Усі казали, що Колька одружиться. Ну, чи зійдеться з кимось. А він носився по селі, вимотуючи себе роботою. Сухо привітається з мужиками й знову в кабіну, ніби й поговорити нема про що.

30 років тому Петро Єремійович, батько Кольки, сповістив сім’ю, що для Миколи будуватимуть будинок. Мати й сестра зраділи, молодший син і брат нещодавно з армії прийшов, де по пильних дорогах крутив кермо стиснувши зуби.

Ну щодо будинку – голосно сказано. Якщо вже за нинішніми мірками, то не котедж, звісно. Однак добротний будиночок зроблений з колод, скроєний батьком і сином.

Микола діловито ходив новим будинком прикидаючи, де стоятиме диван. Він неодмінно хотів диван, щоб все по-сучасному. Тільки гроші потрібні. І він, звиклий працювати, знову крутив кермо, тепер вже вдома.

– Бачила я Колю вчора. З Людою. Красива дівка виросла, ладна така. Тільки Коля нашому не пара – казала мати.

– Чому не пара? Чим наш Кілька гірший? — Петро Єремійович, невисокий, худорлявий, але підтягнутий чоловік, з гордою поставою та гострим поглядом, стрепенувся, наче за живе зачепили. – Он який будинок ми з ним побудували.

– Та не гірший Коля наш. Тільки Люда не його поля ягоди. Красива вона. І красою своєю вже знає, як розпорядитися, – розповіла Ганна Семенівна.

– Ну і нехай живе зі своєю красою, – відповів  Петро Єремійович. – Якщо не захоче нашого Кольку, туди їй і дорога, плакати не станемо, іншу знайдемо.

– Не розумієш, ти, Петре, – Ганна Семенівна так і не змогла пояснити чоловікові, чому Люда не підходить їхньому синові.

Чого боялася, те й відбулося. Скромний, роботящий Коля оголосив батькам, що надумав одружитися.

– Ой, – Ганна Семенівна присіла на табурет, почала смикати фартух, – це коли ж ви вирішили?

– Та ось недавно, – Коля зніяковів.

– А ти добре подумав, синку?

– Куди ще краще, – Колька розплився в посмішці, наче в лотерею виграв. – Та чого ти, мамо, сватати треба і весілля святкувати.

– Правильно! – підтримав батько. – Молодець, сину! Справжній чоловік. Поставив ціль – досяг.

На садибі нового будинку Микола з батьком пропадали щодня, облаштовуючи двір. Ще не було ні сараю, ні лазні. – З часом все дороблю, була б робота, а грошей я зароблю, – говорив Микола, натхненний майбутнім весіллям.

Біла сукня підкреслювала струнку фігуру Людмили. Молода пара стояла біля ґанку батьківського будинку Миколи. Схвильована Ганна Семенівна та стриманий Петро Єремійович спостерігали, як молодята намагаються відкусити від короваю. Пшеничне зерно і монети сипалися на молоде подружжя з усіх боків.

– Говорили, що не вийде Люда за Колю, а вона вийшла, – шепотілися сусідки, милуючись весільним вбранням нареченої.

– Люда гарна, Коля теж приємний обличчям. Глянь, костюм на ньому, як влитий, сидить.

Гуляли, як годиться, два дні. А на третій залишилися найстійкіші. Надвечір усі розійшлися. Молоді вже третьої ночі ночували в новому будинку. У понеділок Микола ще був вдома, а у вівторок вже на роботу – жнива насувались.

– А посуд ввечері привеземо? – Люда потяглася, лежачи в ліжку.

– Посуд? Який посуд? – Микола вже майже зібрався, поспішав, щоб не запізнитись.

– Ну, який мама моя обіцяла.

– А-а, гаразд, привеземо, як скажеш. – Він підбіг до дружини, схопив її з ліжка, – як же я тебе люблю.

– Ой, ну ти як вітер налетів, – вона відбивалася, сміялася, обхопивши його за шию.

– Гаразд, їхати мені треба, – Микола подивився з жалем, – до вечора, красуня моя.

***

Прожили Люда та Коля рік. Батьки онука чекали. Але Люда мовчала, обминаючи болючу тему. Останнім часом помітила, як дивляться односельці. І тільки Микола не вимагав терміново народжувати.

Ще через три місяці Людмила з веселої перетворилася на задумливу, мовчазну, але, як і раніше, гарну дівчину. Працювала вона у сільській бібліотеці. Часто там затримувалась

– Чого так пізно? – Микола допитливо дивився і чекав на відповідь.

– Брехати не стану. У однокласниці моєї Віри день народження був, до міста їздила.

– А мене можна було попередити?

– Ну, вибач, не встигла, запрошення тільки сьогодні отримала.

Микола хмурився, але до скандалу не доводив, боячись ще більшого відчуження.

– Я думав дещо добудувати на наступний рік, батько казав, що допоможе…

Вона стояла спиною до нього, ніби не чуючи його слів. І також, не повертаючись, сказала: – Йду я від тебе, Колю. Виїжджаю до міста.

Він схопив її за плечі зі спини: – Люда, що з тобою? Може про дітей хтось щось сказав?Не звертай уваги та нікого не слухай, будуть у нас ще діти, заживемо ми з тобою.

Вона відсторонилася й обернулася до нього. – Мені подобається інший. – І тут же злякалася своїх слів. – Ні, я не зраджувала тобі, просто подобається, розумієш, так буває … Поспішили ми.

Він сів на поріг приголомшений її словами. Потім підвівся, намагався поговорити, просив. Нарешті пішов до дверей, зупинився: – Надумаєш повернутись, назад не прийму. Повертайся до кого хочеш: до батьків, ще до когось – тільки не до мене. – І більше не промовив жодного слова.

***

Батьки Миколи мовчали,  не знаючи, як підтримати сина. Пропонувати скоріше знайти іншу дружину – не наважувалися. Та й ще не розведені. Сам же Миколай вже подумував про розлучення, бо незрозуміло що виходить: начебто за паспортом одружений, а насправді – без дружини живе.

Людмила ж у селі не з’являлася. Її батьки мовчали, відмахуючись від розмов про доньку. Хтось казав, що вже в місті живе, що бачили її з якимсь кучерявим. Але все це було на рівні пліток.

– Шкода мені Колю, – зізналася Ганна Семенівна чоловікові, – сил немає, як шкода, навіть не знаю, схуд, одяг на ньому бовтається.

– Нічого, це все пережити можна, – хмурячись, відповів Петро Єремійович, – я йому вчора сказав: «плюнь та розітри».

– А він що?

– Мовчить.

Ганна Семенівна зітхнула. – От і не знаю, чи забуде він її, а це все на його серці.

Порожній будинок пригнічував Миколу, і він усе частіше бував у батьків.

Наближалася весна, але ще холодні вітри налітали часто, кружляючи снігом.  Микола майже вбіг у будинок, насамперед кинувся до грубки й став розтоплювати. За грубкою стояла перев’язана мотузкою коробка. «Довго вона там ще стоятиме й очі мозолити буде?» – Він згадав, що вже пів року так і стоїть посуд, привезений від батьків Людмили. Вона його зібрала тоді, але так і не забрала.

«Давно треба було відвезти» – подумав він, – «а то якась нісенітниця, вже скільки місяців не живемо, а посуд її в мене. І на розлучення треба подати, бо від Людмили, схоже, не дочекаєшся».

Розтопивши піч, Микола схопив коробку і пішов до батьків колишньої дружини. – Це ваше, – сказав він з порога, привітавшись. – Посуд тут.

Антоніна, мати Людмили, сіла на стілець, закривши обличчя рушником.

– Ви чого, Антоніно Павлівно? Сталося щось?

Антоніна глянула на Миколу заплаканими очима. – Ти вибач, знаю, що до тебе це вже відношення не має

– Що сталось?

– Донька у лікарні, застудилася сильно, запалення легень, сьогодні їздили до неї. – Вона знову заплакала.

– Та заспокойтесь ви, лікарі вилікують. Де вона лежить? В місті?

– У районній лікарні лежить.

– Ну, передайте, хай одужує. – Микола залишив коробку та вийшов. Вдома довго сидів за столом, навіть телевізор захотів подивитися. Він ще звечора вирішив, що вранці поїде до лікарні, тим більше, що має вихідний. “А що я їй скажу?” – розмірковував Микола. Так і не придумавши, що говоритиме, вирішив, що головне поїхати, а слова знайдуться. Все-таки жили понад рік, та й не розлучені поки що.

Бліда, схудла Люда, злякалася, побачивши Миколу. – Ти головне не хвилюйся, я просто заїхав дізнатися, як ти.

– Добре, – прошепотіла вона.

– А буде ще краще. – Він поправив накидку на своїх плечах. – Загалом, даю тобі настанову: одужувати. Вчора у твоїх батьків  був, у них все гаразд, завтра приїдуть до тебе. Та й загалом у селі все нормально, у мене теж. Працюю.

Вона слухала його і раптом усміхнулася. Сумно так усміхнулася. – Колю, дякую.

– За що спасибі?

– За те, що приїхав.

– Скажи, що привезти? Ось у мене фрукти. Але може тобі чогось хочеться, то я знайду.

Вона знов усміхнулася: – Нічого не треба. І так дякую, що приїхав… Але краще не приїжджай. Бачиш, яка я.

– Яка ти? Я бачу, що на поправку справа йде, мені і лікар сказав. Чесне слово.

– Ти й з лікарем розмовляв?

– А як же? Звичайно, насамперед щодо тебе запитав. Ну гаразд, ти відпочивай, одужуй.

Він вийшов із палати і притулився до стіни. За дверима не чутно, як беззвучно плакала Люда.

***

Прийшла Весна. Було вже майже темно, і Люду це тішило, не хотілося, щоби народ бачив, як вона прийшла до Миколи.

Вона зупинилася біля ґанку, на якому вони стільки разів сиділи вдвох. Торкнулася у двері – зачинено. І у вікнах темно. Здогадалася, що у батьків ночує. Сіла на ґанку, піднявши комір пальта. «Ось сиджу трохи і додому піду». Почулися кроки, і світло ліхтарика освітлило її, – мимоволі

Заплющила очі.

Коля мовчки сів поруч. Треба щось сказати, що саме – не знав. У лікарні було легше, слова швидко знайшлися. Люда заговорила першою: – Привіт, Колю. Я повернулася.

– Привіт, Людо.

– Пам’ятаю, як ти сказав, щоби не поверталася. А я все одно повернулася. Довго думала, багато часу було подумати. Якщо зможеш, вибач, а не зможеш – значить розлучимося. Чому мовчиш? Бачити мене не хочеш?

– Так все одно нічого не видно, темно на вулиці, – з усмішкою сказав Микола.

– Ну, то приймеш чи ні?

Він знову мовчав. Люда посиділа ще трохи поруч, слухаючи його подих, потім піднялася, взяла сумку і пішла до хвіртки.

– Стій! Куди ти? Пішли до хати, поговорити треба, чого ми на вулиці. Холодно тут, застудишся ще.

Розлучатися того вечора вони роздумали, але й сходитися не наважилися. Микола провів Люду до батьківського будинку. Обидва знали, що тепер треба все починати спочатку, розуміла Люда, що прийняв він її. Тільки одразу неможливо серце відчинити. Час треба.

За місяць знову почали жити разом. Микола сам запропонував: – Чого людей смішити, все одно зустрічаємось. Якщо любиш, переїжджай.

– Кохаю.

– І я люблю. Перекладаю тебе завтра, тож збирай речі.

***

За дев’ять місяців народився хлопчик. Назвали Колю, на честь папи.

На початку двохтисячних, коли син та дочка Миколи та Людмили були майже дорослими, мало хто згадував, що за молодістю Людмила уникала Миколи. І все село ворожило: повернеться чи не повернеться. Вибачить він її, чи не пробачить.

А тим, хто бачив їх уперше, і на думку не могло спасти, що такої міцної сім’ї взагалі могло не бути.