мовляв, оберіть будь-яку іншу, якщо навіть і буде дорожчою – я оплачу.

– Вибачте, але я й сама хотіла саме таку.

– Жаль, але що поробиш.

Щаслива Олеся побігла на роботу. Дівчата, колеги по роботі теж оцінили покупку, сказали, що їй пощастило. Вранці було морозно, і шубка раптом розпушилася і в ній стало ще тепліше, дівчина знову похвалила себе за покупку. Вона бігла тротуаром, вся у своїх думках, щаслива і задоволена, розмахуючи сумочкою і раптом відчула, що когось нею стукнула:

– Дивись, ніби блакитна і пухнаста, має бути доброю, а вона б’ється.

Олеся зупинилася, озирнулася, щоб перепросити. На неї дивився і посміхався приємний хлопець.

– Вибачте, будь ласка, я щось задумалася. Вам не боляче?

– Як не боляче, звісно, ​​боляче. Навіть не знаю, як мені прийняти ваші вибачення, адже ви завдали непоправної рани моєму серцю. Якщо ви мене потішите тим, що ви незаміжня й у вас немає хлопця, тоді й на серці рана затягнеться і я подумаю, як мені пробачити.

Хлопець це говорив із таким комічним виразом обличчя та трагічним голосом, що Олеся, не втримавшись, голосно засміялася.

– Ні, нікого не маю, нехай ваше серце відновлюється.

– О, воно відновиться тепер, тільки після того, як ви вип’єте зі мною філіжанку кави ось у цьому кафе.

У Олесі був чудовий настрій, і вона, погодившись, кивнула.

– Тоді дозвольте представитися – Євген.

– Олеся.

– Я так і знав, що й ім’я у вас незвичайне. Ну що ж, прекрасна Олеся, беріть мене під руку, і ми підемо поговоримо за філіжанкою кави, де я й прийму ваші щирі вибачення.

Сміючись, вони увійшли до кафе. Ось так і познайомились Олеся зі своїм майбутнім чоловіком, коли була в блакитному та пуховику. Про це і про слова циганки вона згадала, коли, вже бувши одруженою, вони з чоловіком вибирали їй нову шубу, і він тоді їй сказав:

– А ти знаєш, мене спочатку привабив колір твоєї блакитної й пухнастої шубки, але вже коли ти до мене повернулася, то твої очі вразили мене наповал.