– Я завжди вважала, що дорослим дітям допомагати – це ні в які ворота! – міркує пенсіонерка Ганна Петрівна. – Особливо синам. Людина має всього досягти сама. Ми ж із чоловіком змогли! Починали з чашки й ложки, ніхто не допомагав… А те, що легко дістається, приноситься на тарілочці – на користь не піде!

Ганна Петрівна живе добре, але нудно.

У неї велика квартира в хорошому районі, накопичення на чорний день, зроблені ще за життя чоловіка. Чоловік помер п’ять років тому, працював майже до кінця, плюс отримував хорошу пенсію. Усі гроші слухняно приносив дружині, яка складала їх у скарбничку. Капітали гріють Ганні Петрівні душу і надають впевненості у завтрашньому дні. Кожну зайву копійку вона несе на рахунок.

Після того, як чоловіка не стало, Ганна Петрівна продовжує відкладати гроші зі своєю небагатою пенсією – так за звичкою. Економити вона вміє з молодості. Ганна Петрівна любить згадувати, як вони життя починали з чоловіком ще студентами – спали на підлозі, їли по черзі, бо на двох була одна тарілка, на лекції бігали пішки – економили на трамваї. Усього досягли самі. І квартиру також заробили. Ось, змогли ж, із низів, без жодної допомоги батьків.

А проблеми – ну що проблеми. Так, не бігали в молодості по клубах, не міняли вбрання. шили чоботи, штопали шкарпетки та переробляли речі; єдине пальто берегли, як зіницю ока – знали ціну речам. Не те що нинішнє покоління, якому батьки несуть всі на тарілочці, а дарма.

Он, шануєш газети й жахнешся, що творять ці зіркові діти, яким на вісімнадцять років дарують дорогі машини, на двадцять – дім, а на двадцять п’ять – острів у Тихому океані. І що з них виходить? Це ж кошмар. Ні, людина має всього досягти сама.

Свого сина Ганна Петрівна виховувала відповідно до цих поглядів.

Виростили, дали освіту – і все. Далі сам.

І син розпочав самостійне життя досить жваво.

Після університету влаштувався на роботу, винайняв кімнату, потім квартиру. Одружився. Декілька років молоді блукали по знімних кутах, оскільки дружина теж виявилася без нічого: у батьків двокімнатна плюс ще одна дочка. Втім, на честь молодих, вони ні в кого нічого не просили, працювали самі, орендували житло, а за кілька років шлюбу взяли квартиру в іпотеку. Звичайно, на кабальних умовах, а що робити. Натомість гроші тепер несуть “не в нікуди”, а вкладають у своє житло.

І спочатку у молодих все було добре, а тепер – якось не дуже.

Коли брали іпотеку понад п’ять років тому, розраховували свої можливості з тим, що далі буде краще, доходи тільки зростатимуть. Проте все склалось не так: гримнула криза, премії на роботі, які раніше платили всім, тепер врізали. Сидять на голому окладі. До того ж і життя подорожчало. Тієї суми, яка раніше йшла на продукти на місяць, причому, включаючи делікатеси – тепер ледве вистачає на два тижні, і то без жодних надмірностей: курка, крупа, макарони. В останній рік живуть анітрохи не краще, ніж Ганна Петрівна у далекій молодості: одяг купують лише коли зноситься, на маршрутках не їздять, взуття носять роками.

Грошей не вистачає просто катастрофа.

Шукати нову роботу? – Логічне рішення, але… у них іпотека. Одна зарплата повністю йде туди, і, якщо не дай Боже з грошима якийсь перебій, місяць-два-три хтось із них без роботи – це катастрофа. Що робити? На батьків не сподіваються, “вони нам нічого не винні”. Брати кредит на погашення іпотеки? Це взагалі вбивство…

Загалом тримаються зубами за свої роботи, як за синицю в руках.

А у невістки ще свій сум: цього року їй тридцять один, і вона давно вже мріє про дитину. Але про відхід у декрет зараз не може бути й мови.

– Слухай, ну сама розумієш, зараз ніяк! – розводить руками чоловік. – А що я зроблю? Відкладімо цю розмову на рік-другий, га? Можливо, потім буде легше.

Щиро кажучи, сім’я на межі розвалу.

Скандалять, лаються – мало хто може не втратити настрою в умовах тотального браку грошей…

У сина вже думки – продати квартиру, виплатити борги, якщо щось залишиться, розділити навпіл – і розбігтися, поки не повбивали один одного.

Зате Ганна Петрівна живе в просторій квартирі в хорошому районі одна, деякі кімнати й не заходить тижнями – немає потреби. Здебільшого мешкає на кухні: дивиться серіали та ганяє чаї. Миготить іноді думка, що недобре чинить з сином, може, треба б допомогти? розміняти свої хороми?

Але в цій квартирі стільки спогадів, що прожила тут багато років, була щаслива з чоловіком. Та й зрештою, чому вона, пенсіонерка, має допомагати молодому здоровому чоловікові? Вона його виростила, вивчила, освіту дала. Їм-то он з чоловіком ніхто не допомагав – нічого, не пропали. Нехай тепер він виживає. Він чоловік…

Права?

Що думаєте?