Михайло вийшов з під’їзду, несучи на плечі важкий рюкзак – на нього чекала дуже далека і приємна подорож: він їхав відвідати свого друга. Ні, навіть у глибині душі він не міг собі зізнатися, що тепер його наче магнітом тягне в ті місця, де живе Настя, ні, це він не через неї.

Краєм ока він побачив, що жінка з дівчинкою дошкільного віку лається з таксистом. Таксист був високим і сильним, і тендітна жінка явно програвала йому.

– В чому справа? – спитав він, підходячи до них і звертаючись, переважно, до жінки.

Та дивно подивилася на нього – Михайло весь час забував, що й сам не сильно відрізняється від того таксиста – здоровенний дядько з бородою.

Але жінка, розглянувши його добрі очі, швидко змінила вираз обличчя.

– Везти нас не хоче, і замовлення не скасовує. А я на автобус спізнююся.

У неї в очах були сльози.

Михайло повернувся до таксиста.

– Ну, чого ти їхати не хочеш?

– То вона не написала, що з дитиною.

– Їй вже сім років, можна без крісла, – втрутилася жінка.

– Та які сім! – обурився таксист.

Дівчинка справді не виглядала на сім.

– Та сім їй, – не зупинялась жінка. – Я навіть свідоцтво про народження можу показати.

– Там фотографії немає, – заявив таксист. – Хто доведе, що це саме ця дитина?

Михайло зрозумів, що таксиста не вмовити.

– Знаєте, що, – запропонував він. – А давайте я вас підвезу? Мені справді нескладно, я все одно з міста їду. Вам у який бік?

Жінка подивилася на нього з подивом та подякою.

– Мені на автовокзал. Тільки в мене автобус за двадцять хвилин, встигнемо?

Михайло прикинув у думці – ну, якщо не буде заторів…

– Стрибайте в машину, – сказав він, підходячи до свого джипа. – А ти давай сам скасовуй замовлення, – наказав він таксисту. – Інакше я тобі буде погано потім.

Вперше за цей час дівчинка подала голос – вона дзвінко розсміялася.

Михайло гнав щосили, але вони все одно спізнилися. Жінка, яку звали Юля, мало не плакала:

– Мене подруга на день народження покликала. Ми з нею сто років не бачилися! Я квитки заздалегідь купила, все підготувала, а Аліса… – вона вказала на дочку. – Уявляєте, засіла в туалеті й ніяк звідти не виходила. Я вже чоловікові думала дзвонити, щоб він ламав двері. І що мені тепер робити? Наступний автобус тільки через чотири години…

Що ще залишалося Михайлу? Звичайно, він запропонував їх підвезти.

– Я все одно по тій трасі поїду, – збрехав він. – У подорож зібрався. Тільки я в супермаркет заїду, гаразд?

Юля почала йому дякувати, що завжди бентежило Михайла – не любив він усі ці слова, що тут такого – всі повинні допомагати один одному.

– Не варто, – перебив її він. – Я радий, якщо мені складуть компанію такі прекрасні дами.

Взагалі, він помітив, що Аліса якась незвичайна дитина. Вона була тиха і постійно про щось думала, а ріст у неї справді був крихітний. І Юля ця була якась нервова, тривожна. Але Михайло стільки за своє життя перебачив, що його тепер нічим не здивувати. Всяке в людей буває.

Вони виїхали з міста і їхали трасою в потоці інших машин. Але незабаром рух сповільнився, і вони встали у затор. Михайло та Юля вели неквапливу розмову, а дівчинка мовчки дивилася у вікно. Рух потоку машин зупинився.

– Вийду, подивлюся, що там, – сказав Михайло.

Він пройшов кілька метрів, зустрів групу водіїв, які, як і він, вийшли оцінити масштаби лиха.

– Що трапилося? – спитав він.

– Аварія. Автобус зіштовхнувся із вантажівкою, є постраждалі. Нескоро тепер поїдемо, там усі смуги перекрили…

Михайло спробував подивитися, що там попереду, але, мабуть, аварія була надто далеко. Він повернувся до машини.

– Прийдеться почекати, там автобус в аварію потрапив.

Юля так зблідла, що Михайло навіть злякався, чи не впаде вона зараз у непритомність. Аліса шумно зітхнула.

– Я так і знала, – прошепотіла Юля.

– Що? – не зрозумів Михайло.

Юля метнула погляд на доньку і нічого не сказала.

– Може, подихаємо поки що свіжим повітрям? – Запропонував Михайло.

Вони вийшли з машини, і Аліса спустилася до кювету, збираючи польові квіти.

Михайло підійшов до Юлі та запитав:

– Щось не так?

Юля зітхнула.

– Моя дочка… Вона незвичайна дитина. Я думаю, що вона бачить примар.

Михайло підняв брови.

– Моїх батьків, – сказала Юля. – Вони обіцяли мені, що завжди мене оберігатимуть, і тепер роблять це через дочку. Ми ж мали їхати цим автобусом. І в неї вічно так – відмовляється кудись іти, а потім щось відбувається. Ви мені не вірите, правда?

Михайло подумав і відповів:

– Та чому… Тільки це, я думаю, не примари. Діти просто чутливіші до всіх цих вібрацій долі, відчувають більше та вірять своїм почуття. А ми, дорослі, забуваємо про це, стаємо байдужими й не чуємо не те що інших. навіть себе… У моєму житті також була така історія. Мені тоді було років вісім. Я йшов із річки й зустрів жінку. Звичайну таку, у білій сукні. Я її кілька разів бачив у магазині. І ось здалося мені, що щось із нею не так. Мов холод якийсь від неї йшов. І це у розпал липня. Вона йшла до річки, але не до пляжу, де всі купалися, а до обриву. І я пішов за нею, відчув своєю хлоп’ячою душею, що так треба. Став у неї поради питати – хлопці в класі дражнять, б’ють, а мама мені забороняє битися…  Вона спочатку неохоче так відповідала, а потім дала декілька порад.

Михайло помовчав, розглядаючи, як Аліса складає із зібраних квітів акуратний букет. Йому здалося, що вона комусь його показує, ніби хтось стоїть поряд із нею. Але ж там нікого не було.

– Загалом, розговорилися ми. Посиділи на кручі. А потім разом додому пішли. А років за десять я її знову зустрів. Вона відразу мене впізнала, кинулася мені на шию і сказала: «А ти знаєш, адже ти мене тоді від смерті врятував…».

– Я чомусь так і подумала, – тихо промовила Юля.

Михайло кивнув головою.

– Головне, слухати та чути. Нормальна у вас дівчинка, не переймайтеся.

За пів години машини почали рухатися, і Михайло довіз своїх супутниць до потрібного їм селища. Юля не припиняла йому дякувати, а Аліса так само мовчала. Але коли вони йшли, вона простягла йому маленький акуратний букет польових квітів.