Варвара з чоловіком познайомилася на привокзальній площі їхнього селища, коли повернувшись з роботи електричкою, йшла додому. Її зупинили два хлопці в не тверезому стані неподалік скверу і почали зухвало приставати до неї, бо навколо нікого не було.

Один схопив її за руку і потяг у бік кущів, Варвара закричала. Тут із будівлі вокзалу вийшов високий молодий чоловік і, почувши крик, кинувся на допомогу. Він кричав на ходу, щоби відстали від дівчини. Один повернувся і побачив людину, що біжить до них, раптом сказав другому:

– Кинь її Сергій, це Васька, він зараз нам зуби повбиває. Рвонули.

І вони покинувши її розбіглися в різні боки.

– Ви як? Вони вас не поранили, не скривдили?

– Та ні, не встигли, завдяки вам, а так навіть не уявляю, вірніше уявляю, чим би все закінчилося. Брр, страшно.

І Варвара розплакалася.

– Не плачте, все закінчилось добре. А вони жодних імен випадково не вимовляли?

– Начебто одного Сергієм звати.

– Все, зрозумів, хто це був. Давайте я вас додому проведу. Мене, до речі, звуть Василь, а вас?

– Варвара.

– А давай на ти?

Отак вони й познайомилися, Василь почав її зустрічати з електрички, проводжав до хати, а потім і до РАЦСу дійшли. Весілля було скромне, але веселе. Жили вони, як кажуть, душа в душу, народили двох дітей, Василь почав будувати новий будинок, фундамент, зовнішні стіни та дах уже стояли. Варя не могла чоловіком натішитися — господарський, лагідний, добрий, дітей обожнює, живи собі та радуйся. Намагалася бути до пари йому.

Але як кажуть, щастя з нещастям пліч-о-пліч ходять, хто кого перештовхне. У них нещастя перемогло. В один із зимових днів Василь поїхав на інший бік річки, де йому колоди на внутрішні перегородки настругали. І ось коли їхав назад, то провалився під лід разом із трактором та причепом, вибратися не зміг.

Горе величезне навалилося на Варвару, як вона тепер житиме без свого Васі, як дітей виховуватиме сама.

Вона довго не могла прийти до тями. І ось якось до неї зайшла її двоюрідна сестра Люся, позичити картоплі відро. Дивлячись на схудлу, убиту горем сестру, вона їй запропонувала:

– Давай, я візьму вина, ти хоч трохи розслабишся.

Варвара дала їй гроші. Випили, закусили, поплакали і їй справді стало трохи легше. Дня через два Люся знову прийшла, тепер вона принесла пляшечку. Вони посиділи, потім за кілька днів ще. Так потроху вони стали з Люсею збиратися дедалі частіше, ніби туга відпускає, легше на душі. Щоправда, ненадовго.

Якось їй наснився Василь, він докірливо похитав головою і сказав:

– Варвара, ця звичка до добра не приведе, ніколи не чекав від тебе такого. Кинь, до біди залишився лише крок.

Але сон — сном, а життя — життям, Варя прокинувшись заплакала і сказала, що він сам винен, що кинув її, що їй дуже важко і самотньо, а те що вони з Люсею випивають іноді, так це, щоб у відчай зовсім не впасти.

І ось одного дня, вони з Люсею та її подругою зібралися вдень, серед робочого тижня посидіти, пляшечку-другу розпити, діти у дворі грають, двері навстіж, літо на вулиці. Тільки розлили по чарках, як Варвара почула жіночий голос, вона обернулась, а там свекруха, Васіна мама, вона питала у дітей про неї. Тільки хотіла вийти, як почула відповідь сина, який вразив її в серце:

– Мамо вдома, знову з тіткою Люсею п’є. Вона тепер завжди з нею.

– Господи, горе яке, заберуть вас у неї, якщо не одумається.

Боже мій, як же їй стало соромно, вона в цей момент подивилася на себе збоку і зрозуміла, що мав рацію Вася уві сні, вона справді стала такою, радіє, коли Люся з пляшкою приходить. Дітей майже закинула, на роботу із запахом з роту ходить.

Вона повернулася на кухню і сказала:

– Ось що, ви більше до мене з пляшками не приходьте, я вам компанію не складатиму, подивіться як скотилася. Забирайте це та йдіть.

Більше вона ніколи не пила. Працювала за двох, будинок потихеньку добудовувала, наймаючи місцевих чоловіків. З дітьми займалася і виростила їх міцними та здоровими. До кінця їхнього навчання і будинок майже добудувала. Не такий великий, як Василь хотів, але все одно новий.