Сорок п’ять, а все життя позаду. Останні вона два роки доглядала Емму Юріївну. І ось два дні тому та померла. З’явився її син. Який має зараз прийти й вирішити долю самої Насті.

Двері відчинилися й увійшов чоловік, який за ці два роки так жодного разу і не відвідав хвору матір. А зараз зарозуміло звернувся до Насті:

– Як тебе там? Я подав оголошення про продаж квартири. Намагатимуся продати швидше. Цей час поживеш тут — тобі все одно йти нікуди. Як продам, ти одразу йдеш. Можеш забирати звідси будь-що. Зрозуміла?

– Зрозуміла.

***

Спадкоємець квартири пішов. А Настя довго плакала, сидячи на дивані:

«Чому у людей у ​​житті є й чорні та білі смуги? Чому в мене одна чорна?”

Батьки чверть століття тому загинули в аварії зі своєї вини. Довелося продати квартиру, щоб виплатити їхні борги. Рідні якоїсь у неї не було. Щоправда, мама говорила, що Настя має дядька, який живе десь у Києві. Але цей дядько навіть не хоче знатися з такими родичами, як вони.

Працювала на заводі прибиральницею. Жила у заводському гуртожитку. Заміж ніхто не брав. А роки вже стали не лише минати, а пролітати.

Два роки тому завод остаточно встав. Їхній старий гуртожиток просто знесли, попередньо вигнавши нечисленних мешканців на всі чотири сторони.

На роботу без прописки не оформляли. Та й уміла Настя лише утримувати в чистоті будь-яке, чуже, приміщення. Стала доглядати паралізовану Емму Юріївну. Так і жила Настя разом із нею на її пенсію, навіть без прописки.

І ось черговий поворот долі. Ні житла, ні роботи, ні грошей… У бюро зайнятості без прописки на облік не ставлять.

Як жити далі?

***

Дні Василя Даниловича були пораховані, як кажуть у народі. Але він був дуже багатим. Лікарі отримували великі гроші за кожен день його життя і намагалися, щоб господар прожив якнайдовше.

Поруч із ним був і Юхим Захарович. Він поряд із господарем був останні тридцять років. Спочатку охоронцем, потім – начальником особистої охорони. Цього року Юхимові виповнилося шістдесят, і він розумів, що незабаром його життя дуже зміниться. Ні, грошей на забезпечену старість він заробив. Ось тільки, яке воно, нормальне життя і нормальна старість, він не уявляв. Все життя десь служив, когось охороняв.

– Юхим! – пролунав голос старого.

– Так, Василю Даниловичу!

– Поклич нотаріуса!

Юхим відразу викликав того телефоном. Нотаріус прибув уже за кілька хвилин.

– Слухай, Юхим! – почав роздавати накази чоловік. – Майже всю свою спадщину я розподілив між своїми дітьми та онуками. Відчуваю, що останні дні живу на цьому світі. Хотів би до Нового року дожити. Але місяць для мене тепер дуже великий термін. Хочу усі свої обов’язки до кінця виконати. Юхим зараз нотаріус оформить на тебе певний рахунок. Там грошей вистачить на твою безбідну старість.

– На цьому рахунку у вас понад мільйон доларів, – вставив своє слово нотаріус.

– Ось оформ все, як годиться.

– Василю Даниловичу, — розгублено знизав плечима вірний друг і охоронець, — навіщо мені так багато?

– Юхим, ти тридцять років зі мною няньчишся, кілька разів життя мені врятував …

– Василю Даниловичу…

– Все, Юхим! Слухай далі! Колись у мене були батьки та сестра. Але я був дуже поганим сином та братом. Батьків давно немає на білому світі, сестри – теж, але в мене має бути племінниця. Востаннє я бачив її, коли їй було п’ять років. Зараз, мабуть, сорок п’ять, — він кивнув головою на тумбочку. – Дістань мій блокнот!

Чоловік  довго гортав свою записну книжку, нарешті тицьнув пальцем:

– Яніна Галина – це моя сестра, її вже немає в живих. Але в неї була дочка Настя – моя племінниця. Ось їхня стара адреса. Юхим, коли я помру, їдьте туди. Знайди мою племінницю, — обернувся до нотаріуса. – А ти Іван, зроби так, щоб вона жодних потреби до кінця свого життя не знала. Ось на цьому рахунку скільки?

– Два мільйонів доларів, — відповів нотаріус.

– Ось із цього рахунку десять відсотків візьмеш собі. Інші – племінниці. Нехай вона буде щасливою. Ти одразу склади, який треба документ, я розпишуся. Бо ще не встигну.

– Зрозумів, — кивнув головою.

– Так, Юхим, — на очах старого чоловіка з’явилися сльози. – Попроси у Насті за мене прощення.

– Ми все зробимо як треба, — пообіцяв Юхим.

***

Покупці довго оглядали квартиру. Потім домовлялися про ціну. Син колишньої господині повернувся до Насті:

– Речі свої приготувала?

– Так, — жінка кивнула на сумку.

– Віддай ключі новим господарям! До побачення!

Настя оглянула останній раз квартиру, де провела останні два роки. Вийшла до під’їзду, сіла на холодну лавочку. Падав сніг. Куди йти? Ось пройшов син господарки разом покупцями, навіть не звернувши на неї уваги. Сіли у машину і поїхали.

А Настя продовжувала сидіти на лавочці, намагаючись знайти хоч якийсь вихід із ситуації.

«За чотири дні Новий рік. Люди вбирають ялинки, готуються до свята. А я просто не знаю, куди йти що робити?

Як добре бути маленькою. Загадав бажання на Новий Рік і все збулось, — Настя звела очі до неба. – Боже подаруй мені на Новий рік, хоч трохи щастя!»

***

Тут на стоянці зупинився гарний автомобіль. З нього вийшли двоє літніх багато одягнених чоловіків. Вони озирнулися, побачили жінку, що самотньо сиділа на лавочці, і попрямували до неї.

– Вітаю! – звернувся до неї один із них зі спортивною фігурою. – Ви не підкажете, де нам знайти Яніну Анастасію Борисівну. Нам сказали, що вона, можливо, живе у цьому домі.

– Це я! – Жінка здивовано окинула їх поглядом.

– А ви не могли б показати нам свій паспорт, – попросив інший, в окулярах.

Жінка простягла йому паспорт. Чоловік радісно посміхнувся:

– Ви знали, Василя Даниловича Герніна?

– Ні.

– Він був вам дядьком.

– Мені мама, коли була жива, говорила, що в мене, десь у Києві є дядько.

– Настя, — сів поряд із нею чоловік зі спортивною фігурою. – Ваш дядько нещодавно помер. Перед смертю він сказав, щоб я попросив у вас пробачення.

– За що? – Здивувалася жінка.

– Він відчував провину перед вашою мамою та вами. Вибачте, його Настя і не тримайте на нього зла!

– Дядю Василь, — Настя встала, знову підняла очі до неба і щиро вимовила. – Спіть спокійно! Я не тримаю на вас зла.

– Ви хороша жінка! – захоплено усміхнувся чоловік. – Мене звуть Юхим!

– Мене – Іван! – Нотаріус злегка вклонився.

– Але я не зрозумію, в чому річ? – здивовано спитала Настя.

– Річ у тім, — усміхнувся нотаріус, — що перед смертю дядько просив зробити вас щасливою.

– Але ж я в казки не вірю, — сумно усміхнулася жінка.

– Зараз ми підемо у ваш банк. Відкриємо рахунок на ваше ім’я на дуже велику суму, – продовжив нотаріус.

– Мені навіть жити нема де, — жінка опустила голову.

– Анастасіє Борисівно, сідайте в машину.

Юхим узяв її важку сумку та поклав у багажник.

***

Приїхали до банку, найбільшого у місті, де Настя жодного разу не була. Іван почував себе, як риба у воді. Він складав якісь папери, змушував Настю підписувати.

Коли з паперами було покінчено, вони вийшли з будівлі банку. Іван, посміхаючись, розвів руками й звернувся до скоріш Юхима:

– На цьому моя місія виконана. За годину відлітаю. До Нового року менше як чотири дні залишилося, а мені ще подарунки дітям та онукам треба купити, — обернувся до жінки й продовжуючи посміхатися, додав, кивнувши на колегу. – Настя, ось цей чоловік допоможе вам освоїтися в новій ролі. Йому не звикати бути охоронцем.

Іван сів у таксі й поїхав.

– Так, Настя, сідай у мою, машину, — скомандував Юхим. – Переходимо на «ти». До Нового року у нас з тобою багато справ.

– А куди ми зараз? – Настя все ще не вірила у те, що відбувається.

– У готель.

***

Як змінилося життя у Насті. Адже ще вранці вона не могла і мріяти про це. Вже перший день у готелі їй здавався казкою. Вона не уявляла, що бувають номери “люкс”. Не уявляла, що все, що завгодно, можна замовити телефоном і тобі тут же доставлять. І зовсім не треба дивитись на ціну.

Увечері, коли вона ніби заворожена сиділа в цьому королівському номері й згадувала неймовірні події цього дня. У номер постукав Юхим. І  сказав:

– Настя, пішли в ресторан, повечеряємо.

Вона застигла. Її запрошують до ресторану?! Запрошує такий чоловік, як Юхим?! І тут же майнула думка.

«Ой, жах! Мені ж одягти нічого!»

– Та нічого! Я теж у старих джинсах. Ходімо!

Вони довго вечеряли. Юхим розповідав про її дядька, якого вона навіть не пам’ятала. І який, якимось дивом згадав про її існування. А Настя дедалі частіше ловила себе на думці, що не хоче, щоб ця вечеря закінчилася. Їй хотілося просто сидіти та дивитися на цього мужнього чоловіка.

Коли вони повертались біля її номера він зупинився.

– Настя, у тебе зараз інше життя. Ти маєш багато грошей, а гроші привертають до себе увагу. І не завжди добрих людей. Поки я поруч, тобі боятися нічого, але якщо щось у тебе викличе тривогу. Нічого не роби – відразу дзвони мені. – схвально посміхнувся. – Йди відпочивай! У нас із тобою завтра буде дуже важкий день.

Вона зайшла до свого номера. Серце чомусь сильно билося в грудях. Все життя вона сподівалася лише на себе. А тут…

***

Вранці вони швидко поснідали й вирушили… купувати квартиру в елітному будинку, трикімнатну.

Проблем із покупкою житла багато, але, коли є гроші, проблеми вирішуються миттєво. Тим більше поряд той, хто завжди знає, що робити.

Надвечір вона вже мала свою квартиру, величезну трикімнатну, мебльовану.

Настя просто не могла повірити у своє щастя. Але десь у куточку чи то душі, чи то серця причаїлася тривога. У цій прекрасній квартирі повинен бути чоловік, з яким вона проживе все життя. І цей чоловік поки що поруч, але скоро зникне з її життя, можливо, прямо зараз.

– Так, Настя, – сказав він своїм твердим голосом. – Завтра займаємося пропискою та дрібними побутовими питаннями. Нині привезу твої речі. Якщо не заперечуєш, привезу свої!

– Звичайно, привозь! А я поки що тут порядок наведу.

***

Юхим зібрав речі в обох номерах, відніс усе до машини. Він ще за інерцією виконував наказ Василя Даниловича. Але ж далі нове незрозуміле життя.

«Повернусь до Києва. Ні житла, ні сім’ї не родичів. Звичайно, грошей на життя вистачить Але що я буду робити? Куплю квартиру, величезну, гарну. Одружуватися пізно, вже шістдесят. Три поранення. Кому я потрібний? Хіба що через гроші.

Але ж у нас із Настею долі схожі. Щастя в нас обох ніколи не було. Ми ніби перебували в тіні життя. Їй сорок п’ять.  Маючи гроші вона найде собі чоловіка. Хоча, з її боязкістю, швидше за все потрапить у чиїсь пута.

Цікаво, а якщо забрати її із собою до Києва! Що вона там робитиме? А якщо самому тут лишитися… з нею. Навіщо я їй потрібний?

Зайшовши в нову квартиру Насті, він побачив у коридорі багато коробок. Ось і сама господиня вийшла з трохи винною усмішкою на обличчі.

– Ой, я вже вечерю приготувала. Пішли!

Для нормального чоловіка звичайна річ, що жінка його зустрічає, годує вечерею. А в нього все життя сухпайки, ресторани та багата кухня в особняку Василя Даниловича. І нікого не хвилювало, повечеряв він чи ні.

Цієї ночі вони спали в окремих кімнатах. За тридцять років Юхимові доводилося охороняти не тільки самого господаря, а й його дружину, дочку. І він завжди дотримувався правила: між охоронцем та підопічним нічого особистого. Він і зараз був наче на роботі, виконуючи останній наказ Василя Даниловича.

***

Проблему з пропискою було вирішено швидко. До вечора залишалося ще багато часу, і Юхим допомагав Насті у наведенні порядку. Допомоги від нього особливої ​​не було, він просто нічого не розумів у домашніх справах. Розпаковував коробки з посудом, пересував меблі, перетягував важкі речі. І постійно спостерігав, як жінка працює.

А ще він з подивом наголошував: начебто в квартирі нічого не змінилося: але кожна кімната, після того, як у ній попрацювала Настя ставала, якоюсь затишною.

***

Непомітно настав вечір. Думка про розлучення не давала Юхимові думати про щось інше.

«До ранку треба до Києва дістатися. А чому до ранку? Бо так вирішив».

Став квапливо збиратися. Раптом зрозумів, що вперше у житті не контролює ситуацію. А на нього дивилися сумні очі жінки.

Підійшов до вхідних дверей. Але ж треба щось сказати. Вже хотів сказати: до побачення! Але раптом зрозумів. Що скінчилося його те життя, яке почалося сорок два роки тому, коли його призвали до армії. Що в його житті більше не буде нічиїх наказів.

А яке буде його подальше життя, він має вирішити зараз самостійно, саме цієї хвилини.

Повернувся, зустрівся поглядом із жінкою. І раптом зрозумів, що її очі просто кричать: не йди!

– Насте, мені вже шістдесят… Я не хочу до Києва. Хочу все життя все життя бути з тобою.

Чоловік залишився і більше ніколи не покидав цю жінку.