Ліля виховувала сина одна. З безвідповідальним чоловіком, вона розлучилася відразу після пологів. Допомагав їй з дитиною її батько. Що б Ліля робила якби не він, вона навіть не уявляла.

Після розлучення грошей катастрофічно не вистачало, чоловік не платив аліменти. Ребром постало питання виходу на роботу. І тоді батько зітхнувши, сказав:

-Ну треба, так треба, йди працюй. Я з Олексієм сидітиму, впораюся не хвилюйся.

Тож хлопчик весь час з дідом. Ліля навіть трохи ревнувала, надто вже прив’язаний був синок до дідуся. А вона цілими днями на роботі, зовсім часу на дитину не лишалося.

Якось вранці жінка збиралася на роботу. Олексій схопився незвично рано, і радісно їй повідомив:

-Ми Сьогодні з дідусем по гриби йдемо, правда гарно?

Обернувшись до батька, Ліля запитала:

-Тату, правда? Куди ви підете цього разу?

-Так у ліс, кажуть білі гриби пішли.

Батько Лілі був затятий грибник і рибалка, і з дитинства привчав до цієї справи онука.

Ліля була не проти, тому просто сказала:

-Давайте тільки не допізна, гаразд?

-Коли ж ми допізна ходили, пару відерець наберемо і додому, правда Олексій – підморгнув дід.

До кінцевої зупинки вони доїхали автобусом, а вже потім потопали пішки. Ліс починався прямо на виїзді з міста, навіть для семирічного Олексія дійти не важко.

Онук із дідом ще не дійшли до лісу, коли поряд загальмувала машина.

-Здоров, Степанович, куди зібрався, по гриби знову?

Впізнавши у водії свого давнього знайомого Анатолія, Степанович відповів:

-Так, чув білих вже навалом.

-Які білі в цій частині лісу, тут зібрали вже все давно. Далі треба, в його північній частині, там є. Я туди їду, хочеш підвезу.

-Ну підкинь, якщо не складно.

Анатолій висадив Степановича з онуком біля північної частини лісу. Домовилися, що назад грибники спробують дістатися на попутках, а якщо не вийде, подзвонять Анатолію, той їх підбере.

Олексій, весело говорячи, йшов лісом. Він дуже любив ходити з дідом. Той йому завжди все пояснював, дідусеві було не ліньки відповідати ні мільйон питань семирічного хлопця. Малому дід здавався героєм, який знає все на світі.

Грибів і справді було багато. Захопившись пошуками, грибники заглибилися далеко в ліс, коли дід раптово впав.

Олексій спочатку не злякався, підійшовши до Степанович він запитав:

-Діду, ти спіткнувся?

Дідусь не відповідав і не ворушився. Тоді хлопцеві стало страшно. Підійшовши до старого він, доклавши чималих зусиль, перевернув його на спину. Хлопчик тряс його як міг, але Степанович не реагував. Олексій заревів у голос:

-Діду, Вставай! Ну чого ти, давай вставай. Мені страшно, дідусь вставай!

Увечері Ліля прийшла додому і не виявила там своїх грибників. Вона відразу ж почала набирати батькові, але телефон був поза зоною доступу.

“Що ж вони з лісу ще не вийшли” – подумала жінка почавши хвилюватися.

Через годину її хвилювання переросло в паніку, а через дві години вона вже сиділа в поліції й, захлинаючись словами, намагалася розбуркати чергового. Але черговий і сам виявився небайдужою людиною, і почувши слова: “Дитина з дідусем! Ліс! Не повернулися!” – одразу ж викликав волонтерів.

Волонтери зреагували швидко, і не минуло й двох годин, як перша група разом з Лілею, яка навідріз відмовилася чекати вдома звісток, і кількома поліціянтами, приступали до прочісування лісу території якого були величезними.

Спочатку хлопчик просто ревів, дивлячись на нерухомого діда. Потім сказав сам собі:

-Заспокойся, дідусь тебе як вчив? Не втрачати голову у скрутних ситуаціях. Ану візьми себе в руки!

Хлопчик навіть ляснув себе по щоках. Це допомогло, він перестав плакати.

-Треба послухати, чи дихає дід – знову сказав собі Олексій.

Це лякало його найбільше, було страшно, а раптом не дихає.

Переборовши себе, хлопчик поклав голову на груди дідусеві. Груди хоч і слабкі, але досить очевидно здіймалися.

-Дихає, дихає – зрадів хлопчик. Треба просто посидіти й почекати коли він прийде до тями.

Льоша сів і почав чекати, перед цим спробувавши подзвонити мамі. Як він і думав, зв’язку не було. Тож хлопчик просто чекав.

Вечоріло.

Поки сидів Льоша, згадував усе, що йому розповідав дід про виживання в лісі.

-Ось зараз настане ніч, і якщо дідусь так і не прийде до тями, то він просто замерзне на холодній землі. Він що, даремно мене всьому вчив. Потрібно діяти!

Олексій дістав із рюкзака запальничку, і за всіма правилами, набравши тонких гілочок, для початку став розводити багаття. Вийшло не відразу, але все-таки вогонь спалахнув.

-Так, тепер дрова, доки не стемніло треба набрати стільки, щоб вистачило на всю ніч.

Потім хлопчик почав обривати гілки біля сосен. Багато гілок. Він носив їх і підсовував під діда.

-Ти у мене не замерзнеш, дідусю. Я зараз ще наберу, і ми з тобою ними вкриємося. Все як ти вчив.

Вночі хлопчику було дуже страшно. Звуки лісу лякали його. Хлопчик лежав, притулившись до теплого боку діда.

Але коли багаття починало згасати, Олексій героїчно виповзав з-під лісової ковдри й підкидав дров.

-Я пам’ятаю, діду, багаття не повинно гаснути. Я пам’ятаю.

Вранці Олексій попив чай ​​із термоса, але не весь. Половину він залив дідусеві в рота, піднявши тому голову.

“Потрібна вода, без неї ніяк” – подумав хлопчик.

Зовсім недалеко звідси вони з дідом бачили лісове джерело.

“Але раптом дійшовши до джерела, я не знайду дорогу до цього місця”

Озирнувшись, хлопчик побачив кущ із червоними ягодами.

“Погана ягода, їсти не можна” згадав він дідові слова.

-А я і не буду, вони інакше мені знадобляться. Олексій набрав повний термос цих ягід і пішов до джерела, залишаючи за собою слід із червоних намистин.

Пошуки зниклих в лісі тривали вже третю добу. Він був прочесаний неодноразово. З міста постійно приїжджали нові добровольці, що почули про лихо.

Хлопчик зі старим як у воду канули.

Ліля, що майже зовсім не спала три дні, з чорними колами під очима металася між волонтерами, просячи не припиняти пошуки. Вона й сама вже обійшла весь ліс, і здавалося мусить впасти від втоми, але страх за близьких надавав їй сил.

На четверту добу пошуків, волонтери почали відводити очі, від збожеволілої від горя матері. Один із них набравшись хоробрості підійшов до неї й сказав:

-Ви знаєте, за статистикою, після трьох днів пошуку в лісі вже мало шансів виявити зниклих живими. До того ж ліс ми точно перевірили. Там за лісом є болото, можливо варто почати шукати в ньому.

-Ні – закричала Ліля – тато добре знав місцевість, він би ніколи не повів Олексія в болото! Вони живі, живі, я це знаю! Потрібно шукати.

На п’ятий день пошуків Ліля виходила з лісу хитаючись. Машина, що проїжджала, раптом загальмувала і здала назад. З неї вийшов Анатолій, добрий знайомий Ліліного батька.

-Ліля, а я дивлюся, ти, не ти. Що це у вас тут відбувається – запитав чоловік оглядаючи волонтерський транспорт та людей.

Почувши про те, що сталося, Анатолій раптом різко зблід.

-Так це, так точно, п’ять днів тому я підвозив їх на північ лісу.

-Сюди, йдіть всі сюди – закричала Ліля.

Через пару годин молодий студент, який пішов добровольцем у волонтери, блукав в складі групи по тій частині лісі.

Запахло димком і він попрямував у бік звідки він доходив. Біля вогнища, що ледь тліє, нерухомо лежали дві фігури, вкриті листям.

Хлопець не сподіваючись на диво тихо покликав:

-Олексі.

Яким же був подив волонтера, коли одна з фігур, що виявилася хлопчиком, заворушилася.

-Довго ж ви нас шукали. Дідусь кілька разів приходив до себе, я йому води давав і хліба. Він живий, просто непритомний. – слабеньким голосом сказав Олексій.

Заплаканий хлопчик на руках такої ж матері дивився як його дідуся відвозять на швидкій.

-Діду, ти тільки живи, ти мені потрібен! Тобі ще багато чому потрібно мене навчити – шепотів Олексій.