Юля була пізньою дитиною – мама народила її у 42 роки, після багатьох невдалих вагітностей.

– Ох, Юля, ми з батьком вже й сподіватися перестали – так боляче було всіх дітей втрачати. Якби не Василь Борисович, не було б тебе ніколи – геніальний лікар, шкода пізно я до нього потрапила.

– Нічого не дарма, – заперечувала Юля, – якби ти раніше до нього потрапила, мене б не було, була б зовсім інша дитина.

– Та вже, – погоджувалася мати, – іншої мені не треба, ти в мене – чудо чудове.

Батьки Юлю дуже балували. Мама відкрита, а батько, хоч і робив суворе обличчя, завжди здавався під натиском улюблених жінок.

– Які чоботи! – обурювався він, – он їх, повний коридор! Нема чого гроші заздалегідь витрачати.

Це він говорив увечері. А вранці підходив до дружини й ніби ненароком питав:

– Скільки там треба? На чоботи.

– Та зовсім небагато, 2 тисячі, – розпливалися в усмішці Марія Давидівна. – Такі гарні чобітки, біленькі, ні в кого в інституті таких немає.

– На трельяжі візьми, – коротко відповів він і пішов працювати.

Коли Юля привела до батьків Славіка просити її руки, Марія Давидівна відразу ж прийняла його як рідного сина, а Іван Сергійович оглянув хлопця своїм звичайним суворим поглядом і сказав:

– Жити у нас будете. Одна сльоза з її очей впаде – тобі кінець.

Славко невпевнено засміявся, не розуміючи, жартує майбутній тесть чи говорить серйозно. Але слова його не забував – Юлю він ніколи не кривдив.

Батьки дуже просили Юльку якнайшвидше народити їм онука.

– Поки ми живі, – говорила їй мати.

– Гей, Давидівно, що за розмови, – втручався батько, – встигнемо ще й із правнуками посидіти. Але затягувати з дітьми не варто, так.

Юля ж не поспішала вагітніти. Її й Славік умовляв, їй шкода було своєї стрункої жіночої постаті, та й свободою хотілося хоч трохи ще насолодитися.

Коли Юля нарешті зважилася рівно через тиждень після того, як тест показав заповітні дві смужки, батько втратив на роботі свідомість, і його на швидкій допомозі відвезли до лікарні. Діагностували інсульт – тиждень він пролежав у комі, а потім назавжди покинув цей світ.

Марія Давидівна робила все, щоб горе, що звалилося на сім’ю, якнайменше турбувало вагітну дочку. Та й численні турботи в очікуванні дитини дійсно відволікали їх від сумних думок – то УЗД, то візок потрібно вибрати, то з лікарем визначитися.

– Шкода Василь Борисович вже не приймає – з ним би все було ідеально, – зітхала мати.

– Мамо, – сказала Юля, – у мене і так все ідеально. Зараз інший час, такі технології та діагностика, тим більше у Славика теж негативний резус, мені це взагалі не страшно.

Юля народила здорову велику дівчинку, яку назвали Алісою. Бабуся в онучці душі не чула – водилася з нею цілими днями, даючи дочці відпочити. Юля раділа волі й тут же бігла зустрічатися з подружками чи йшла зі Славиком у кіно. Вона не помічала, що мати з кожним днем ​​худне і дедалі більше п’є пігулок. Помітив це Слава.

– Мамо, чому це ви пігулок стільки п’єте? І виглядаєте стомленою. Нехай Юлька сама Алісу няньчить, а ви більше відпочивайте.

Марія Давидівна подивилася кудись у далечінь і сказала тихо зятю:

– Та це Володя все, Царство йому небесне. Щоночі приходить до мене в снах і кличе до себе. Не можу, каже, скучив, чекаю на тебе. А я, Славіку, так хочу встигнути подивитися як Аліса ростиме…

Слава не вірив у всі ці потойбічні справи, і записав тещу до лікаря. Але вже було пізно. Четверта стадія, невиліковна. Лікарі сказали – кілька місяців від сили. Але вони не врахували силу бажання Марії Давидівни довше побути з улюбленою дочкою та ненаглядною онукою. Юля не відходила від матері ні на крок, доглядала її, намагаючись повернути хоча б частину тієї любові й турботи, які вона отримувала все своє життя.

– Не йди, мамо, – просила вона щодня.

– Я завжди буду з тобою, – обіцяла та.

Але обіцянки не дотрималася. І померла за три дні до дня другого дня народження Аліси.

Юля дуже тяжко переживала втрату матері. І нескінченно докоряла собі, що так пізно подарувала батькам онучку – тато так і не встиг побачити її. Все її життя розвалилося відразу. Якщо раніше вона говорила, що в півтора року віддасть доньку в садок, то зараз і мови про це не йшло – повертатися на роботу в неї зовсім не було сил. Хоча Аліса була дуже розвиненою дівчинкою, і в яслах точно б не пропала – вже почала говорити, їла сама, вчасно ходила в туалет і старанно мила свої маленькі пальчики після прогулянки.

Рік Юля жила як уві сні – гуляла та займалася з дочкою, готувала обіди та вечері, зустрічала чоловіка ввечері з роботи. У вихідні вона лежала цілими днями в ліжку, перекладаючи всі обов’язки по дому та дочку на чоловіка. Той спочатку намагався її розворушити, вів то в парк на прогулянку, то на дачу до друзів, але потім опустив руки й дозволив їй журитися.

Час минав, а краще Юлі не ставало. Але час декрету закінчувався, і хочеш не хочеш – треба було виходити на роботу. Юля бачила, як чоловікові важко одному утримувати сім’ю, і попри своє повне безсилля, твердо вирішила повертатися до життя.

Якось вона збиралася поїхати з дочкою до поліклініки – треба було пройти лікарів для садка. Юля викликала таксі й вийшла з Алісою у двір чекати на машину. Коли вона під’їхала, Юля звернула увагу на якийсь занадто крутий для простого таксі номер машини – зазвичай подібні номери були на крутих джипах. Вирішила, що це добрий знак – вона насилу вибила талончик до невролога, і до прийому залишалося всього десять хвилин, спізнюватися ніяк не можна. Юля взяла дочку за руку, але та раптом уперлася і стала як стовп, заявивши, що вона нікуди не піде. Юля, звичайно, чула про кризу трьох років, але поки що жодних її ознак вона в дочці не спостерігала. Взявши її на руки, вона спробувала затягнути Алісу в таксі, але та верещала і звивається як ніколи в житті. Невдоволений водій, літній невисокий дядько з вусами, вийшов і запитав:

– Ви їдете, чи як?

Юля мало не плакала від досади, всі плани коту під хвіст, але як їхати до невролога в такому стані? Навішає ще Алісі якихось діагнозів. Вона махнула рукою та відпустила водія. Гроші за замовлення, звичайно, списали.

Вона відвела дочку додому, але лаяти не стала – поклала ту спати, надто вже Аліса була не в собі, Юля навіть почала переживати, чи не захворіла дочка.

Вже ближче до вечора, коли Аліса давно заспокоїлася та грала на підлозі зі своїми улюбленими ляльками, Юля сиділа на дивані та гортала стрічку новин. І раптом промайнула фотографія, яка чимось схвилювала Юлю. Вона повернулася та відкрила запис. На фотографії була та сама біла машина з таким номером, що легко запам’ятовується. Вона кілька разів оглянула фотографію – це точно була вона. У підписі йшлося, що сьогодні об 11:56 в машину таксі в’їхала на повній швидкості фура. Водій таксі сильно постраждав, перебуває у реанімації. Юля похолола від жаху, дивлячись на зім’яту машину. Удар припав саме на те місце, де мали сидіти вони з донькою.

Ледве пересуваючи ногами, вона спустилася на підлогу до дочки й тихо запитала:

– Алісо, чому ти сьогодні так плакала, коли приїхала машина?

Дочка підняла на неї свої ясні очі й сказала:

– Давидівна мені сказала, щоб ми нізащо сьогодні нікуди не їхали. Сказала, кричати й упиратися щосили, якщо я тебе люблю. А я тебе дуже люблю, мамо.

– Давидівно, – помертвілими губами видавала Юля.

– Ну, бабусю. Дідусь її так називає.

Юля хотіла закричати на дочку, що за дурниці вона несе. Потім зажадати, щоб та пояснила їй, як бабуся та дідусь можуть їй щось говорити. Але одразу ж Юля згадала мамині слова:

– Я завжди буду з тобою.

Увечері, коли дочка вже лягла спати, а Юля годувала чоловіка вечерею на кухні, вона наважилася та розповіла все чоловікові.

Славік, як і раніше, не вірив у всі ці потойбічні справи. Але тут він зрозумів, що це чудовий шанс вивести кохану дружину з депресії.

– Звичайно, вони поряд з тобою, – погодився він. – Наглядають, як і завжди, щоб нічого поганого не сталося.

– А чому тоді вони розмовляють з Алісою, а не зі мною? – Ображеним тоном запитала Юля.

-Напевно, не хочуть тебе турбувати…

Слава обійняв дружину і прошепотів:

– Я думаю, їм дуже сумно бачити тебе у такому стані.

З того часу все стало інакше. Юля наступного ж дня записалася в перукарню та на манікюр. Зателефонувала подругам з роботи дізнатися, що на неї там чекає нового. Легко та просто пройшла з дочкою всіх лікарів для садка. У Аліси вона так і не стала нічого питати про бабусю та дідуся. Натомість вона сама стала приїжджати на цвинтар і докладно розповідати батькам про всі новини, думки та тривоги. Вона знала, що вони завжди будуть з нею – у її серці.