Марія Ярославівна прослухала вже напам’ять завчену мелодію. Абонент не відповідав, вже хотіла сама скинути, але тут почувся голос дочки:

– Ма, привіт, вибач, подруга в гості прийшла, давай іншим разом, – вона вже зібралася скинути виклик, потім поцікавилася. – У тебе все нормально, нічого термінового?

– Ні, ні, – запевнила її мати. – Просто поговорити хотіла.

– Чудово, давай, обіймаю.

Літня жінка з жалем відклала телефон. Якийсь час невпевнено на нього дивилася, і знову набрала номер. Але вже інший. А  може Михайло відповість? Вона завжди сподівалася, що колись це станеться. Але не відповів.

Шарік гавкнув, коли господиня відклала телефон. Він завжди був готовий поспілкуватися з нею. Вже старий пес, але сил вистачало, щоби підтримати свою улюблену господиню.

– Зайняті, – зітхнула бабуся, почухавши Шаріка за вухом. – Не до нас їм.

Марія Ярославівна жила сама у селі. Доньку із сином востаннє її відвідували, коли річниця чоловіка була. Згадали батька, і все. Справи… І раніше не часто приїжджали в гості, а тепер взагалі забули сюди дорогу, схоже.

Щодня вона їм дзвонила. Але й відповідати їм не було коли. Син, так давно не брав слухавку, сам теж не дзвонив. А дочка постійно зайнята була. Іноді вдавалося поспілкуватись, розповідала, як у них справи, але найчастіше по-швидкому відповідала, що зараз не може говорити.

– А раніше не було телефонів, і нічого, – розмовляла з Шаріком жінка похилого віку. – То, можливо, листа написали б.

Не любила вона ці телефони. Все одно нічим не полегшували вони їй життя. Хоча ні. Щодня вона мала надію. Набирала спочатку номер дочки, потім номер сина. Потім дивилася у вікно. Може, приїдуть. Тішила себе думкою, що готують їй сюрприз, тому ніколи телефоном розмовляти.

Тільки не рано-вранці, щоб не потривожити. Раптом ще сплять, чи на роботу збираються. Вдень – тільки в обід, раптом не можна там серед робочого дня відриватися на телефон.

Надя працює до 6-ї вечора, додому їздить на автобусі. В цей час якось вдавалося додзвонитися, але дочка говорила, що шумно й незручно говорити в транспорті. За годину вона вже їсти готує, потім із дітьми займається, потім відпочиває після важкої роботи. І нікуди старій матері вписатися в її насичене життя.

Але хоч знає, що все гаразд у дочки. Щодня трішки послухає, виходить якесь загальне уявлення про її життя. Мати й не дуже балакуча, просто хочеться дізнатися, як там у рідних справи.

А син, Міша, той взагалі не зрозуміло, коли вільний. Працює позмінно. І вранці, і вдень, і ввечері йому не зручно. Мати вже не пам’ятати, коли востаннє розмовляла з ним. Надя тільки казала, щоб не переживала, все гаразд у Міші, сім’ю забезпечувати треба, справжній чоловік.

Марія Ярославівна все ще виглядала у вікно, потім усвідомила, що стемніло, навряд чи в ночі приїдуть.

Шарік завив. Надвір просився. Неквапом пішла відчиняти йому двері. Пес – як і вона, ходив потихеньку. У неї ноги втомлюються, поперек тягне, і в нього, мабуть, те саме. Здоров’я в обох вже не те що б бігати.

Шарік раніше на вулиці жив, а тепер із господаркою в будинку. Вдвох веселіше. Спочатку зима холодна видалася, забрала, переживала, що замерзне, а потім так і залишився з нею. Двоє бойових друзів. Один за одного трималися.

Але хотілося, звичайно, матері, дітей з онуками побачити, все чекала, поки хтось приїде, але вже давно нікого. Тільки одне віконце, протерте безліч разів, щоб добре вулицю було видно. Інші вікна давно не мила. Тяжко.

Вранці сусідка постукала.

– Маша, у мене тут з учора тушкованої картоплі трохи залишилося, не подужала, – Лідія Іванівна простягла бабусі маленьку каструльку. – Можеш Шаріку дати, а можеш і сама з’їсти. Ти ж знаєш, не люблю я одне й те саме є.

Марія Ярославівна взяла каструльку. Шарік вже хвостом виляв, він знає, що і йому дістанеться.

А сусідка насправді спеціально бабусі носила їжу. Бачила, що та особливо не готує собі, пенсія маленька, на ліки багато йде, та й просто привід перевірити, чи все добре у неї.

Літня жінка може й розуміла, чому в сусідки завжди їжа залишається, але нічого не говорила, соромно було, що живе так – допомогти нікому, хоч і діти дорослі є.

Так і жила Марія Ярославівна. Не визнавала, що її забули, все говорила сусідці, що в дітей все добре, ніяк вибратися не можуть.

Лідія Іванівна кивала, говорила, що всім важко, звичайно, не забули діти про матір, обов’язково скоро приїдуть.

Марія Ярославівна часто переглядала фото. Уявляла, які онуки вже великі. Сумувала за чоловіком, якого вже 8 років немає поряд. Раділа, що голос дочки може почути. Представляла її обличчя, ніби наживо говорила.

І говорила наживо, повісивши труб тільки дочка десь далеко, а мати продовжує з нею розмовляти, розповідати, що вони з Шаріком сьогодні у вікно бачили. Іноді, коли сил вже зовсім не було, говорила, як щось болить. Дивилася на фотографію Міші та з ним говорила про свої старечі справи. Але його голосу давно не чула.

А якогось дня і дочка перестала відповідати. Літня жінка одразу захвилювалася. Невже немає можливості навіть сказати, що часу вона не має? Матері було б спокійніше. Кілька разів телефонувала – немає відповіді. Біля вікна довше, ніж звичайно, сиділа. Немає нікого. Наступного дня – те саме.

До вечора ходила сама не своя. Потім дістала свої заощадження, трохи відрахувала. Жаль, краще б дітям щось купила, але доведеться витратити. Вона вирішила, що завтра все покине, і поїде на таксі до дочки, якщо так не вдається додзвонитися.

Вранці сусідка прийшла із черговою каструлькою. Марія Ярославівна не відчиняла. За дверима Шарік вив. Лідія Іванівна захвилювалася. І виявилося, що не дарма.

Відчинила двері запасним ключем і виявила застиглу бабусю. Пес не відходив від господині.

Лідія Іванівна не знала за що братися – дзвонити у швидку, дітям чи бідну собаку заспокоювати.

Пізніше вже сама і похорон організовувала. Діти Марії Ярославівни не змогли приїхати. Колись їм було, робота не дозволяла.

– Що ж це за робота, що рідну матір в останню путь не можна проводити? – витирала сльози Лідія Іванівна, стоячи на могилі сусідки. – Гроші роблять людей бездушними. Людяність де? Жінка перехрестилася, і пішла геть. Не дай Боже ось так залишитися нікому не потрібною.

І Шаріка шкода. Про нього діти Марії Ярославівни навіть не хотіли слухати. У місто не можна. А куди ж можна? Запитала Лідія Іванівна. Надя попросила притримати себе.

– Мама говорила він спокійний, – сказала вона. – Старенький … – Зам’ялася Надя, але продовжувати свою думку не стала. – Може, до його притулку? Я дізнаюся, куди можна віддати.

Старенький – сумно усміхнулася Лідія Іванівна, дивлячись на пса. Зрозуміло, що мала на увазі донька сусідки. Недовго йому лишилося. Ось-ось помре, і турбот менше. Мабуть, і про матір так думали – вона ж вже старенька, скоро на той світ вирушить. Жінка потріпала Шаріка за вухом.

– Нічого, мій добрий, – сказала Лідія Іванівна. – Я тебе образити не дам.

Шарік зрозуміло на неї подивився. Завив. Все розумів.

А брат із сестрою, згадали матір. «Добре, що здорова пішла, не мучилась, доглядати не довелося, – казали вони». Ніякої вдячності.

Ще будинок батьківський залишався. Його одразу ж на продаж виставили. Покупці швидко знайшлися. І лише тоді діти приїхали до матері до села. Щоб до показу привести будинок до ладу.

Сусідка бачила, що вони приїхали, але не вийшла, засуджувала їх. Часу в них не було. Бачили б вони, як мати на них чекала.

У Лідії Іванівни сльози на очі наверталися. Згадувала добру стареньку, яка, посміхаючись, говорила, що скоро діти приїдуть, трохи зі справами розберуться і приїдуть.

Шарік запитливо глянув на нову господиню, підійшов і вткнувся в неї носом. Разом поплакали.

А діти Марії Ярославівни у цей час почали оглядати спадщину. Планували швиденько усі справи поробити й додому.

Надя жваво зайшла в будинок, і остовпіла. Серце тьохнуло. Вона побачила, що там, так само як і востаннє, коли вона була тут. У кутку лежав стос пов’язаних скатертин і фіранок, акуратно розкладені дитячі книжки. Вона тоді на первістка чекала. Мати казала, що внуку читати буде їх, адже книжки хороші, добрі. Сімейні фото на стінах. І той килим, на тлі якого фотографувалися в молодості. Соромно дітям зараз показувати. А тоді це було круто.

Жінка сіла на диван і заплакала. Коли це було? Коли вона востаннє тут була? Вже не пам’ятає. Але в будинку нічого не змінилося, тільки матері з татом немає. Адже коли тато помер, обіцяли, що не покинуть її. І скільки разів потім приїжджали? Навіть згадувати не хочеться. Соромно.

Міша пішов господарство оглядати. Знайшов у сараї мопед. Спробував завести його, тут же вимкнув. Працював. Батько до смерті підтримував його в робочому стані, сподіваючись, що син приїде покататися. Коли зідзвонювалися, все питав, ну коли ж приїдете, онуків вже скоро можна буде катати.

Міша схлипнув і поспішив геть.

Пішов у льох. Там консервація. Мати старалася. Згадав, які домашні огірки смачні, не те що магазинні. Ні що б у село приїхати, взяти приготовлених матір’ю. А тут і огірки, і помідори, і якесь варення. Мишко підійшов ближче.

Прикусив губу, щоб не пустити скупу сльозу. На банках акуратно приклеєні записки з

написами: «Міші», «Наді».

Побіг у будинок. Там сестра сидить, шморгає носом. – Там це … – Невпевнено почав Мішаі знову прикусив губу. – Кажу, що там повний порядок, хіба що закрутки, може, заберемо. Мати для нас старалася.

Надя швидко витерла очі і заметушилася. А в хаті б прибратися небагато. Пил скрізь, підлога брудна. Що там мама казала? Поперек хворіла. Нагинатися важко. А в кутку її домашні капці стоять. Так і хочеться сказати, що ось-ось мати зайде. А у серванті окуляри батька. Зараз прийде зі свіжою газетою і читатиме біля вікна, доки мама вечерю готує.

Але про це не хотілося думати. Адже скільки було можлтвостей приїхати, а все часу не було. Тільки для сторонніх людей знайшлося. Тих, хто будинок збирається купити.

Брат із сестрою протерли підлогу в хаті, прибралися. Вирішили заночувати тут.

А вранці сиділи пили чай, згадували минуле. Очі в обох були на мокрі. Як добре було тут раніше. Затишно батьки завжди раді. А зараз – метушня, гонитва за грошима. Серед усього цього забули про головне. І вже нічого не повернеш.

– Давай не продаватимемо, – невпевнено запропонувала Надя.

Міша посміхнувся і обійняв її. Вирішили вони, що залишать будинок собі, спогади дорожчі за гроші. Влітку приїжджатимуть із сім’ями.

Покупцям відмовили, і анітрохи не пошкодували. Будинок підлатали до літа і почали приїжджати туди часто.

Ожив батьківський будинок, нехай не кожен день там будуть сімейні посиденьки, але з не чужими людьми.

Сусідка, спостерігаючи за ріднею Марією Ярославівною, раідла. В один із візитів сестри з братом привела їм пса. Того самого – старого Шарика, якого в себе весь час тримала.

Онуки зраділи собаці, вмовили батьків забрати його додому. Але Шарік не захотів покидати рідні місця, поплентався за сусідкою, тут хотів померти, поряд із будинком. Лідія Іванівна не проти була його залишити. Цих людей він практично не знає, із нею більше спілкувався, їй довіряв. Вона запропонувала за будиночком наглядати у міжсезоння, коли діти у місті.

Все повернулося в колишнє русло. Окрім одного – не було батьків. Жаліли брат із сестрою тільки про одне, що не приділяли їм належної уваги за життя. Бракувало їх зараз дуже. Тільки після смерті батьків зауважуєш, як було затишно з ними.

Потім син із донькою приходили вибачатися на цвинтарі. Спасибі сусідці, доглядала могили, чистенько все було, тільки хрести стояли, діти так і не спромоглися поміняти їх. А зараз замінили на добротний пам’ятник.

Нічого не виправдовує поступок дітей. А батьки, звичайно, вибачать, вони вже там, де немає образ.