Майже в кожному під’їзді будь-якого будинку можна знайти погану квартиру, від сусідства з якою трясе всіх мешканців. Ось і в цій п’ятиповерхівці, знайшлася така квартира на другому поверсі. Раніше в цій квартирі жила жінка зі своєю дочкою Аліною, але потім Ірина Іванівна поїхала жити в село, залишивши житло своїй недолугій дочці та її співмешканцю Ромі. З того часу квартира стала поганою.

Аліна, м’яко кажучи, була не дуже гарною господаркою, а якщо брутально — першосортною нечупарою. Ще коли вона жила з мамою, всі сусіди чули, як у під’їзді Ірина Іванівна кричала на свою недолугу доньку:

– Алінко, куди пішла? Повернися, погань така, помий посуд і поприбирай!

– Мамо, ну мені ліньки! Ти зроби, я погуляю! – вередувала дочка.

Якби мати ще тоді, у підлітковому віці Аліни взяла б її за вухо і відвела б до раковини з брудним посудом, можливо, вона була б охайною. Але м’який характер Ірини Іванівни не дозволяв їй це зробити, вона відпускала Аліну гуляти.

Коли дівчина закінчила школу, то нікуди й не думала вступати вчитися — теж ліньки. Вона спочатку перебивалася на мамину зарплату, а потім і на пенсію. А незабаром з’явився ось цей Рома, худий, і довгий хлопець з патлатим волоссям. Ірина Іванівна скаржилася сусідкам на лавці:

– Якийсь наречений в Алінки несерйозний! Працює, де доведеться, постійно його звільняють, нічим не цікавиться. Ось візьмуть вони одну на двох баклажку пива і потихеньку дмуть по склянці перед ноутбуком весь вечір. Нічого їм у житті не треба!

– То ви сплавте їх кудись, що ви їх годуєте? – обурювалися сусідки.

– Краще я сплавлюсь, – відповіла їм Ірина Іванівна. – Я купила собі невеликий будиночок у селі, неподалік міста, пів години їзди. Іноді приїжджатиму, квитанції оплачуватиму, а вони нехай живуть, як хочуть.

Але це «як хочуть» незабаром позначилося на сусідах. Спочатку в цій квартирі була тиша. Іноді приїжджала Ірина Іванівна і сконфужено виносила на смітник мішки сміття – мешканцям просто ліньки їх було виносити.

– Уявляєте! Вони взагалі посуд не миють! Струснуть залишки й в брудні тарілки собі їжу накладають! Нічого не прибирають, підлогу не миють і мені забороняють. Кажуть – мамо, вистачить тобі тут крутитися і пора тобі додому! Ліжко місяцями брудне!

Потім поповзли таргани, яких важко було позбутися. Сусіди стукали у двері цих нечупар, просили їх відчинити, допомогти, але Аліна з Ромою нікому не відчиняли. А потім у під’їзд підкинули чотирьох маленьких кошенят, хтось бачив, що Аліна забрала всю коробку собі. Коти росли, почали розмножуватися і до тарганів додалися блохи. Крім того — з квартири виходив сильний запах котячої сечі, він також заважав сусідам. Коли на подвір’ї з’являлася Ірина Іванівна, вона намагалася сховати очі від людей.

Якщо протягом трьох років від цієї пари була хоча б тиша, то незабаром у цю погану квартиру потягнулися маргінальні особи. Ну ні те, щоб вони були бомжі, але такі ж патлаті й похмурі, як і сам Рома. Часто до півночі з квартири чулася важка музика, і сусідам доводилося навіть обрубувати світло у квартирі цієї пари. Скарги до поліції жодних результатів не давали, кілька разів заходив дільничний і нічого не зробив.

Але головний кошмар чекав на сусідів попереду, і саме тих сусідів, хто жив на першому поверсі, якраз під поганою квартирою. Там жила сім’я – чоловік Сашко, дружина Олена та п’ятирічна дитина. Якось Олена прийшла з роботи, забравши з садка дитину, і обімліла — по стінах лилася чорна рідина, прорвавши з самого краю натяжну стелю, і весь цей потік випромінював їдкий запах котячої сечі. Олена рвонула на поверх вище і забарабанила у двері Аліни.

– Відчиніть негайно двері, ви нас топите! – кричала вона мало не плачучи. На її вигуки вибігли інші сусіди.

За дверима почулася метушня. Через якийсь час у замковій свердловині пролунав голос Роми:

– Ми воду перекрили. Вибачте, ми випадково заснули з увімкненим краном, а раковина посудом забита!

Який жах! Все в будинку в Олени було зіпсовано, довелося терміново викликати спеціалістів. Шпалери треба було однозначно міняти. Але запах цей їдкий! Чи вивітриться він колись? З роботи зірвався і Сашко, намагався достукатись цим “добрих сусідів”:

– Відчиніть двері! Дайте перевірю, де протекло!

– Не відчинимо, ви нас поб’єте! – лячно відповів через двері Рома. – Не відкриємо!

– Та на біса ти мені здався? Давай мирно домовимось про компенсацію. Якщо ви не можете заплатити, то ми з Ірини Іванівни вимагатимемо компенсацію як із власника квартири. Номер телефону хоч би її дайте.

– Вона в лікарні лежить через хворобу, не треба її турбувати! – почувся голос Аліни.

З того часу ні Аліну, ні Рому майже ніхто не бачив. Іноді миготів Алінін силует, який мчався у темряві до магазину і назад, але Ромка так само боягузливо ховався у квартирі. Через місяць з’явилася і сама Ірина Іванівна — вона бігала від квартири до сміттєвих баків і викидала з квартири весь мотлох великими мішками.

– Знову приїхали забиратися за своїми нечупарами? – питали сусіди.

– Я вже собі прибираю! Заслала я Алінку і Рому до села зі своїми котами, хай там живуть і грубку топлять! Вони навіть зраділи чомусь!

– Ну ще б, сусідів затопили знизу, ось сиділи й тремтіли від страху, двері нікому не відчиняли, — повідомили бабусі на лавці про події минулого місяця.

У цей час на вулицю вийшов Сашко із пропозицією допомогти Ірині Іванівні. Вона одразу кинулася його розпитувати про потоп.

– Скільки я вам винна? Я розплачуся зі своєї пенсії!

– Та вже не треба! – усміхнувся Сашко. – Ми вже зробили ремонт. Тільки запах трішечки залишився. Головне – ви тут живете, нам буде набагато спокійніше.

Ірина Іванівна зробила ремонт, їй навіть допомогли сусіди. Зникли блохи та таргани, та й запах котів з часом випарувався. Сусіди всього під’їзду полегшено зітхнули – погана квартира стала знову гарною.